Знахарство

( 0 Votes )

 

Народився я і виріс у набожному краї – на західній Україні. Вдома мама і тато вчили нас молитов, дотримання традицій. А школа і медінститут – протилежному. На перший день Пасхи нас, студентів-медиків, виганяли прибирати довкіл гуртожитків і закладу, хоча ми до Великодня самі наводили порядок: і підмітали, і дерева підбілювали.

                Ще в інституті майбутніх медиків приказним порядком залучали до вступу в ряди партії, бо деканату доводився план. І партійним тоді була широко відкрита дорога. Мої батьки через силу дали згоду на вступ до партії, але просили ніколи не грішити перед Богом і людьми.

Жив я чесно. Покохав дівчину і взяв її за дружину. Перебули весілля і тільки тоді стали мужем і жоною. Так було. Жили, як наставляли наші батьки. За розподілом попали на Полісся, працювали в районній лікарні.

Районна лікарня – це три інститути разом. Там така практика! А з скількома феноменами мені там довелося стрітися!.. Я матеріаліст, ні в що не вірив. І тут випадок. З простудою лікували дитинку, здоровою виписали. Коли щаслива мати виходила з лікарні з малечею на руках, саме заходила жінка з хворою дитиною. Вона в першої забрала з рук пляшечку з молоком, сказавши: «Твоє дитя здорове, бутилочка тобі не треба». Та, що виходила, вирвала пляшечку з рук назад. Але до першого повороту не доїхала: змушена була повернутися назад в лікарню. Старенька санітарочка у відділенні коли побачила, як дитина кричить, синіє, мене відсторонила, щось над дитиною пошептала і тричі сплюнула. Мовила: «Йди. І ніяких уколів не давай. Все буде добре!»

Я спочатку засердився на санітарку. Я ж – лікар, а хто вона? І сказав, щоби подібних вольностей більше не бачив. На що та сердито відповіла: «Докторе, вам треба новий медінститут кінчати. Народний!», сполоснула руки і пішла.

 Ніяк не міг зрозуміти матерів, які виписувалися із лікарні і збирали всі свої речі, щоб і ґудзичка не загубити. Бо, мовляв, є прикмета: щось забудеш – знову в лікарню попадеш. За те в «роддомі» навпаки: жінки залишали нову, з етикетками, ще не ношену, натільну білизну, аби до року мати дитя до боку. Та найбільше мене вразило, коли до вагітних на збереженні приносили чоловічі сорочки, і просили майбутніх породіль поносити їх два-три дні, аби чоловік «з дому не бігав».

На Поліссі я попав наче в іншу державу. Кожне село говорить своєю вимовою, у кожному селі є свої звичаї. По-чесному, я їх ігнорував.

І ось мене призначили головним лікарем колишньої районної лікарні. У попередження, що там працюють відьми, я не повірив. І, як новий начальник, поміняв деякі «кадри». Замість старшої медичної сестри, яка вже 11 років була на пенсії і фактично керувала лікарнею, поставив випускницю медучилища. І бухгалтера змінив, і деяких завідуючих.

У тому селищі працювало чимало моїх знайомих на керівних посадах. Практично щодня хтось приходив, і ми «відмічали» моє призначення. За місяць перебування на новій посаді я помітив, що мене вже тягне до спиртного. Я заходив в маніпуляційну чи до хірургів, сам брав пляшечку і випивав або з кимось із підлеглих, або й сам.

Та очі відкрилися навіть не тоді, коли дружина з сином мене кинула і поїхала до своїх батьків. Якось їздовий Панас Григорович привіз молоко, і я запросив його до себе в кабінет. Він почувався ніяково, бо по віку був як мій батько. Випивши, прямо сказав: «Якби я був головним лікарем, то ніколи не пив би із фурманом сто грам. Спасайся, хлопче! Щось із тобою не так! Шукай, дитино, ради…» А я зі злості за гостру правду на нього накинувся, кричав і грозився вигнати з роботи. Він тільки спокійно встав, вклонився, взяв у кутку свого батога, шапку в руки і пішов.

Я тоді пив цілу ніч. Сам, один.

На другий день всі готувалися до чоловічого свята – Дня Радянської Армії. І тут виклик. На далекому хуторі захворів дід. Туди ніхто не захотів поїхати. Всі медики «швидкої» відмовилися. А мої накази ігнорували, наче я і не головний лікар, наче я – пусте місце.

Я сів з водієм і поїхав на хутір сам. А в лікарні тим часом «сестринство» зібрало чоловіче братство і без мене відзначали «знаменну дату».

Та я вдячний долі, що так сталося. Заїхали ми у сільраду, взнали дорогу, куди їхати. Їхати довелося довго, аж до кордону з вашим районом, не доїжджаючи Осової. Дорога неважна: сонце до обіду вийшло і дорогу розпустило. А з обіду почалася небачена заметіль. Десь аж біля третьої години ми до пацієнта добилися.

Стрів нас старий, але ще крепкий дідусь. І з порога до мене словом кинув:

– От я тебе, хлопче, ждав! То хто кого буде першим лічити: ти мене, чи я тебе?

З похмілля я хотів хоча б холодної води ковтнути. А тут такий прийом, наче я не лікар, а прокататися приїхав через весь район. Та дідусь як угадав мої думки. Покликав шофера, посадив за стіл, налив у миску гарячого капустяного борщу. А замість хліба подав печену, всю в попелі, холодну картоплю. Покашлюючи, вніс із сіней темну пляшку, налив мені у гранчак коричневої рідини із запахом спирту. Я випив. Поїли. А він при шоферу каже:

– Ну що, дохторик, не віриш, що знахарі є? Хочеш знати, хто тобі це зробив? Я покажу. І жону твою назад тобі верну. І ще дочка у вас буде…

 Я послухав діда, дав йому укол, поставив «банки» (так дід закомандував). Попорали ми йому хазяйство, наносили води і дров. А мені стало так добре, наче розвидніло в голові. І поки я сидів біля старого, він мені говорив:

– Добре, що ти приїхав. Знаєш, хлопче, там сьогодні ваша смерть чатувала. Випив би, а завтра тебе похоронили б. Вся біда в тому, що ти відьмакам дорогу перейшов. Хтось із них мав на цю роботу стати, а прислали тебе...

Цю бутилочку забереш із собою. Будеш приймати на ніч. Хай жінка тебе сильно прив’язує до ліжка, бо будеш зриватися і бігти. Пересилиш себе – і все добре буде.

А тепер добре слухай. Скоро празник. Бачу бал за довгим столом, багато людей. Ти купи чотири пляшки государственної водки, і поставиш їх біля себе. Станеш во главі стола, щоб начальником довго служив і всі тобі безпрекословно подчинялися. І от як поздравиш людей, – до-о-бре дивися. По столі до тебе направлять пляшку із червоною кришечкою. Запам’ятай: червоненький корок. Добре дивися, не пропусти. Ні під якою причиною не здумай з тієї пляшки випити горілки. Наливай і пий тільки свою. Зрозумів?

 …Коли я приїхав додому, мене чекала радість – світилися вікна і вибіг синочок. Моя дружина наварила вечері і розказала, що її мати ходила до людей, а ті порадили шукати ради. Батьків друг, священик, передав мені чорного пояса із молитвою «Да воскресне Бог…» та архієрейського ладану.

Довго я пив дідову настоянку. Їздив і лікував старого. А він мене вчив «по зіллях». Став розумітися на фітотерапії, бо ж проходили цей курс і в інституті. Але не думав, що природа має таку силу. Дід казав: «Є всякі помічні ліки. Але немає ніяких ліків від старості. Від років немає спасення» А йому вже було за вісімдесят. Та для мене старий зробив справжнє відкриття.

І ось 8 Березня. У медицині ніколи немає вихідних. «Сестринство» з самого ранку заходилося накривати столи. А дід мені приказав тільки після обіду почати свято.

Так і сталося. То викликали мене в район, то їздив із завгоспом на заправку, то з бухгалтером у Сарни по квіти. Але без мене в колективі самі не починали. Я все зробив, як дід учив.

Ось я наливаю усім ближнім із своєї пляшки. Коли дивлюся, в самому кінці стола з’явилася пляшка із червоною головкою (дід правду казав!). Очам своїм не вірю: наближається вона до мене. І ось бере цю пляшчину колишня старша медсестра, підходить до мене – і наливає новій старшій сестрі, моїй секретарці, заввідділенням і  мені. Я беру нову стопочку, не поспішаючи, наповнюю її купованою. А дід наказував як з тої, з червоною кришечкою, наллють, довго тост казати. Я так і зробив.

У нової старшої медсестри та заввіділенням стопки у руках як тріснуть вздовж! Рівно наполовину. А секретарочка поспішила, випила, то ми її насилу відкачали. А та, колишня, впала на коліна і почала у всіх просити пробачення. Що, мовляв, її попросили мені, головному лікарю передати цю пляшчину… На другий день вона звільнилася з роботи.

Діда лікував дома. Забирав в лікарню. Підтримував як міг. Він мені розповідав про гриби, коріння дерев, річкове, болотяне і лісове царство. Моя лікарня піднялася. Смертність ми звели до мінімуму. Мене шанували в районі і в області. Вибрали районним депутатом. Народилася у нас дочка. В районі я побудував власний дім. І це все за три роки.

За турботами я забув про діда. А він мені пообіцяв, що дасть рецепт від алкоголізму, який насилають недобрі люди через «перепій». І розповів, як відробити. Тільки приказав, що лікуватимеш цим секретом як матимеш повних 45 років. Я тоді погодився. І от мене знову перевели на вищу роботу, як казав дід.

А одного разу мене так до нього потягнуло. І вирішив я поїхати, провідати його. Накупував всього… Заїжджаю на хутір. Вже весна. Розтануло, та сніг ще лежить. А мені кажуть, що помер дід. Так вас ждав, так виглядав. Далеких родичів, що об’явилися його доглядати, просив, щоб передзвонили. А вони побоялися, що все дідове добро мені перепаде. І золото, і хата. Він сильним знахарем був. Ще з тих, з характерників, Царство Йому Небесне…

 Поїхав я на кладовище. Знайшов дідову могилу. Поклав хліба. Налив філіжаночку горілки, поставив в узголів’я, і собі налив. Розклав їжу та й думаю: «Обіцяв дід обов’язково те зілля показати, яке воно, та не показав. Тільки трохи опис зробив». Вшанував пам’ять, і сиджу, жалкую: рецепт є, коли збирати є, а от яка то рослина – немає.

Уже хотів іти, як тут зривається вітер, віночок зривається з могили, я нахиляюся, ловлю і піднімаю його … і перед моїми очима диво. Я, мужчина, лікар, здивувався. Недалеко від хрестика, там, де лежав віночок – зеленіла і цвіла рослина, якій квітувати… у травні. В мене виступили сльози. Я не вирвав цю рослину. Поклав віночок і папером прикрив її. Дід-знахар дотримав слова: з того світу передав помічне зілля.

 Записала Галина Тєтєнєва.

 

У вас недостатньо прав для коментування.