Соломіїне щастя

( 0 Votes )

Лагідне вранішнє сонечко ніби милувалося собою: то ховалося,  по-дитячому соромлячись,  за важку дощову хмару (вона ще з ночі висіла на сході), то, наче в дзеркальце, заглядало у кожну калюжку, у кожну водоймочку, як вередлива панянка. Із  першим промінням зі стріхи почало капати…

Подув-повіяв  південний теплий вітерець – і  змінився світ: немов рукавом хтось стер залишки снігу біля порогу, розтопив лід втоптаної доріжки. Соломія вискочила з хати, вдихнула весняне повітря та, ще не вгледівши  переміни в природі, набрала у дровітні дров і знову побігла в хату. Вона поралася біля печі. Розтоплювала. Щось заставляла. Дивилася на живий вогонь і сама  жила-оживала, мов  диво-квітом цвіла.  Навіть над собою  посміялася, бо  серце мов підказувало: щось буде.

Кинула погляд на плиту «Електро-люкс», підійшла до неї, погладила і подумки попросила пробачення. У  старій печі їжа завжди  смачніша, впарена і цілий день гаряча. Бо то їжа ще наших  бабусь. Їжа дитинства. І якщо не можеш повернути роки, то звари материнської страви – і на літа помолодшаєш. Хай навіть у думках.

Від плити Соломія підійшла до пральної машинки «з великим оком», яка, мов  муркотливий кіт, ретельно виполіскувала  білизну.

Чоловік  порався надворі біля худоби. Діти ще спали.  А Соломія взяла велику пательню з довгою ручкою та  заходилася перед полум’ям пекти східні, на дріжджах,  млинці. У хаті смачно запахло дитинством і свіжим хлібом…

Враз кімнатні двері тихенько відчинилися. Дівчатка , найменші, ховаючи щось за спинами, соромлячись і ніяковіючи, навперебій почали вітали свою… нову маму з… 8 Березня. Соломія зніяковіла. Вона забула про святковий день. Забула про весну і жіноче свято. Стислося серце. Твердий клубок  застрях під горлом. Градом покотилися непрохані сльози…

 Уперше в житті  п’ятеро дітей зразу її назвали мамою! Соломія не могла вгамувати і спинити  хвилюючий потік. «Що це? Що?» – як учителька, вона задавала собі запитання і екзаменувала, екзаменувала себе.

Подарунки, зроблені дитячими руками, виготовлені крадькома аплікації (щоб мама не бачили!), були найдорожчими у світі, у її житті.

Вона по черзі обнімала і цілувала дівчаток, і вже відкрито схлипувала чи то від радості, чи від болю.

Ця особлива жінка не приховувала своїх почуттів, бо її життя, мов хороша книга, було всім відкрите. Дівчатка ніяково дивилися на неї допитливими оченятами і ніяк не могли зрозуміти: «Чому їхні  подарунки  так розтривожили нову маму?». Вони почали виправдовуватися і втішати її. А увнеї спливла думка: «Боженьку, чи не забула я купити цукерок?». Що не кажіть, коли жила сама, то як зробила і що зробила, все було добре. А тут  цілий колектив. Сімя. Треба думати не про себе одну, а про  всіх, великих і малих, всю свою родину. Добре, що у рідному селі. Є хоч якась підтримка, і не так пересудять.

…Вона зі школи дружила з Іваном. І після школи  їхньому коханню не було меж. Та доля розпорядилася по-своєму. Вона поїхала до сестри глядіти дітей і вступати до вузу, а Івану судилося женитися. Коли Соломія через три роки повернулася в село, Іванова дружина носила під серцем другу дитинку.

Соломія  зобидилася на рідню, яка не попередила про Іванове весілля. Жодна людина з села не обмовилася й словом, що її Іван оженився. Так боялися вразити її серце.

Як  поранена птаха, зірвалася вона з дому, подалася назад у світ і більше  двадцяти років не навідувалася. Навіть на похорони рідних. Але Йванова любов  не давала ні спокою, ні спочинку. У далекому Кіровограді викладала математику у старших класах. Багатьох чужих дітей вивівши в люди, вже й не мріяла і не гадала, що матиме власну велику родину.

…Їй подзвонила мати і попросила негайно приїхати додому, бо  батько  при смерті, до неділі чи й доживе.

