Жіноча логіка

( 0 Votes )

Водка белая, но красит нос и чернит репутацию. Антон Чехов.

 

Іду незадовго до Нового року пізно увечері на побачення до своєї тепер уже дружини. Аж коло під’їзду на асфальті помічаю темний силует, неначе велика собака вовтузиться. Підходжу ближче – лежить на землі жінка; ледь розібрав: «Допоможіть!»

Оскільки з дитинства так і не збувся комплексу альтруїзму, помагаю їй підвестися. А вона – п’яна в дим! Тільки зведу на ноги – одразу падає, підминаючи досить пристойне ще пальто. Перегар такий, що сніг в окрузі кількох метрів тане.

Кілька спроб виявилися безуспішними: тітонька просто не тримається на ногах, проте рукава моєї куртки не випускає. Я вже вкотре шкодую про свою доброту і пробую делікатно втекти.

Ще не стара жіночка-п’яниця, трохи прийшовши до тями, рішуче користається моїми самаритянськими нахилами. Вона цупко тримається за мене як за останню соломинку і ледь зв’язуючи слова благає не покидати її.

                – Шановна, я трохи поспішаю…

– Невже залишите мене в такому стані?

                – В якому це? Ви ж, перепрошую, просто п’яні в синю сливку…

                – Та ви що таке кажете?!! – гнівно жестикулюючи, тітка пробує піднятись і знову сідає на п’яту точку, тримаючись за мою холошу. – Це все наклепи, не вірте, ви ж добра людина, я бачу! Я хвора, не можу сама додому дійти…

                – Може, краще посидьте, відпочиньте? Я справді поспішаю.

                – А я ні?!! Допоможіть краще встати, чоловік називається! І доведіть додому!

                – А де ви живете?

                – Не скажу!

                – От лихо! Ну, хоч в який бік іти?

                – Отуди…

                – Так ми йдемо?

                – Зараз, тільки штани підтягну, потримайте мене.

                Словом, втекти мені не вдалося: жінка мала міцну хватку і не менш залізну логіку. Отак перемагаючись, ми нарешті встали і в обнімку, немов щирі гульвіси, зробили перші кроки. Мене теж хилитало від амбре міцного перегару, але куди діватися – веду.

                – То де ви живете?

                – Не скажу!

                – Чому?!!

                – Так, може, ви п’яний чи пограбувати мене хочете? Або й ще щось… – і скрушно зітхає.

                – Тьху ти!.. То куди мені вас вести?

                – А куди ви мене ведете?

                – Та додому ж! – серджуся.

                – До кого? До вас? – кокетливо перепитує.

                – Ні, до вас! – відповідаю і пробую зняти її руку з плеча (наче вже сама тримається на ногах). Проте вона силоміць бере мене під руку – як дама кавалера – і йде далі, мугикаючи щось на кшталт «Всьо как в Дании…».

                – А звідки ви знаєте, де я живу?

                – Та не знаю я, а самі ви не кажете!

                – А ви, бува, не наш новий дільничний?

                – Ні, я інженер.

                – Точно не з міліції? А як вас звати?

                – Василь Іванович – сердито відказую перше, що в голову лізе.

                Тітка спиняється; підтягуючи штани під довгими юбками, довго вдивляється в моє обличчя.

                – А ти симпатичненький мужчина, Василь Іванович! – мрійливо зауважує. – Жонатий?

                – Яка різниця? – огризаюся. – То ми йдемо?

                – А куди ми йдемо?

                – Та вас же додому проводжаю, ви ж начебто хворі?..

                – Як до мене, то треба вертатися: ми вже 150 метрів вперед пройшли…

                – От дідько, чого ж ви мені голову морочите?

                – Я думала, погуляємо…

                – Ну, все! Я пішов, тут уже самі доберетеся.

                – А, може, до вас?..

                – Ні, дякую! Бувайте!

                – Шкода… такий гарнюній, і навіть не участковий. Чи, може, таки погуляємо?

 

                Я ледве втік від тієї тітоньки, яка всерйоз намагалася мене «погуляти». З такими вивертами жіночої логіки – від гріха подалі. Добре, що моя наречена не така…

                Записав Сергій СКІБЧИК.

 

У вас недостатньо прав для коментування.