HomeНевидумані історіїЖитіє наше...Прикладом по спині – і рід згадав

Прикладом по спині – і рід згадав

( 0 Votes )

…Останніми з Новаків від’їжджали у Херсонську область чи то родичі, чи то однофамільці – Сергій і Луця Симчуки. Пам’ятаю, як плакала моя мама, наче вони зібралися в єгипетську алію. Разом із ними виїжджали із села Микола Сергійович Семчук з дружино, як її було звати – чи Дуня, чи Удоська, – не пам’ятаю.

Сім’я тітки Луці зупинилася в Гопрах. Так називали скорочено район Голої Пристані. А Микола Сергійович із своїми оселився у Генічеську, писав, що попав і в Херсонську область, і в Кримську. Обидві родини працювали в колгоспах, доглядали і пасли овець.

Микола з Генічевська десь на десяток літ молодшим був за Луціного мужа. І за свою працю «на овечках» одержав орден Леніна. І коли в газеті «Правда» було про нього опубліковано статтю, то мій батько про себе ганив тих журналістів, які й словом не обмовилися, що вівчар родом із Ровенщини, з Новаків. Але той факт, що наш земляк мав таку високу урядову нагороду «за овечки», тоді надихало на працю, бо кожен труд був у ціні і визнанні.

Розповідав мій батько, що Микола не поїхав би із села, якби не їхня близька рідня, що вся пішла в «бульбаші», в бандерівці. Хтось навіть сотником був, як Кора. Якби на те знання, то може й записав би… А тоді про бандерівців боялися і слово мовити. Час не той…

Тітка Луця писала: якби не «Западна» в біографії Миколи Сергійовича, то йому дали б золоту зірку Героя соцпраці.

Відійшли мої батьки. Відійшло й листування з Херсоном. І вже коли в Києві я зустрілася із журналістами з Нової Каховки, налагодилися нові зв’язки. Ми обмінялися адресами. Особисто мене найбільш зацікавила одна кореспондентка газети із моїм дівочим прізвищем. Виявилося, що то вже синова невістка діда Миколи Сергійовича із Генічевська, а працює у ЗМІ пароплавства і живе в Каховці. Так були відновлені земляцькі спілкування.

Дід Микола нині живе сам. Але цікавиться і Андругою (с. Зелене), там у нього коріння, і Новаками, і Озером, і Кідрами та Дубівкою. Ми час від часу спілкуємося по телефону. Я розповідаю, що робиться у Володимирці, а він – що у них, на курортній землі.

І ось тиждень тому чую стурбований голос. Розпитав, чи продаються у нас хати і по скільки. Мовляв, так йому хочеться додому, щоби на рідній землі померти…

Зрозуміло: дід щось приховує. І він мені ось що розповів.

– Є в мене любимий внучок. Невістка-гречанка назвала його в мою честь – Сергієм. Хороший хлопець. У Севастополі вчився. Два інститути закінчив. Як їздив на практику на косу і маяк, то там познайомився із «казацкім двіженієм».

Я йому кажу: «Ти, Сергійку добре до своїх товаришів придивися. Щоб вони, бува, тебе в дурну компанію не завели…» А він мені: «Дєд, што ти в політікє понімаєш? Рассєя – ето сіла. Нужно всєгда із сільним в ногу ідті.. А то прідут сюда бандери і поставят всєх на колєні. А тєбя, дєд, с Лєніним пєрвим на кол посадят». І побіг. Кажу йому: не грайся в революцію, бо потім собі лікті кусатимеш. Махнув рукою – і поїхав на Бахчисарай…

 – І тут ця біда посунула. Хто думав, хто гадав, що старший «брат» такого ножа в спину всуне?! Ми ж в усі часи на спад сонця дивилися, аби лях чи німець війною на нас не пішов. В крові у нас віками закладено звідти добра не ждати. А тут… на тобі. Війська московські моторизовані вдерлися, як ті фашисти. Якусь самооборону придумали, когось захищати. Од кого, людоньки ви обороняєте, і кого? Споконвіку, ще од царя, у Криму вся верхушка правителів ховалася і віку доживала. І сьогодні там все Політбюро. Всі госпенсіонери. Чи ви там простих смертних побачите?

У Крим їздили на сезонні роботи, а от щоб там залишитися жити в доброму місці – при всіх властях було зась! Всі люди добрі. Але добро пізнається у біді.

 Колись мої отари як забрели на край світа – погубилися. А за кожну овечку – колгоспної оплати не стачить. Сонце пече, спекота невимовна. Води нема. Я вже думав, що помру там. Коли їдуть двоє татарів на конях. Щось між собою перемовилися, дістали «кендюшка» і дали чогось солоного напитися. Мені аж в очах чуть просвітліло.

Вони мене запитують, а я їм українською щось одказав. І відключився знову. Не було сил вже, просто лежав на піску. То вони мене підняли, посадили якось на коня та відвезли на польовий стан. А згодом пригнали всіх моїх овець. Так я познайомився і подружився із татарином Расімом. Він сидів у Пермі, в політичній тюрмі з нашими бандерівцями, і дуже гідно, з великою повагою відгукувався про них. Йому імпонували люди, які носять в собі зерня патріотизму і шанують рід свій, рідну мову та землю.

Казав, якби я був росіянином, то руку допомоги не простягнув би. Бо в тайзі та тундрі росіяни збиткувалися над ним. У грубій формі (не буду описувати), мастили губи Расіму салом, били і насміхалися. А одного разу зимою, голодний і знемагаючий від простуди, Расім вкрав все сало і… з’їв. Він боявся гріху і боявся померти. Проте від сала не помер, а гріх, звичайно, заробив, бо зеки звинуватили в крадіжці свого товариша і побили його…

Торік Расім помер. Микола Сергійович їздив на похорон — його туди внук Сергій возив. Сергію було дивно, чого так поважають усі татари його дідуся: чи за те, що кращих вівцематок їм обміняв? Чи за те, що навчив ніжно стригти вовну із живих овець, ножицями, привезеними, як і косу, сокиру, лопату та мотичку, ще з Новаків? Чи за сир, який у діда Миколи виходить найсмачнішим? Наш земляк побачив обряд поховання, коли його друга замотали повністю у білі довгі простирадла, посадили і самі чоловіки, вигукуючи, бігом-бігом занесли на цвинтар, де мулла щось проказав – і швиденько всі назад, допоки сонце не сіло.

Расім ніколи не розповідав про війну. А виявилось, що він був фронтовиком, і мав медалі «За мужність» та «За взяття Берліна»…

Війну і Расіма діду Миколі нагадав ранок 14 березня 2014 року. На своїй озимині, де гарно піднялася і зазеленіла пшениця, він угледів незнайомців, які бульдозером щось рили і ставили якісь стовпи. Серце хлібороба облилося кров’ю.

Учора внук Сергій заявив, що буде міняти український паспорт на «а-ква-фреш» та зібрався до Росії. І дід ніч не спав. Ще приказав онук Миколі Сергійовичу при його друзяках розмовляти тільки російською мовою, щоб вони із нього не сміялися, що дєд отсталий. В діда схопило серце. А внук наказав винести надвір стола і все краще вино із підвалів, яке готували йому, Сергійку на весілля. До внука мали приїхати «казакі- разбойніки», як їх дід охрестив за вульгарну поведінку.

І це старий мав ставити і віддавати якимось задонським казакам краще вино?! А що скажуть син та невістка, батьки Сергія? От і вийшов у рідне поле старий чоловік, аби душу якось відвести-заспокоїти. А тут границю роблять. І як побачив над хлібом глум, ледь не впав на місці. В кінці його поля на флагштоці від рибацької вудочки розвивався російський триколор. Покликав онука. І сказав сердито: «Твої гості? Іди й розбирайся!»

Хлопець пішов. А дід стояв, опершись на паличку, і дивився, що з того буде. Дід і насправді прийняв російських загарбників за друзяк свого внука. Серце боліло, бо щось підсвідомо передбачало поганий розвиток подій. Найманцям закони не писані. Це ж «зелені чоловічки», найманці, яких не признала російська влада як свою армію. Але таж влада пообіцяла їм після перемоги тут, у Криму, житло. То вони й не скривають цього.

Старий не чув, про що там говорили, тільки помітив, як середнього зросту чолов’яга зайшов за спину внука і з усієї сили спотягнув прикладом автомата по спині дитини. Діда стрепехнуло. Був би обріз, то я б їм показав! Бігти до внука? Можуть чергу з автомата пустити по дитині, а потім і по йому. Що дітям скажу, що не вгледів Сергія?

Дід Микола сто разів пожалів, що спересердя пустив хлопця на новостворену границю. Хай би Вас громи Влес-сили побили! Хай би вас матері не родили! Хай би ви вийшли кровію чремною, аніж ступити на землю нашую…

Майже молився дід. Краще перетерпіти ці хвилини, а вибрати такий момент, щоб пустити їхні душі до чорта димом. Бо в них Бога нема. Вік свої церкви валили. Що залишилось – дацани до Уральських гір вже забрали лами і шамани. Китайська релігія цигун під Московією і по всіх великих містах процвітає. Православна Русь загублена! Бо де дано щоби вірні однієї церкви, Московського патріархату, однієї віри, щоби росіянин проти українця йшов?

То де ж та правда, Господи? По озимині, по хлібу бульдозер пустили, будьте ви прокляті, іроди… Чемериці насипати чи воду отруїти, по-партизанськи думав дід. А Сергій від удару прикладом автомата лежав на землі і не ворушився. Дід всі Молитви прочитав, що знав.

– Боженьку, хай би ковилою моя пшениця поросла, як я старий та дурний, на вірну смерть дитя послав, – картав себе Микола Сергійович. – Хоча б тим бульдозером мені дитину не зарили навічно у мою пшеницю…

Опершись на ціпок, дід Микола простояв до тих пір, поки казаки із самооборони Криму не зникли у ярку. Це вони по херсонській землі проклали від дідового поля у виярок нову границю, десь кілометрів із п’ять.

Дід більш відчув, ніж побачив, що Сергійко пробує встає. Поспішив назустріч. Але зупинився. Бо внук піднявся і направився додому. Щось дуже довго він ішов від тої новоствореної границі. Дід мовчки підставив своє плече і повалив хлопця собі на спину. Той покірно прийняв дідову поміч. Присунув внука до хати, поклав на свій широкий дерев’яний піл, на сінник із степового сіна. І сльози самі бризнули із очей. Стрепенув голову. Потім Микола Сергійович зібрав всі сили і зразу почав варити зілля, аби «пробити» діяльність нирок і перевірити, чи нічого не відбили у дитини.

– Діду, діду, дайте води, – почув Микола Сергійович.

Його внук заговорив чистою українською мовою і попросив на дідовій мові води! Старий хутенько налив йому кухоль молодого білого вина, добавив настойки із зелених волоських горіхів і примусив внука випити все. А потім ставив компреси на всю спину і поперек, що стали суцільним синяком.

Правда про військових російських загарбниках враз облетіла округу і весь світ. З Херсона спішно прибули син і невістка. Дід із внуком, не домовляючись, про пригоду нікому не розповідали. Хоча гречанка щось таки запідозріла: мама є мама, лікар є лікар. Дід боявся, що виявивши побиття, заберуть хлопця з собою. А Сергій мав свою мету. Зі своїми друзяками із Криму він тепер нарочито почав розмовляти рідною українською мовою, з акцентом.

А вечором… Вже пізно ввечері до їх господи прибився середній онук покійного Растіма…

Діти ніч слухали розповідь про Новаки, Рівненщину, Домбровицьке повстання 1919 року, коли Дуліпи, Рижі-Швеці та інші молоді хлопці на своїх конях, за Радянську народну владу з Новаків, Озера та Канонич (там у Миколи Сергійовича був дід по матері) з червоними прапорами і тризубами на них відстоювали українську державу. А потім батько Миколи Сергійовича попав у молодіжний вишкіл від ОУН в УПА «під хатою», у Кідрах. І вся родина материна пішла у «зелену» армію. А батькова поділилася – одні пішли до поляк на Гуту Степанську, ще частина родичів – до червоних партизан у загін імені Кармелюка. Розповів Микола Сергійович і про одного із відомих червоних партизан, Бабаченка, який поклав партбілет і з дружиною та дітьми виїхав у Польщу… А ще розповів, як його діда висилали у Сибір, як йому довелося носити тавро «сина бандерівця». От через що і виїхав він у Таврію. І щоб менше «контора-паспортисти» та з воєнкомату до хати ходили.

Сьогодні дивно навіть чути, але тоді до селян приходили з перевірками з паспортного столу району, навіть коли в людини і паспорта не було. У селі перші паспорти з’явилися лише у парторга, голів сільради та колгоспу і в передовиків, що їхали в Москву на ВДНХ (виставку досягнень народного господарства). Хлопці задавали запитання, дід відповідав.

А наостанок дід розповів про бабину сестру Улиту. Пішла вона на танці. Хлопці з тризубами на ґудзиках танцюють. Один все мовчки, злякано стоїть. А гарний такий! От підійшла вона до нього і пішли разом в танок. Краков’як тоді був у моді. А ростом Улита невеличкою була. Придивляється, а у нього на грудях, на «кітелі»-піджаку совєцькі ґудзики, а зверху – нашиті наші. Побігла вона і сказала старшому брату. Хлопці кинулися до танцюрів; справді: енкаведисти перевдягнулись!

Зав’язалася перестрілка. А десь через тиждень-два пропала Уліта, як корів пасла. Худоба сама додому прийшла. Знайшли Улиту під Трипутнями, біля сільця Грані, закатовану і на гіллі вниз головою повішеною. Всі знали її по селах як зв’язкову УПА, тож наші не могли її зі світу звести. А до тіла табличку причепили, наче вбили за те, що комунякою була, а вона і комсомолкою не була…

Доказали потім люди, що то партизани Місюри червоного окропили її дівочою кров’ю свої підлі руки. Отакі справи творили, а на бандерівців списували. Сьогодні багато чого відкривається. І ще більше відкриється. Після війни всіх бандерівців і їх сім’ї вивозили на Донбас, у Запоріжжя, Харківську і Луганську області.

– Тепер ви знаєте, які ми бандери. Кожен порядний чоловік не допустить, щоб у його дворі хтось чужий порався. Навіть мама чи тато, коли їм щось потрібно взяти, дозволу запитають. Таке в нас неписане правило, така в нас правічна культура.

Що там говорили юнаки між собою, дід не прислуховувався: він їм готовив чай. І в душі радів, що молодий татарин провідав його друга. Хоч і різної віри, бо татари горілки не п’ють, не чорнослов’ять, і п’яні за кермо не сідають, як оті друзяки онука.

Вже розвидніло, коли прощалися. І молодий татарин, вклонившись по-своєму, господарям сказав: «Слава Україні!». У відповідь почув подвоєне: «Героям слава!», «Навіки слава!». Від онука і діда.

Передала Вам Галина Симчук .

 

У вас недостатньо прав для коментування.