Якраз канікули. Серпень. Здала «під ключ» свій кабінет і фізичну лабораторію – і на «родіну». У Києві чекала поїзда  на Рафалівку (маршруткам чомусь не довіряє). Присіла на південному  вокзалі. Дивлячись на водограй  веселки, прочитала про Євгена Кирпу, колишнього міністра транспорту, та його справи.  Яка пам'ять! Який вагомий слід на землі! Згадала і своє життя. Через  першу любов – ні дітей, ні сімї. Відганяла  думки  про зустріч з Іваном. Як їй в одному селі з ним  стрітися? Як ходити однією вулицею? Швидше б провідати батьків і на перше вересня в рідну школу, хоча б встигнути на розподіл годин…

Її думки перебила циганка. Підійшла  і мовила: «Не  переживай! Батька застанеш, він ще трохи  поживе. Матері не бачу. Зате до тебе  коханий вернеться. Десять дітей у тебе буде…»

Не витримала Соломія. «Які діти у моєму віці? Глянь краще на мою голову!!!» – бзикнула молодій гадалці. Та щиро  усміхнулася, нахилилась і каже: «Ти ще не раз мене згадаєш!» І пішла…

Коли Соломія приїхала, то перша новина, яка збила її з ніг, – те, що по Івановій дружині минув рік. Друга – що батька з лікарні виписали  додому живого.

Соломія у роду найменша, тож батькам давно за вісімдесят. Трьох братів і сестру доля вибила з життєвого путі. Тож у селі залишилися невістки та зять, яких не обминула старість і раніше, ніж у батьків, забрала сили. Усім підмога треба!

Соломіїні плани таким чином не збулися – вона не поїхала  на перше вересня  на роботу у школу. Раптово померла мати. Батько знову захворів. У ті страшні години-часи, коли ходиш у чорній хустці, ще й як треба допомога і надійне плече. Навіть не помічала, що у ті чорні дні Іван був завжди поряд, наче сто віків разом. І вирішували, і робили все разом. А село дивилося на них і по-своєму складало їхню долю. Кажуть, Іванові дітки так чемно несли віночки, так прихильно припадали до Соломії і так плакали за бабусею, що все село дивилось і теж гірко плакало…

З Кіровограда прийшли документи, і Соломія пішла на роботу  в дитячий садок. Там виховувалися четверо Іванових дівчаток. Коли він їх приводив, намагалася не потрапляти на очі. Але дітей любила. Бо перед нею стояли його очі. Його постава. Особливо, найменшенька, Світланка. Вона підходила, тулилася голівкою до  її руки, зазирала у вічі і норовила вилізти на коліна. Та її брала, садовила до себе, а діти сміялися: «Доця до мами всілася!..» Нянечка їх сварила. Але діти є діти. Все сприймають по-своєму…

Одного зимового ранку дівчатка не прийшли у дитсадок. Завідуюча пішла у старшу групу і  дізналася, що Іван  від лісництва повіз замовнику дрова. Старша дівчинка, вже школярка, залишилася з меншими, але, як на біду, Світланка захворіла. Завідувачка  послала Соломію Іванівну  подивитися, що там діється. І вона пішла…

Ночувала з дітьми три дні. Вранці бігла до батька і на роботу. А Івановим дітям топила грубки і варила їсти. Разом із старшенькою Маринкою все перепрала. І як же те дівча їй годило! Як старалося вдержати в хаті!

І тут вранці приїхав Іван. Соломія вийшла з кімнати і  зразу накинулася на нього: «Чому нікому з родичів не повідомив, що їдеш майже на тиждень? Це ж діти!»

А він стояв, мов придурений. Усміхався і був такий щасливий.

Соломія пішла додому. Діти повибігали, раді таткові, а Світланка до всіх: «Де наша  мама?» – і почала плакати.

– Додому пішла мама, – пояснила Маринка. – Ось тато вмиється, гарно вбереться  і  приведе назад нашу маму…

Як там вони говорили, про що домовлялися, ніхто не знає. Але на Водохреща Соломія перейшла до Івана. Село трохи пораділо, трохи погомоніло. А вони собі живуть. Найстарших попарували. Хлопець в армії служить. А дівчата з новою мамою, як подружки: то щось випікають, то рушники вишивають, шиють спідниці або подушки «сердечками» і «колодочками».

Соломія аж помолодшала. Та й Іван ходить, як парубок.

А недавно в село цигани прибилися. Одна із них, вагітна, узріла Соломію і кричить: «Києвлянко! Батько ще живий? Десятеро діток маєш?..»

Озирнулася Соломія. Зраділа, як сестрі. І відповіла: «Не вгадала! Вісьмох тільки маю!».

Циганка погладила дорогу свою ношу і сміхотливо кинула: «Зустрінемося, коли двійню приведеш!».

Соломія у здивуванні. А село жде…

Олександра СТРІЛА.

с. Степангород

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.