HomeНевидумані історіїЖитіє наше...І падала зірка велика…

І падала зірка велика…

( 0 Votes )

У нас на привокзальній площі стоїть невеличка церква. Років тридцять тому в ній служив один священик. Його пам’ятають і понині. Не тому, що похоронений біля храму, а за те, що залишив теплий спомин у душі кожного, з ким спілкувався, кожному вказав правильний шлях у житті. І понині на його могилі живі квіти. Заходжу туди, на могилу отця Олексія, і я, коли приїжджаю у рідне селище нашого району.

Я була ще маленькою. А мій батько ремонтував ту церкву, виконував деякі реставраційні роботи. Ми з мамою носили татові до церкви обід. Так я познайомилася з отцем Олексієм. І хоча в той час панував войовничий атеїзм, батюшка Олексій зумів і в моє дитяче серце заронити велику любов до Бога, інтерес до небес. Він батькам предвістив, ким я буду, сказав, що вони мною будуть гордитися. Все збулося: я працюю дослідником, у двадцять п’ять здобула вчену ступінь, народила дітей, з чоловіком їх виховали і одружили… Моя сім’я живе в середньому достатку, бо ми за великим майном не ганялися.

Я завжди згадую нашого священика. Церква тоді була маленькою. Отець Олексій жив у маленькій прибудові. Повернутися там було ніде. Дрова на зиму звозили парафіяни. І за все, що ми подавали, він дуже дякував та ділився з біднішими. Дожив отець Олексій до 90-років. Я жила в Кузнецовську, як раптом нас так потягнуло додому. Ми приїхали з мужем – а довкіл церкви багато людей. І свята начеб ніякого немає… Пішли до церкви. А тітка моя розповідає, що вчора батюшка висповідався, причастився і прочитав таку проповідь-сповідь, що всі запам’ятали її назавжди.

«Знайшли мене вночі на паперті одного із соборів Печерської Лаври. Монастир тоді був діючий, висока огорожа, собаки. І як мене туди підкинули, досі незрозуміло. Незрозуміло, чому собаки не покусали. На крик дитини вийшли. В кулачку хрест християнський зажатий, на лобику – помазання блищить. Спочатку віддали мене в сім’ю до земського лікаря. З малих літ я проявив інтерес до теології. Ллюбив самотність, тишу, любив читати книги божественного змісту. Бачив свій промисел в служінні Богу, просвітлінні людства.

Духовну семінарію закінчив на «відмінно». Побував у всіх святих місцях. Матеріальні блага рікою лилися без жодних моїх зусиль. Та мені легко було протистояти спокусі: я знав своє місце призначення. Одне, що цікавило найбільше, це те, хто я, хто мої батьки, як очутився на паперті у Лаврі і чому?

Наставник мій велику участь у моїй долі приймав разом із прийомними батьками: вони давали оголошення по радіо і газетах з моїми прикметами. А вони досить значимі: довкіл шиї широкий, як коричневий шнурок, ободок. На грудях – родима пляма-хрест. Та ніхто так і не об’явився, наче мене із небес з такими символами та з хрестиком у руці кинули. Так і служив я Богу і людям во імя Його торжества і правди. По мірі своїх сил. Тепер Йому судити: чи виконав я цю велику місію».

Священик замовк. Уже назавжди...

Була ніч. А люди все сходилися і сходилися до церкви. Вдарили дзвони. Але ніхто із партійних людей та міліції до церкви не прибіг.

У той час, коли закрилися очі благочестивого старця Михаїла, люди надворі помітили, як падала велика зірка. Пішло між ними шушукання: знамення! Мовляв, з’явилася якась нова чиста душа замість цієї Чистої душі, що пішла на Небеса.

Лариса Скринченко. 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.