Безбатченко

( 0 Votes )

Так сильно шкребло на душі у Івана, коли звучала ця пісня. Особливо на весіллі у племінниці, в рідному йому селі. Адже цей куплет пісні стосується саме його. Бо у свої 60 літ він не знає хто був його батько і напевно уже ніколи не дізнається.

                Якось по молодості це не так зачіпало Івана. То й що, що не знаю батька, хіба я один такий. Он скільки їх, безбатченків навколо. Але тепер він розуміє, що ті інші діти хоча б знали від матерів хто їх батько, звідки, який він був і де подівся. А Івану не було кому розказати…

                Давно це було. Жила в одному віддаленому селі проста робітнича сімя. Чоловік з дружиною та дві доньки. Були у батьків ще шестеро дітей, та на той час відійшли у інший світ. Тому цих двох доньок берегли, як зіницю ока. Старша, Марія, мала 18 літ, а менша, Яринка, лише 4 рочки. Так уже Бог розпорядився, що залишив батькам найстаршу та найменшу на цьому світі. Жили вони не бідно, бо працювали з ранку до вечора.

                Та ось пішла чутка по селі, що Марія чекає дитину. Через деякий час докотилася ця «новина» і до батька Маріїного. Що тут було! Бив Павло усіх. І жінку і дочку, ще й маленькій Яринці дісталось, яка втрапила під батькову гарячу руку.

                Не змирився Павло з доччиним станом. Сказав, щоб забиралася з його хати на всі чотири сторони. Питав, звичайно, у Марії, хто ж той негідник, що обезчестив його доньку. Але вона мовчала, немов німа.

                Мати зібрала доччині речі та й перенесла в стару порожню хатину своєї покійної тітки, яка була неподалік від їхнього житла. Знала, що Павло ніколи не простить дочку. Такий уже  мав характер.

                Крадькома мати допомагала доньці чим могла. І їй здавалось, що Павло добре знає про це, але мовчить. Все ж таки їхня дитина.

                А в селі  що вже тільки не говорили на Марію. Одне лиш ніхто не знав, з ким розділила вона своє кохання і хто є батьком  дитини. Були й такі, що шкодували її. Один хлопчина навіть разом жити пропонував і допомагати годувати її дитину. Правда він був без ноги. Та Марія заявила: «Буду сама собі хазяйка коли рідний батенько прогнав з дому. Напевно всі такі чоловіки».

                А на Івана Купала привела Марія хлопчика. Здоровенького та чорноокого, весь в  маму та бабусю. Лише носик дідусевий. Тож, якби й хотів хто кому приписати Маріїного хлопця – не вдалося б.

                 Як не дивно було Марусі, але навіть сам дідусь прийшов поглянути на онука. Взяв на руки хлопчика, поблагословив та й  опустивши голову сказав: « Що ж дочко, гарний у мене онук. Дякую! Лише одне погано, що буде він чути завжди вслід – байстрюк. А я на все життя матиму на тебе, та й на себе образу, що не догледів тебе. Може хоч тепер скажеш, хто ж його батько?» Та Марія стояла мов скеля непохитна і холодним поглядом дивилась десь крізь батька. Було видно, що їй дуже боляче на душі, але чи від батькових слів, чи від свого такого становища – хтозна.

                Справили малому Іванку хрестини, як годиться. Люди вже й пліткувати про Марію перестали. Лише так часом згадували і то більше шкодували, чим засуджували.

                Так і жила собі Марія з Іванком окремо в старій тітчиній хатинці. Та гостей завжди мала багато, бо була доброю вишивальницею. Ще й до тепер Іван зберігає сорочку та рушник. Раз на тиждень чи як якесь свято приходив і Маріїн батько. Та не до неї, а до онука. Гостинці йому приносив, розмовляв з ним, а до доньки лише « добрий день» та «до побачення». Та Марія не дуже й переймалась. Адже рахувала, що нічого поганого не вчинила, коли дала життя своєму синочку. Це ж така радість, таке щастя! І нічого, що він без батька. Вона й сама йому раду дасть і нікому не дозволить його скривдити. А ще й дідусь любить його. Справимось.

                 Так минав час. Іванкові уже другий рочок пішов. Уже й дибає помаленьку. А веселунчик який! Завжди посміхається усім, навіть коли й хто чужий зайде до їхньої господи. А Яринку, Маріїну сестру, так і до дому не відпускає. І Яринка любить Іванка, хоч він їх приходиться племінником, а різниця між ними лише 5 років. Вона й добра для нього нянька. Якось навіть сказала Марії: « Нехай  він буде моїм братом і живе тут зі мною». Марія лише усміхнулась на це.

                Минало друге літечко від Іванкового дня народження. Все ніби й добре. Вже й батько до Марії озивається і Іванко сам потрапляє від діда до мами. Недавно й хатинку Маріїну підлатали, бо протікала. Правда до себе батько доньку так і не кликав. Та Марія уже й не пішла б. Їй і самій добре, бо звикла , що сама собі господиня. От лише останнім часом трохи погано вона почуває себе. Та це минеться само по собі. Адже хворіти немає часу думала собі Марія.

                Холодні вечори були тієї осені. Аж паморозь вкривала землю. Щось другу ніч підряд не спиться Павлу. Чомусь так тяжко на душі. Ніби й нічого нікому не завинив, щоб хтось погане мовив про нього. Одне лишень, дочка Марія. Та й вона уже давно не сердиться на батька, бо ж сама мати і все розуміє. Ось підросте трохи  Іванко, то ще й знайде собі якогось чоловіка. Тепер всяко буває. Вона ж молода та гарна і я їй перечити не буду. Вийшов Павло на ганок. Глянув на небо, а там зорі мерехтять. Коли бачить котиться одна зіронька додолу та й погасла. Так і до ранку стояла в Павлових очах та зіронька.

                Зранку Павло трохи  заспав. А коли розплющив очі то в хаті побачив малого Іванка. Він чомусь був босий і в одній сорочечці. Чому це його такого голенького  відпустила? А чи може він сам утік?  Зараз усе вияснимо. Переступив поріг доччиної хати, а вона якось не природно лежить біля ліжка. Павло й обімлів.

                Ховали Марію всім селом. Така раптова смерть молодої людини не лишила нікого осторонь.

                Тепер у Павла залишилась одна донька та онук. Але ростуть вони і граються немов братик і сестричка. Яринка кличе маму і тата, а Іванко і собі «мамо» і «тато».

                Так і виріс Іван з дідусем та бабусею. Він для них був і сином і онуком. Давно вже їх немає на цьому світі.

                Яринка стала йому більш сестрою ніж тіткою. Іван поїхав з рідного села на заробітки та й оженився там. Має двоє дітей. Яринка вийшла ж заміж у своєму селі. Має троє діток. Але раз у рік Іван обов’язково навідується в гості  у своє село. Ось і зараз він приїхав на весілля до Ярининої середульшої доньки. Хоча вона йому доводиться двоюрідною сестрою, але всі Яринкині  дівчата кличуть дядьком Іваном. От і виходить, що вони йому, як племінниці. Та він уже звик, що воно так.

                Ось така доля Івана. Загубилася та головна ниточка його минулого. І віднайти її уже неможливо. Та він уже й змирився з тим. Може так і краще. Бо хто зна, що за людина була його батьком. Чи добрим чоловіком був, чи ні. Просто бувають іноді в житті такі моменти, коли так хочеться знати, чи й же ти син і чому саме так розпорядилась доля? І чи дійсно краще так, як є?

 

Леся ГАВРИЛЮК

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.