Олі донецькі

( 2 Votes )

Осінь. На столичних курсах я, волинянка, живу в одній кімнаті з двома Олями – донецькою і маріупольською. Молодші від мене на ціле десятиліття, дівчата вчаться на кінодраматургів, відповідно, шукають цікаві сюжети для своїх майбутніх сценаріїв.

Піддавшись регіональним стереотипам, необачно починаю мову про УПА. Розповідаю історію кохання провідника ОУН Карпатського краю на псевдо «Роберт». Про те, як у підземній криївці на горі Яворині у нього народилась двійня, як вцілілу дівчинку-немовля повстанці підкинули чужим людям – щоб врятувати від голоду і дитбудинку, як її передавали з родини в родину – щоб замести сліди. Лише через кілька десятиліть жінка дізналась правду про своє походження, про долю батьків, які підірвали себе гранатою під час  каральної акції НКВС. Щемлива, а головне  правдива  історія чим не для кіна?

Що ж це за герої такі, що далі західної України їх ніхто не знає? запитує Оля донецька.

Кажу, таких героїв було тисячі, тому й не про усіх відомо широкому загалові. А ось про повстанця Роберта є книга «Про що мовчали смереки» Тетяни Байди-Борбелюк, звідтам можна почерпнути матеріал для сценарію.

Пригадую іще одну історію, як дружина повстанця з Підляшшя залишила на столі проваленої явочної квартири своє новонароджене маля.  Сама ж вискочила у вікно, бо мала вкрай важливе завдання, від виконання якого залежала доля коханого та його побратимів… А ще розповіла про зв’язкову Дзвінку, мученицю, з якої енкаведисти дерли пасмами шкіру.

А чому вони не хотіли працювати, ростити дітей при новій владі, адже мільйони на східній Україні  зробили саме так? У той час як УПА бігала по лісах, наші діди фриців гнали до Берліна. Були тоді завдання важливіші, ніж вузьконаціональне питання, знову чую від донецької.

Делікатно читаю «короткий курс історії» радянської пропаганди, запрошую приїхати на український захід, розвіяти усі особисті міфи і страхи. Розмова не клеїться. У кімнаті запанувала гнітюча тиша.

Оля маріупольська теж мовчить, хоч і викладач української мови та літератури у тамтешньому педвиші. Почуваюсь авторкою напруження, гризусь через це навіть після повернення додому.

А тим часом завирував Євромайдан, настала зима великих змін і потрясінь, росіяни вкрали в українців Крим. А з початком весни і нашої чергової сесії буйним квітом розцвів ще й сепаратизм. У Донецьку під час мітингу за єдність України  зарізали молодого хлопця, єдиного сина у матері. У Словянську розкроїли черево і живцем втопили депутата міськради, котрий не дозволяв екстремістам знімати та ганьбити український прапор…

З легким холодком у серці  відчиняю двері гуртожитської кімнати, наче усе як завжди студентський мінімалізм в інтер’єрі, книжки з конспектами в усіх кутках, обидві Олі на своїх звиклих місцях за нетбуками. От тільки до їх одягу та наплечників почеплені жовто-сині стрічки, а на кришках компів –  наліпки з націоналістичними гаслами. Стою як вкопана з валізою на порозі.

Слава Україні! майже одноголосно вигукують обидві.

«Слава Богу, порозумілись», думаю я, вітаючись у відповідь і впускаючи у душу їх щирі й водночас печальні посмішки.

Тепер і у них є свої герої. Свої, донецькі, мученики за свободу.

Світлана ФЕДОНЮК.
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити