Знайомтесь: Ольга Опанасівна Кукла, жителька села Городець Володимирецького району. Хранителька українського і польського пісенного фольклору, пісень комсомольських і пісень січових стрільців. 23 березня 2014 року тітка Опанасєйка (так її люб’язно називають у селі) відзначила своє славне 85-тиріччя у колі друзів, дітей, внуків і правнуків. Як сусідських, так і своїх. Бо бабця Опанасєйка всім бабцям бабуся: вона вулицею повз дитяти не пройде, щоб цукерочка чи пряничка не дати. Її люблять усі за веселу вдачу. Вона, здається, ніколи не сердиться. Та доля їй всілякі випробування на життєвому шляху ставила…
У подружжя Опанаса Григоровича та Марії Герасимівни Ярмошиків народилася перша дитина – донечка. Її назвали Ольгою. За Ольгою сім’я поповнилася Ганною, Антоном та Варкою.
Місцеве населення бідно жило на відміну від поляк-мазурів чи німців-колоністів. І тому з малечку українці віддавали своїх дітей у найми, аби там за шматок хліба дитина вижила. Не обминула ця участь і Ольку. Її ще маленькою, у сім років, відвели у сусіднє село до мазурів дітей глядіти. В її обов’язки входила вся хатня робота. А ще мала вона наносити в дім води. Дерев’яні відра великі, а Олька малесенька. Здається, це відро і дівчинку переверне. Бувало, дівчина тікала додому. Але договір є договір – змушена дитина-наймичка була за їжу відробляти.
На другий рік батьки найняли її до іншої сім’ї. Там нова господарка-мазурка стала їй за рідну матір. Ольга обідала з господарями за одним столом з панською родиною. Дівчатка-мазурки навчалися самі і вчили Ольгу писати та читати. Працювали на фільварку разом. Оля пасла худобу, полола грядки. За те мала одяг і сите життя. Та господарі незабаром переїхали в Андрусів, і почали тихенько перебиратися до Варшави.
У 1939 році в Городець прийшли перші Совєти, і Ольга два роки провчилася у радянській школі. А потім знову переміна влади: війною пішов німець. Молодь розійшлася на роботи по хуторах, бо у містечках і великих селах хлопців і дівчат виловлювали та силоміць забирали на роботи до фатерлянду.
У Городці ж працювала гожельня (спиртозавод). З усієї округи звозили картоплю, складали її у бурти, і цієї картоплі із буртів вистачало на роботу спиртозаводу до нового врожаю. Але не всіх завод забезпечував роботою, з якої в Німеччину не брали.
Повернувся з німцями один панок, який у Сарнах відкрив свою тютюнову мануфактуру. Ольга пішла туди працювати. Навесні на великих загонах висаджували розсаду тютюну, пополи й обривали листки. Їх далі в’ялили, скручували, пресували і досушували. Виробляли сигари на третьому поверсі. За словами Ольги Опанасівни, надзиратель часто їх замикав і відлучався, тож вони не могли ні води попити, ні до вітру сходити…
Працювали там дуже тяжко. Від тютюну голова боліла, руки часто обсипало висипкою.
Фронт пройшов, і «гастарбайтери» порозбігалися додому.
– Ніколи не забуду 1946 год, страшний голодний год, – згадує Ольга Опанасівна. – Хліба нема. Хто де що зберіг, то зразу й посіяв. З міст до нас посунули торбешники: міські жителі, які приходили у села і одяг міняли на їжу. Спасали село буряки, картопля, морква, капуста, огірки, квасоля та горох. Усе, що для хати було посіяно і посаджено. Жито-ячмінь та просо – все у полі відступаючі та наступаючі війська переколотили.
Спасало нас молоко і сало. А як хотілося хліба! Всі жорна німці побили. Не кращими були і другі «совєти». Таке творилося!.. Почали забирати і вивозити сім’ями «пособників бандерівців». Не питалися, забирали молодь на Донбас. Прийдуть в хату і приказним порядком: ти, ти і ти – ви завербовані.
У 1947 році, слава Богу, у нас організували артіль імені Сталіна. Тоді колгоспників на Донбас не вивозили. Правда, хто хотів, той виїжджав. Можна було цілими сім’ями на Цілину вибиратися, в Казахстан.
Навесні прийшла рознарядка їхати в Сталінградську і Ворошиловградську області. Поїхала і я, бо треба було хоч якусь копійку заробити. У колгоспі тоді саме ввели копійчані трудодні і «рощот» в кінці року.
Попала я в «Дорстрой», на завод по виготовленню металоконструкцій. За квартиру сам заплати. За харчі – заплати. Вірте – не вірте, рік я прожила на сухому пайку. І така худа була, аж світилася. А тут ще ввели «холостяцьке». Це такий податок, який вираховувався із дорослих неодружених людей. З хлопців та дівчат вираховували третю частину зарплати «за бездітність».
Я робила совісно скрізь. І вподобав мене один хороший хлопець, він був нашим комсоргом. Ми там подали заяву. Я мала поїхати додому разом із ним, щоб взяти у батьків благословення. Але в останній момент його не пустили на Западну, тож поїхала сама. Мати як побачила мене, худючу і виснажену, то назад до чоловіка не пустила. Я народила синочка, і все прагнула поїхати назад, тим паче, що у мене був паспорт (правда, прострочений).
У той час без роботи ніхто не сидів. І два місяці не пройшло, як народила дитину, а вже дали «дзялку» льону у колгоспі обробляти. Куди дітися – пішла на роботу. Скоро мене і ланковою вибрали.
Разом із нами сусідка робила. Її син Яків за мною упадав. Але знаєте, як то в селі: всі про всіх знають, своїх хлопців ми не помічаємо, чужі завжди цікавіші… Яків Кукла був комсомольцем, потім став партійним. Працював начальником пошти. Одної ночі до нього приїхали, повезли на роботу, зробили ревізію і виявили декілька рублів недостачі. Засудили до десяти чи більше літ і відправили на Магадан. Він мені ще з дому на Донбас писав, і з Магадана моїм батькам слав вісточки. А коли взнав, що я не поїхала в Донбас, продовжив запрошувати як дружину.
Тоді я такого значення цим запрошенням не надавала, бо любила першого свого чоловіка. Але мати Якова не пропускала й дня, щоб до нас не вступити і щось дитині не принести. А Яша все пише, все мене просить приїхати до нього. От я що тоді придумала: написала одному й другому, щоб вислали гроші на дорогу. Думаю: хто перший пришле, до того й поїду.
І ось мене покликали на пошту: перевод прийшов. Я все думала, що з дитиною чкурну на Юг, а виявилося… Яша прислав мені на дорогу 1800 рублів. Такої суми ще не бачили в ощадкасі. Я, завдячуючи своєму паспорту, получила їх. Принесла додому. А потім – обдумалася, злякалася. Це ж Бог зна куди їхати!.. Понесла я ті гроші Яшиній матері, а вона не взяла. А ще й свої копійки дає мені на дорогу. Запевняє, що вона, батько і мати одне хлопченя доглянемо. Це вже мій внучок, сказала.
І ось я поїхала в Антонівку, купила білет. У білет вписали мій номер паспорта і ще й на звороті вказали, що їду в Магадан та адресу Яші.
Наготовила все в дорогу. Помолилася щиро богу і лягла спати. І сниться мені сон, що я іду таким гарним і довгим-довгим мостом. Уже доходжу до кінця, як міст обривається. До берега недалеко… коли раптом із суші гарна чорнява жінка (знаю, що звати її Катя) протягує мені руку і я скачу на берег.
Я ще раз вранці помолилася до Богородиці і Спасителя на щасливу дорогу.
Путь мій лежав до Києва, з Києва – на Москву, з Москви – в бухту Находка, а звідти – в Магадан. А далі… в глухомань.
Заходжу у вагон, а там в купе вже сидять чоловік і чорнява жінка, точнісінько, як мені приснилася. Я так зраділа! Познайомилися. Чоловіка звуть Льоня, її – Катерина. І дав так Бог, що й вони їхали в Магадан. Добиралися ми до Бухти Находка 35 днів. І тут повідомляють, що на параходах перевіряють паспорта. Я й кажу Каті, що мій паспорт вже недійсний.
Що вони з Льонею роблять: ведуть мене у міліцію. Там заявляємо, що у мене вкрали паспорта і гроші. Начальник міліції довго мене розпитував, куди я їду і до кого. Пропонував, щоб залишилася в порту, є тут заводи, фабрики. Не вистачає робочих рук. І платять в три рази більше, як в Москві. Але Катя навчила мене від свого слова не відступати і зайвого нічого не говорити. Твердити одне: мені треба добратися до мужа. Начальник видав мені справку, і ми всі благополучно поїхали далі. В Магадані мої дорогі попутчики залишилися, а я автомашинами-автобусами ще п’ять днів їхала до посьолка Сусуан, а потім до поселення Кадихчан (це десь на кордоні з Якутською областю).
Доставив нас автобус до розвилки доріг, розвернувся і поїхав назад. Я на роздоріжжі залишилася одна. Сонце сідає. Вечір наступає. А куди мені йти, ні в кого й спитати. І там Кадихчан, і туди – Кадихчан. На моє щастя, йшло двоє чоловіків. Вони побачили незнайому європейську жінку і запитали, куди мені треба. Я відповіла, що в Кадихчан (я ж не знала, що є «верхній» і «южний»). Розповіла українською, що їду до мужа, Якова Лаврентійовича Кукли з Ровенської області, з України.
Ті чоловіки переглянулися і мовили:
– Смотрі, какой Янкель. Ми же думалі, он русскій…
Ці чоловіки теж були із числа засуджених. Але кожен говорив своєю рідною мовою. Наш Яша там говорив тільки російською. Тож його приймали чи то за справжнього росіянина, чи то за єврея.
Добралися ми до барака вже пізно вночі. Яша стрів мене дуже радісно. Уступив мені своє місце. Барак чистий був, але тісний. Хто що говорить, все чути. Якщо треба було з ким переговорити, то виходили у тайгу. Вірніше, там кругом була тундра. На другий день мені дали ліжко і запропонували роботу. Коли почула, скільки тут платять, то могла б залишитися назавжди. Але погода та клімат не давали дихання. Сонце світить, а холод пече. То страшна сторона…
Я була з Яшею до дня його звільнення. А потім нас направляли в інші райони. Але ми ще трохи залишилися на роботі, щоб заробити грошей: де в нас у колгоспі таку копійку получиш?
Ми тоді заробили великі гроші. Але ті карбованці-рублі як вода розійшлися. Яша не міг змиритися з такими мізерними статками в колгоспі, і ми, як цигани, почали їздити і шукати місця там, де платять великі гроші. Можливо, його доїдала обіда, що з ним, партійним, так поступили і зробили «зека». Тепер його дітям ніколи не світила перспектива стати якимись депутатами, начальниками чи керівниками вищої ланки. Він цю обіду довго носив…
Ми поїхали по переселенню в Архангельську область, звідти вернулися незабаром назад додому. Із дому подалися у Дворки, нині Донецької області. Заробили там зерна та грошей. Мати написала лист, щоб я срочно приїхала додому. У Городець я приїхала, вже маючи двоє дітей, старшого сина і доньку. Мати почала кричати, що батько слабий, у неї теж здоровля немає. А ви не шануєте ні свекрухи, ні їх.
Я знову залишилася в рідній стороні. І приходить мені пісьмо. Пише Яша, щоб я швидко приїжджала, бо він ожениться. Я ще з цих слів посміялася… Але скоро до мене приїжджає з Довговолі Іван Гошта, який жив і працював з нами разом на Донеччині і дуже любив дівчину Надю. Ото вони двоє до мене заїжджають, щоб разом їхати в Донецьку область.
Тоді Донецька область називалися Сталінською, а Луганська – Ворошиловградською. Після війни всіх українських націоналістів, і бандерівців, і бульбашів, якщо не в Сибір, то на Донбас посилали. Там сьогодні істинні бандерівці і їх кров там бурлить. А на Западну понасилали із Восточної України вчительок і медиків. Хай лучче інтересуються своїм родоводом, своїми дідами та бабцями. І про пра-прадідів теж треба знати…
Краще б я не їхала туди. Іван Гошта знав, що в мене вже нема мужа. Можна б було це ще сказати по дорозі. Ой! Дай, Боже, щоб ніяка жінка такого не пережила, що я побачила. Знаєте, на свої очі все побачила – і поїхала додому.
Знову пішла в колгосп. Працювала ланковою. Працювала і на колійці (залізниці). Поки були живі батьки, зібралася і звела ось цю хату. Без мужа. Завела господарку. Ще знайшла одне дитя. І не жалію. Бог так дав. Так суджено. І сьогодні я, як та квітка серед дітей, внуків, добрих прекрасних сусідів, родичів та односельчан.
На похорони матері Яша не приїхав. Де він? Невідомо. Я сама підняла дітей. І вдячна долі, що так багато пережила, а ще більше побачила на свої очі… І оту тундру. Он коли внучки вчилися, я їм розказувала з власного досвіду про вічну мерзлоту. Що там багато кусочків золотої руди, олова, нікелю, вольфраму, який в лампочках світиться. Боже-Боженьку, якби зняв з моїх очей кіно, то люди дивилися би тиждень і з хати не виходили б.
А як перепливали ми Японське і Охотське моря!.. Як я молилася по-нашому, вкраїнською, коли волна весь параход накривала. Ви праві, треба все це записати, треба зберегти. Бо не кожна ж дівчина чи жінка отак за чоловіком аж в Магадан поїде…
Я вам тільки трошки розказала. А якби ви послухали як ми в евенків та чукчів ночували! Чого ми їх, а вони нас навчили… О-го-го! Я й магаданські пісні знаю. Слава Богу, пам’яттю мене не зобідив. І вам вдячна. І нашій дорогій Женічці, завідуючій бібліотекою. Вона нас, старих, не полишає. Ото згадаю пісню, передзвоню і запишемо її. Ми, старенькі, дякуючи бібліотекарці, ще збираємося разом. І молодість згадаємо. І наші традиції. А я їм і про Сибір свою добровільну розповім.
Сьогодні моя пристань і Бухта Находка – оця піч. Я намагаюся варити всі ті страви, що мої мама і бабці варили. Не соромтеся, скуштуйте. То наше, рідне…
Записала Галина Тєтєнєва.
На фото: Ольга Опанасівна Кукла біля своєї «подруги»-печі…
Фото автора.
< Попередня | Наступна > |
---|