Прописка «Крим»

( 2 Votes )

Приїхала до мене кума. Її двоюрідна сестра Люда родом із Великих Цепцевич, а нині живе у курортному місті в Криму. Живе там давно. Отаборилася досить добре. А попала туди так.

 Її батьків вивезли із Теклівки на Сибір «за пособнічество бандам українскіх націоналістов». У 1956 році їх випустили з таборів, але не дозволили повертатися на батьківщину та не давали «прописки». Людкина мама кинула свого чоловіка і вийшла заміж за прапорщика, що охороняв табір. Після весілля (або й через нього) чоловіка звільнили з роботи і відправили «по місцю народження». Так їхня родина опинилася не у Великих Цепцевичах, а поблизу міста Саки.

Мама Івана Федоровича, Людиного вітчима, не могла прийняти «бандерівський виводок» і, як яра комуністка, відмовилася від сина та його дружини. Проте материнське серце не тверде як камінь: свою чотирикімнатну квартиру у знаменитому курортному місті заповіла таки сину.

Наша Людка увібрала все городське і чуже. Для неї Паска, родичі – це щось як торба з камінням за плечима. Ще восени 1971 року вони всі приїжджали на мамину батьківщину, щоб забрати свою «пренадлєжащую часть». Родичі прийняли їх так гарно, гостинно. Тільки добро забувається. Люда тоді була з маленькою своєю донькою Наташкою і чоловіком, що працював у службі охорони готелю «Інтернаціональ».

Після відвідин Рівненщини кримські родичі затаїлися, хоча перед кожним Новим роком повідомляли листівками, що живі та здорові, скучають за салом і грибами. Наївні родичі із села збирали посилки один перед одним кращі і відправляли у Крим. Кому приходила подяка із сонячного півострова, той носився з тим повідомленням, як з писаною торбою, по всіх родичах, сусідах і хатах.

Та трапилося так, що донька моєї куми попала у Крим по чорнобильській путівці (повезла групу учнів на відпочинок у Євпаторію) і завітала до своєї тітки. Звичайно, цепцюки вчителькою-родичкою передали наші місцеві дари, навіть добрий шматок бурштину. Він тоді дешево коштував.

Тітка Люда прийняла дари і зразу попередила племінницю Ніну, що в неї немає місця для ночівлі, а замовила для неї номер у військовому госпіталі. Ніна засміялася і повідомила, що привезла дітей-чорнобильців на оздоровлення. Тож має місце спання. Тітку тоді аж перекосило, бо за бронь треба було заплатити, а Ніна прямо сказала, що вона її про це не просила.

Вона почала обзивати поліщуків старцями і голодранцямии, отак привозять задурно і годують їх за державний кошт. А тут шукаєш на ніч якогось клієнта, аж сама стелишся. І почалися тужливі розповіді про складне життя, коли лише в сезон можеш заробити на курортниках із Сахаліна чи Магадана… Так тітка Люда передавала землякам привіт із таксами на кожну ніч, аби ніхто із Полісся не приїздив до них. Ніхто й не їхав…

І ось Нінина мама, а моя кума, шукає помочі, щоб якось допомогти Люді та племінниці. Вагітна третім, вона кричала: «Я нічаво нє потєряла. Сейчас на каждоє дітьо по 41 тисче платят». А як узнала, що в Росії взагалі на дітей не платять, а виділяють мізерні кошти конкретно на дитину та речі для неї, – що було!.. А тут ще й сахалінська прописка!

Кримчанка телефоном уклінно просить допомогти по лінії паспортного столу, ЗАГСу. Я розпитую, що трапилося, дивлячись по «тарілці» російський канал. І, знаєте, в таке повірити важко. Розмовляючи з кумою із Цепцевич, бачу, що по телевізору показують … Люду, її вагітну доньку Наташу і ще одну землячку з Більської Волі, Надю. Колись вона поїхала в Херсон на сезон. Вийшла заміж і переїхала до Севастополя. Те місто було закрите. От якось вона приїхала, щоб поміняти паспорт, але попала саме на вихідні чи святкові дні. То ми разом із володимирецькими жінками їй допомогли швидше виробити той документ. І Надя щороку присилає вітання із 8 березня та Новим роком. Виявляється, Надя і Люда живуть в одному триповерховому будинку. Партійному. Хорошому, хоч і хрущовського типу.

