Авторизація

HomeНевидумані історіїЖитіє наше...Чупакабра була у Каноничах?

Чупакабра була у Каноничах?

( 4 Votes )

Квітневого ранку Галина зайшла у кролівник, дати кроликам їсти … і обімліла. До двісті голів кролів лежали мертвими. П’ять виводків малечі десь пропали – гнізда були пусті. Жодного кроленяти. У кролів випита кров. Галину Андріївну вразило те, що істота, яка повбивала кролі, зуміла відірвати дошку «тридцятку», що не кожному й мужику під силу. Щоб її відірвати, потрібно було взяти сокиру і нею відбити дошку від декількох кліток. Плач. Сльози. Розпач. І в поліцію не побіжиш. На кого заявляти? На кого скаржитися? Шкода: ні одного живенького кролика!

Галина А. розповіла про трагедію у власному господарстві і повідомила ветеринарів, а Тетяна і Михайло, у яких теж за одну ніч невідома істота «забрала» і виклала за клунею 75 дорослих кролів, нікому не сказали.

– Толку, що я поплачуся. Кролів мені все одно ніхто не поверне, – підсумував Михайло. – Теща прибігла і винесла вердикт, що я погано клітки змайстрував. То тхір чи собака влізли і кролів видушили. Але я питаю: що ж то за такий розумний тхір чи собака, що всіх кролів із дворця переніс за сарай і клуню та виклав їх, як солдат, в рядочок, один біля одного, головами до хліва? Може, йому якесь двоноге чудисько помагало?

У Володимирці, по вулиці Шкільній, у господарстві П. ЩОСЬ подушило і виссало кров не тільки у кролів, але і у качок та куплених гусенят. Всі потерпілі в один голос заявляють: якби це зробив пес, то було б перегризене горло. А так усі тваринки і птиця лежали як живі, але без ознак життя.

Якщо в каноницьких господарів клітки були затягнуті сіткою і стояли на вулиці та у хліві, то в громадянина П. все було в хліві, добротно зроблено, надійно, ні дірочки, ні щілини.

Дехто сміється, мовляв, і в нашому районі завелася Чупакабра.

Насправді багато різних дивовиж траплялося у нашому районі. Особисто мені довелося із працівником райвійськкомату нести у відрі жабу величиною як 15 літрове відро. Ми її винесли до молокозаводу і там прибили та почекали, щоб автомашини переїхали. Та жаба величиною з кота очутилася в людей у спальні у 2 години ночі. Іншого виходу не було, як цю істоту стратити. Несли аж утрьох. На другий день я сфотографувала залишки тої жаби, її голова мала розміри 8 см.

Колись всякими дивами займалася поліція, міліція, а згодом комітет державної безпеки. Багато цікавого було написано у фіолетовому зошиті, що лежав на верхній полиці у сейфі начальника Володимирецького КДБ Петра Івановича Внукова, який дружив із моїм свекром, Дмитром Федотовичем Тєтєнєвим. Якби я знала, що та інформація, занотована у фіолетовому зошиті, колись когось зацікавить, то обов’язково собі приберегла б. А там на той час, час атеїзму, були написані просто неправдоподібні речі. Приміром, очевидці стверджують, що бачили літаючих коней над дубом під селом Липне. Що пан Щольц під Воронками, де старе лісництво, годував вужів і гадюк, запареним комбікормом. Що в селі Білому, в озері, шукаючи утопленика, водолази виявили … аж два дна і побачили таке створіння, що повискакували на берег і більше у воду не зайшли. Записи про скарби, відкриття. Про родину Сікори (Сікорських), які робили справжні відкриття у фітотерапії, і як з Києва на площу, де нині «Сонячне ремесло, літак прилітав до діда Сікорського. Ще ходила інформація, що в одного слідчого КДБ з Рівно є «Календар Брюса», відомого мага і чародія. Або ось інформація про невідомих науці істот, як от гобліни в житомирських лісах.

У 1960-х роках Дмитро Васильович К. працював у житомирському КДБ, звідти у 1981 році пішов на пенсію у званні полковника. Ось його розповідь.

– Сталося це в червні 1979 році, – розповідає чекіст. – Мене і моїх двох напарників послала «контора» в Олевський район. Там повинні були зустріти одного товариша з якимсь вантажем і доставити його у Житомир. Нам нічого не пояснювали, тільки наказали взяти табельну зброю. Та й у нашій «конторі» задавати запитання начальству було не прийнято.

Мої товариші Ігор Єремєєв і Сєрьога Петраковський сприйняли наказ як звичну справу. Але мене насторожило: маємо зустріти якогось геолога і доставити супер- цінний вантаж, який маємо берегти, як зіницю ока.

В Олевську начальник районного КДБ проінструктував, що того чоловіка маємо забрати в п’яти кілометрах північніше села Замисловичі. І додав: якщо щось незвичайне побачите, то, мовляв, не дивуйтеся, це олевські ліси. Я подумав – не Карпати ж, криївок тут не було. Та мало чого…

На запитання Петраковського, що він «імєєт ввіду», начальник райКДБ навіть не здивувався, а пояснив, що дивного і дивовижного в олевських лісах багато. Наприклад, незвичний дідусь в тих місцях з’явився, на хуторі проживає. До нього паспортний режим зайшли перевірити. Так той дідулька подав начальнику паспортного столу паспорт, виданий у 1899 році, дореволюційний. Судячи по даті народження, виходило, що дідусю – 224 роки! Паспорт у старця конфіскували, а взамін видали радянський. От тільки вік дідусеві так і не вдалося встановити.

Начальник посміхнувся і попередив: якщо на той хутір наткнетеся, то серйозно розповіді діда не сприймайте, бо він буде розповідати, що був свідком, як у 1825 році на Сенатській площі бунтарів із «пушок» розстрілювали. Посміялися, сіли в «Жигулі» і поїхали.

На дідуся того, ровесника декабристів, ми таки натрапили. Його хутір із двох стареньких убого-бідних хат стояв саме біля дороги. На подвір’ї – велика копиця свіжого сіна. Тут же прив’язаний кінь. У хліві хрюкали свині. Дід стояв біля самої дороги, високий, худий, білий як лунь, бородатий. Махав нам рукою і просив зупинитися. Ми зупинилися. Він запрошував до хати, посидіти, поговорити. Але ми пообіцяли йому заїхати на зворотному путі.

Свого геолога ми стріли в призначеному місці. Відрекомендувалися. Чоловік років сорока, сів між Ігорем і Сергієм на задньому сидінні, а собі на коліна поклав величезного брезентового рюкзака. Хлопцям здорово довелося потіснитися. Я йому запропонував покласти ношу в багажник, але він на мене так глянув, що мені перехотілося будь про що говорити.

 Лісова ґрунтовка – не міський асфальт. Добре, що не було дощу. Їхали і всі мовчали. Через хвилин 15 доїхали до дідового хутора. Геолог враз запропонував зайти в дім і попросити хліба. Мовляв, «срочно». Ми вийшли. Геолог зі своїм цінним вантажем залишився на подвір’ї. Ми зайшли в хату. Не повірили своїм очам. Хатки – голі стіни. Замість підлоги – земля. Ні коня, ні копиці сіна… Враження, наче років десять тут ніхто не жив…

Чую несамовитий крик. Вибігаємо. Наш геолог лежить на животі, всіма силами вперся в мішок, ногами і руками намагається зав’язати його і кричить нам: «Скоріше, допоможіть, бо ця тварюка зараз втече!».

Я першим підскочив до геолога і оціпенів. Злякався, не на жарт. Із того рюкзака на мене дивилася страшна морда, така, яку нині у фільмах страхів показують. Величиною та рожа була як людська голова. Рот до вух. А зубища – таких я ще не бачив. Розміром як сірникова коробочка. Клацають, мене хоче за ногу вхопити. З того ляку я ногою врізав по тому чудищу. Воно закричало-засвистіло, потім зашипіло, як десять паровозів разом. Аж вуха заклало. І сховалося у рюкзаку. У той момент геолог одним махом встиг затягнути вузол. Тварина почала в рюкзаку біситися. Геолог попросив нас потримати чудище. Дістав ампулу і шприц, наповнив снодійним і через брезент уколов тварину. Додав, що тепер «пожилець» рюкзака три години спати буде.

Я запитав геолога, що це таке. Той спокійно відповів: «Гоблін. Чули про таке?». Ми перезирнулися. Я, наприклад, таке почув вперше, і побачив теж. Геолог додав, що це реліктовий вид, який ще трапляється у глухих лісах на Овручському кряжі, і дуже відчувають аномальні місця.

Я зразу зрозумів, що більше запитань задавати не варто, бо в нашій системі це не прийнято. Геолог запитав, чи ми дістали хліба. Я відповів, що хутір не жилий і розказав, що ми бачили до зустрічі з ним і після, і це нас вразило, особливо, про 224-річного дідуся. Ця інформація дуже налякала геолога. Він почав кричати, чому ми йому про це раніше не розповіли. Бо його Гоблін, мовляв, відчув аномальну зону і може від нас утекти. Один він би з ним не справився, якби не ми. Коли геолог сварився, то в нього проривалися такі вислови, як перелом і злам часу, ефірні поля. Тепер про це можна почитати і почути, бо це «вища матерія», а тоді де я міг таке знати. Геолог наказав нам щосили гнати подалі від цих місць, скоріше до Олевська. Правда, там на півгодини ми зупинялися і він годував своє чудище.

Я розповів начальнику райКДБ, що окрім Гобліна ми таки зустріли і бачили дідуся. Він на нас подивився з недовірою. Сказав, що сам перевірить цей факт.

Через півроку начальника райКДБ перевели до нас, в житомирське обласне управління. Ми зустрілися і він сказав, що справді дідусь зник. Але я запідозрив, що чекіст знає більше, але не має права розповідати. Геолога я більше не бачив. Думаю, що він і не геолог зовсім…

Записала Галина Тєтєнєва.

 

Коментарі   

 
+20 # Siegfried 22.04.2016, 16:17
І це цілковита правда. Зараз отой, чи оте, з рюкзака, стало головним комендантом покищо окупованого Криму. Одягнуло костюм з краваткою і присвоїло собі ім'я Сергій Аксьонов - Гоблін.
Відповісти
 
 
+18 # гість 22.04.2016, 22:13
Цікаво,що ви добродії курите?
Відповісти
 
 
+31 # Гість 23.04.2016, 05:47
В Олевський лісах, зараз повно гоблінів, зі сказом в очах, вони копають ями, щоб знайти єдине чим дорожать - сонячне каміння. Їхні зіниці, з рубіново-червон их, перетворились на ось такий значок $. Подейкують, що їх зачарував бог "Мерседес", і вони мають заплатити йому данину. А ще, очевидці стверджують, що якщо придивитись такому гобліну в око, то можна побачити задню стінку черепа...
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 150 гостей і 1 користувач на сайті