У квача з Морфеєм

( 0 Votes )

Він не знає, що я за ним підглядаю. Немов той безсоромний юнак, який боязко спостерігає через скельця бінокля за своєю сусідкою навпроти. Ось вона роздягається, натягує смішну дитячу нічну сорочку, змиває макіяж… Ось які вони, справжні, не зацяцьковані обличчя фатальних красунь.

Ні, це я підглядаю крізь вітрину з тістечками і криве дзеркало пивних келихів, та по-чорному заздрю усім потемнілим вікнам. Мені здається, що я чую їхнє мирне похропування. Ач, сплять вони о третій ранку. А мені ще 5 годин до кінця зміни! А потім через дорогу – і на пари… Сонна маршрутка чалапає по залитій дощем бруківці, позіхаючи на ходу. Цілу ніч ллє, як з відра. В таку погоду тільки побачення з одіялом і подушкою відбувати. Причепурюються манекени.

«Місто прокидається…, – говорить ведучий у «Мафії». – Цієї ночі хтось із вас…». Мабуть, золотисті вершечки соборів знають чимало таємниць. Кому освітлюють шлях гасові лямпи, що на Площі Ринок? По яких закутках бродить пан Мазох у пошуках натхнення?..

Уночі Лемберг уривисто дихає під тяжкими кроками велетня Федорова. Діана волочить за собою знесиленого Нептуна, підіймаючись на Високий Замок. «Ворушися, анчоусе, це буде наш новий Олімп!». А бідолаха все ніяк не назбирає на перехід  через Стікс. Клятий Цербер гарчить, як божевільний, примітивши старця з пригоршнею монет. На лемент збігаються усі леви-охоронці. Чатують на свою жертву пильніше, ніж таксисти біля Залізничного вокзалу. Кульгаючи, Нептун повертається до своєї золотої клітки. Проклятий за столітні грішки, перед мільйонами порослих мулом кісток та гнилих палуб. Брязкіт ланцюгів на Лонського завжди нагадує йому про ці знедолені душі.

Парад закутих в`язнів підходить до понівеченого репресіями тіла. Останнього проймають судоми. Мимоволі замислюєшся, слідкуючи за агонією  цього вчорашнього юнака. Ось у якому гордієвому вузлі судин та жилок приспали український дух. Але не будемо про вічне.

Трамваї вкотре прокручують cвою стару грамофонну пластинку. Дихаючі на ладан вагончики підкоряються  королеві, що за кермом. А вона тим часом ліниво поправляє налаковані руді кучерики. Ще мить – і сексуальний голосок цієї трамвайної примадонни змітає сліди дрімоти перших пасажирів.

Пихтять чудо-пічки. Рум`яніють пляцки. У сплячку провалюється чернець у Ратуші. Сердита бабця з вульгарними рожевими вустами вперто доводить, що у маршрутці ще знайдеться місце для старої і немічної. «Великий асортимент міжкімнатних дверей! Стартові пакети МТС! Пиріжки з повидлом!»

Я лоскочу татові за вухом. А він підкидає мене високо-високо в небо. Захлинаючись від сміху, я в черговий раз цікавлюся, коли татко  нарешті змайструє кофтинки для тих 6-ти безсоромних дівчаток, що хизуються собою  в одних спідничках ген за полем. Страшна, вибухова, ядерна сила краси.

– Дівчинко, ми вже у Львові! Вставайте, а то прогавите зупинку!

А, може, я й хочу її проґавити. Із напівзакритими очима виплюхкуюсь з потяга. Мляво волочу позаду свою шафу-купе на коліщатах.

«Ну привіт, Львів» – приречено шепчу я до заспаного міста. Мої плечі наливаються свинцем, я відчуваю себе як та черепаха, яка разом із китами і компанією підтримує Всесвіт. Я хочу додому. Вже. Зараз. Right now! Цур і пек усім вашим  «лЮблю» і «будЕ».

Колись набралася мудрості у соціальних мережах: якщо дім всередині, все одно, де ночувати. Та коли у тій змученій середині реве градирня, муркіт жодного лева не заглушить це відлуння.

Ілона ГРОМЛЮК

 

У вас недостатньо прав для коментування.