Це так Бог дає. По російських каналу показують наших землячок. Я ледь не впала. Стоїть білява жінка, біля неї молодша, вагітна. Рвуть демонстративно українські паспорти і кидають в урну. Кажу кумі, щоб в Інтернеті знайшла той телесюжет і сама переглянула. Яку ж вона, …., хоче допомогу? Що з тебе дурня робить? Твоя хвальона Люда із Наташкою паспорти українські демонстративно рвуть.

– Не може бути! Вона ж мені по Скайпу розказує, що у них паспорти силоміць забрали, а їм чорті-що видали, – божиться кума.

Дзвоню я вже до Наді. Вона має у Криму декілька торгових точок. У п’янчуг поскуповувала землю. Сама з сім’єю вирощує овочі та в курортний сезон продає. З цього і живе. Ще має дві хатини в селі. Викопала воду. Тримає птицю, реалізує. Сама водить машину. Нас усе запрошувала на Чорне море.

Ось що вона розказує.

– Крим, кажете, голосував за Росію? Ніхто там не голосував. Всі по хатах сиділи. На референдум ходили. У мене – бізнес. Ото хіба Людка з Наташкою кричали за Рассєю і перед камерами порвали свої українські паспорти. Я зоставила паспорт, ви ж знаєте, той, що виданий Володимирецьким районним відділом міліції. І свідоцтво про народження з Володимирецького райЗАГСу. Я залишила ці документи: хто знає, що там колись буде. А мені з Києва до Кузнецовська якось добиратися треба. І чогось шкода мені нашого паспорта…

Знаєте, може щось їй і дали. Я сама не могла повірити, що Людка наша, стара баба, як з цепу зірвалася, як здуріла. Кричить: «Рассєя, Рассєя!». Рве, дере того паспорта. А він крепкий, не рветься. Прийшли ми додому, давай замочим новоє гражданство. Сіли. Випили. Приходить її вагітна Наташка, і каже: «Мать, посмотрі свою пропіску». Кожна з нас скоренько взяла новий документ. Я у свій двоорловий дивлюся: город Смоленської області. Наташі вагітній Сахалін попав. А Людці –Пермська область, і навіть не дєрєвня, не хутор, а посєлєніє. З нас зразу й водка повиходила. Ми в ті ж ноги побігли в міграційну службу, у паспортний стол. Та з нами ніхто й говорити не захотів. Сказали: «У вас єсть 91 дєнь для рєшєнія вопроса. Всьо согласно пропіски».

Виявляється, що з одержанням нового громадянства я гол, как сокол. Мої магазини, всі документи і дозволи, які я добивалася не безплатно, не мають зараз на території Криму ніякої юридичної сили. Машини теж уже не мої. Треба міняти номера на кримські, вірніше, на російські. І знов плати. В мене можуть забрати і буса, і «Газельку», і «Волгу» – і я нічим не докажу, що то майно моє. Це – один ужас!

Я все їздила на материк, у Херсонську область, своє продам, краму для курортників накуплю. Так на курортний сезон розщитувала. Трохи всього назбирала… І на тобі! З ларьків повивозили тихенько товар, бо по сусідству у татар все розгромили і позабирали. А до нас зайшли, бачать, пусті полки. Покрутилися, покрутилися. Спитали у свата (він тоді торгував) откуда родом. Він одказав, що з «Ульяновской области». По мєлочі щось взяли і пішли.

З нашого дому майже всім дали іногородню прописку. Жильцям з одної квартири – у різні города. Ужас! Всі бояться слова сказать. Сім’ї розпадаються. Той у Криму зостається. Той на материк їде. Дурдом.

А моєму свату (він у нас в селі прописаний) дали новий російський паспорт з пропискою «Крим». Ми вже сміялися із свата, мовляв, їдьте в Севастополь чи Сімферополь, вибирайте найбагатшу квартиру, займайте і ніхто вас не вижене. Згідно прописки, дорогий свату, ви живете в Криму.

Ось такі в нас, подруженько, дєла. Как сажа бєла…

Записала Галина Тєтєнєва

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити