Щур

( 0 Votes )


Він був худеньким, маленьким і прищуленим, та й прізвище мав відповідне: Щур. Часто отримував духопеликів від огрядної дружини, яка могла не лише через усе село палицею прогнати, а й вікна побити на «крапці» чи відтягати за волосся суперницю. (Треба сказати, що до її щупленького чоловіка чогось були вельми охочі жінки в довколишніх селах). Але мова наразі піде не про це.

 Була в Щура одна особливість, якої він і сам не міг пояснити: їв за один раз стільки, що іншому на два дні вистачило б («Прозапас!», казав) – але ніколи не був ситим. Працював на городі чи грядці – хрумкав молодими огірками-морквою, їхав у ліс – лускав насіння як шишкар горішки, щепив у саду – смакував молодими вишнями-яблуками. Навіть на косовиці жував квіти братиків чи травину. Особливо ж йому хотілося їсти після доброї пиятики – тарілки вимітав підчисту. 

Якось зимового вечора Щур з кумом добряче хильнули оковитої (якраз на Різдво було), порозходилися з шинку ледь не опівночі. Все було як в гоголівську ніч перед Різдвом: ясно світив місяць, тріщав морозець по снігу (хоча яка тепера зима? снігу курці по коліна, та й мороз навіть мух не виморозить), загравав десь на далекій Диканьці Чорт до Солохи.

Словом, пасторальна картинка: чоловік поспішає до теплого боку дружини. Та не тут-то було! Клята баба зачинилася в хаті й нізащо не хотіла відчиняти двері. Погорлав Щур під вікнами, погримав у шибки – та й поплентав у літню кухоньку ніч доспати. Недовго бурчав та лаявся Щур, умощуючись спати на холодній лаві: горілка та сон зморили добру людину.

…Довго чи не довго спав чоловік, але прокинувся водиці попити. Глип угору – темно-темнісінько, глип по боках -- хоч в око стрель; лап рукою – зверху стіна, лап управо – стіна, за головою – стіна, хвиц ногами – стіна! Могила! Замурувала, клята стара!

З дикого жаху Щур заволав не своїм голосом: «Жінко! Жінко! Рятуйте, хто в Бога вірує!» і, впершись руками у дерев’яну кришку над головою, неймовірними зусиллями таки зірвав її й схопився. Щось загуркотіло, забряжчало, заволало диким голосом. Щур насилу віддихався, розгледівся. В темній кухоньці (таки в кухні, не в труні, слава всім богам!) стояв розгардіяш і безлад. Валялася перекинута лавка, що стояла раніш під стіною (тьху, це ж я спав під нею, зоп’яну залізши, от чого було тісно як у гробі!), розкотилися по долівці миски, полумиски і баняки. У двері дерлася кішка і перелякано нявчала (от чортова порода, нявкне -- заїкою може зробити!). Довго ще згадував дідька і всю його родину Щур, сяк-так навівши лад у кухні (світла тут не було, а сірники десь загубив у цій катавасії).

Врешті, як завжди, йому схотілося їсти. Щур знову загримів пічними заслонками та накривками горнят. Принюхавшись до одного, він задоволено мугикнув і взявся до ложки. І такою смакотою йому здалося те опівнічне вариво, присмачене місячним сяйвом, так завзято перемелював щелепами якісь крупи, шматочки овочів і дрібні кісточки, що аж пісеньку собі під ніс заспівав: «Гей, наливайте повнії чари». Та потім згадав, до чого ті чари його сьогодні довели, і затих. Лише плямкання й сопіння чулося до тих пір, поки не вичистив до денця усю посудину. Далі Щур заново постелився на лаві й вже без пригод доспав до ранку.

Прокинувся від того, що в кухоньці сердито гриміла каструлями і лаялася дружина. Щур вирішив придобритися (совісно, що вештався до півночі) і похвалив жінку:

– Оце й смачного супу ти, Катрю, зварила учора! Такий наваристий та ситний!

– Який суп тобі приснився, п’янице? В якої безстидниці вже був, скажений?

– Так у тебе ж у печі стояв, ще теплий був, у горщику!

Дружина ошелешено витріщилася на чоловіка. Той, відчуваючи, що знов учинив якусь капость, втягнув голову в плечі. Катря ж лише руками сплеснула і раптом засміялася так, що аж сльози з очей покотилися.

– То це… То ти… Ох, не можу, людоньки, ох, довела, окаянная! – показувала пальцем на порожній горщик, що стояв на припічку, і аж за поперек бралася дружина. – А все думаю, яка ж то бісова скотина помиї з гарбузом кришеним вилила, що я для малих поросят ще звечора наготувала!

Довго ще сміялася Катря з цієї кумедії, а Щур плюнув, одягнувся і набурмосено пішов до худоби. Нескоро вже, за чаркою доброї горілки, розказав він про цю притичину кумові. А той уже – мені.

                   

      Автор: Сергій СКІБЧИК www.polissya.net


 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.