HomeНевидумані історіїЖитіє наше...Жити було важче, жити було веселіше…

Жити було важче, жити було веселіше…

( 0 Votes )

 

Кожне покоління людей має свою історію. Кожне покоління жило, працювало, творило в тих умовах, які реально існували. І своє життя ми сприймаємо саме таким, яким його пережили. Часу, в якому живемо, як і батьків, ніхто не вибирає. І, врешті, навіть при сильному бажанні зробити цього нам не дано…

 

Кожний, живучи на світі, хай і нечасто, але перегортає сторінки свого життя. І не важливо, якими вони були. У кожної людини, у кожного покоління вони різні. Та вони – наші. І хоч ми їх уже давно перегорнули, вони були і, хочеш того чи ні, нагадують про минуле.

 У думках я не раз переношусь у своє дитинство і юність – у 50-60-ті роки минулого століття. Скінчилася війна, і люди отримали довгожданий мир. Учорашні солдати поверталися до своїх домівок. Проте й після війни було неспокійно. Ще довгий час, особливо у пору становлення колгоспів, приходили в села «лісові хлопці» і, не сприймаючи «совєтів» з їхніми колгоспами, розправлялися з тими, хто підключався до будівництва нового життя. А життя було надзвичайно важке, голодне. Харчувалися всім, що потрапляло під руки. Не тільки щавель (на грядці його не вирощували), а й кропива, лобода, жолуді перейшли у ряд основних продуктів. Хліб – кожен шматочок! кожна крихітка! – взагалі був на вагу золота. Пам’ятаю, у нашій сім’ї існувало непорушне правило: якщо з рук на долівку падав кусочок хліба, його треба було підняти, поцілувати і зі словами «Прости, Господи», покласти на стіл.

 Так, після війни жилося нелегко. Ми, діти, пасли гусей, свиней, корів. Кожен – те, що було в сім’ї.  Дорослі ж працювали у колгоспі. Працювали важко, адже всі роботи виконувалися вручну. За працю колгоспникам нараховували трудодні, на які не завжди можна було отримати платню. Все залежало від урожаю. Був добрий урожай – отримували якусь дещицю зерна, а ні – рік працювали даремно. Я й досі дивуюся витримці тих працьовитих людей. Вони не тільки не плакали, не влаштовували мітингів, а й… при першій-ліпшій нагоді співали. Не тільки на весіллях чи хрестинах, а й на роботі. Працювали і співали!

 Пригадуються сільські «вечорки». Так, так не вечорниці, як нині кажуть, а вечорки. Збиралися молоді дівчата в одній хаті. Збиралися не просто посидіти-погомоніти, а й виконували певну роботу. У довгі зимові вечори вони брали з собою гребені, гребінки, веретена, мички (заготовки волокна для прядіння) і пряли нитки. Це важка, копітка робота. Та й виконувалася при поганому освітленні (світили лучиною, а в кращому випадку – гасовою лампою). Хата наповнювалася пилюкою і кіптявою. Та на це ніхто не звертав уваги. Пряли і співали. І пісні були різні за тематикою і змістом. Веселі і сумні. Про кохання, жіночу долю і війну. Пам’ятаю їх назви: «Посіяла огірочки», «Ой чий то кінь стоїть», «Несе Галя воду», «Дівка в сінях стояла» та багато-багато інших.            

 А ще – танці під гармошку і бубон (гармоніст – Василь Гаврилюк, а «бубенщик» – Женя Ляшик). Вони проходили щосуботи і щонеділі. Пригадую, молодь не тряслась і не кривлялася, як тепер, а танцювала польку і фокстрот, краков’як і танго, вальс і вальс-бостон. З нетерпінням чекали (особливо парубки), коли оголосять білий танець. А мені найбільше запам’яталася полька. Був у нас неперевершений танцюрист Ростік (Ростислав Ляшик). Так от під час польки він подавав команди танцівникам: «Колечко!.. Коло!.. Дівчата в середину, хлопці скраю!.. Дівчата стоять, хлопці вибирають!..» та інші. Було весело, і всі були задоволені. Танці тривали, як тоді говорили, до упаду.

З появою кіно, спочатку пересувного, а потім стаціонарного, люди цілими сім’ями ходили дивитися фільми. Траплялося, глядачі брали з собою лавочки, табуретки, бо місця всім не вистачало. І ще довго після закінчення сеансу стояли купки сельчан і жваво обговорювали побачене на екрані. Для нас, дітлахів, влаштовувалися дитячі кіносеанси. І, надивившись фільмів, ми прагнули бути схожими на Чапаєва і Щорса, Зою Космодем’янську, Олексія Маресьєва та інших героїв фільмів. Ми щиро, по-дитячому любили «червоних» і ненавиділи «білих»…

Сьогодні ми живемо заможніше, ніж у роки мого дитинства і юності. Маємо, як кажуть, і хліб, і до хліба.

«І, подолавши свої вічні біди, сьогодні ти, мій краю, наче рай. Вже не глевкий шматок черствого хліба, – їмо смачний пшеничний коровай…»               

Усе так. Життя змінилося на краще. У селян добротні оселі. Люди мають власні трактори і автомобілі. Але все одно якось сумно. Сумно за «вечорками» з піснею, танцями і гарним кінофільмом на великому екрані. А ще сумно від того, що так мало спілкуємося один з одним. Відгородившись високими парканами від сусідів, живемо кожен сам по собі.  Живемо за принципом «Мій дім – моя фортеця». Але хіба сусід повинен ставати недругом, від якого треба захищатися? Мені до душі інше: «Сусід – найближча родина!».

 

 

Петро АСАУЛЕНКО.

с. Собіщиці

 

У вас недостатньо прав для коментування.