HomeІсторія, дослідженняІсторія, дослідженняКороткі етюди великого життя: Тарас Шевченко у спогадах сучасників

Короткі етюди великого життя: Тарас Шевченко у спогадах сучасників

( 0 Votes )

«Середнього зросту, до­сить кремезний, з лиця дуже звичайний, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затис- нені, а ніс кирпатий. Зате очі - незвичайні: великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості, розумні. На голо­ві солом’яний бриль, а з-під бриля спадали в безладі гус­ті пасма чорного волосся», - таким у 1846 році постав Шевченко перед польським письменником Юліаном Беліна-Кенджицьким.

«На зріст був середній, кремезний, трохи вайлува­тий, навіть незграбний. Об­личчя відкрите, добродуш­не, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи не­квапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре читав уго­лос», - згадувала дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова. А Агата Лаврентьєва, з якою поет познайомив­ся в Орську, стверджувала, що нічого страшного в ньому не було - «тільки вусища. Отакі, скажу я вам, були у того чоловіка вусища, що я зроду таких не бачила!.. До­вгі та закручені, - ну, далебі, наче конопляні мотузки.»

Не вище середнього зросту, кремезний, кругло­видий, рум’яний, з «таран­куватим» обличчям, сірими, досить відкритими і ясними очима, з лисиною - таким у 1852 році постав Шевченко перед хорунжим Уральсько­го козачого війська Микитою Савичевим. Описаний ним же у 1858 році Шевченко уже невпізнанний: «Жовто-зе­лений, у зморшках, худий. На його обличчі лежала пе­чать глибокого страждан­ня, великі сірі очі світились незвичайною добротою». «Темно-русяве рідке во­лосся зачесане на один бік. Довгі великі вуса своєрідно опущені донизу. Типовий хо­хол», - зазначив Савичев. А російський письменник Іван Тургенєв уточнював: «Шев­ченко являв собою образ козака з помітними ознака­ми солдатської виправки і ломки».

З довгою бородою і добро­душною усмішкою, з очима, повними любові і сліз постав Шевченко перед своїм благо­дійником, віце-президентом Петербурзької академії мис­тецтв графом Федором Тол­стим. Інші сучасники також відзначали глибокі темно-карі очі поета, від яких гарнішало все лице і в яких «пробігали якісь іскорки», коли починав говорити.

Кобзарева вдача

Сучасники відзначають, що Шевченко дуже заго­рявся у суперечках, але не опускався до озлоблення чи зарозумілості. Будучи ласка­вим, м’яким і наївно-довірли­вим, він у кожному знаходив щось хороше й інколи захо­плювався навіть тими, що не були цього варті. А.Усковій поет видався стриманим, навіть недовірливим (це не дивно в його солдатському становищі). А художниця Ка­терина Юнге відзначала, що не чула від нього жодного непристойного слова; він ні­чим не відрізнявся від інших вихованих людей.

Спав, кажуть, дуже мало. Великого товариства уни­кав, а жіночого не шукав. Не любив грати в карти. Коли йому дозволили жити з офіцером, він хотів вибра­ти найпростішого. Глибоко замислившись, міг (на лихо собі!) зняти шапку перед офіцером не тією рукою.

Якось на літературних читаннях поета зустріли на­стільки прихильно, що, зво- рушений до глибини душі, він у сльозах пішов з естра­ди. Лише заспокоївшись, повернувся і почав читати. А поселившись у Києві на Пріорці, попросив хазяйку, щоб йому випрали сороч­ки. Взявшись за цю роботу, нянька Оришка у зав’язаних носовичках знайшла гро­ші - 25 і 5 карбованців. Але Шевченка порадувала не знахідка, а чесність жінки. А.Ускова теж відзначала, що любові до грошей за Шев­ченком не помічала.

«При всьому самолюб­стві в ньому була непідроб­на скромність», - стверджує І.Тургенєв. І додає: «...це

була натура пристрасна, не­вгамовна, здавлена, але не зламана долею, простолю­дин, поет і патріот». Попри все це, Шевченко був до наївності чесним. Коли в ка­зармі йому принесли казен­ний солдатський одяг, спи­тав в унтер-офіцера, скільки той коштує, і вийняв 40 кар­бованців. На щастя, підоспів совісний офіцер і поновив справедливість.

Кажуть, Шевченко не лю­бив косооких, однак поліцей­ський чиновник, який його заарештував у 1847 році, був саме таким. А звільнив­шись від ненависної сол­датчини, поет зізнався: «Я такий щасливий тепер, що сповна винагороджений за всі мої страждання і всім простив».

 

Дорожив родиною

У Шевченка було двоє братів, Микита і Йосип, та троє сестер - Катерина, Ярина і Марія. Катерина, старша сестра поета, була його нянькою в дитинстві; до нього приязно ставилися в її сім’ї. Ярина - середня сестра Шевченка і його вірна, ще з дитячих літ, товаришка. А мо­лодшою його сестрою була Марія, яка трирічною осліпла і близько 1846 року померла. Приїжджаючи у 1843 і 1845 роках на Україну, Шевченко бачився з братами і сестра­ми, турбувався про них. Після 1859 року поет почав клопо­тати про визволення своїх ро­дичів з кріпацтва і допомагав їм матеріально. Збереглися фото Шевченкових братів Микити та Йосипа, а на гру­повому знімку, зробленому, коли хоронили поета, є і його сестра Ярина.

 

Розкоші не прагнув

Після викупу з кріпацтва, організованого передовими представниками літератури і мистецтва, Шевченко по­трапив у зовсім інше життя, однак назавжди зберіг ду­шевну простоту, зокрема й у манері вдягатися. Він став вхожим у панські маєтки; серед його знайомих, крім відомих митців, були і помі­щики, промисловці, чинов­ники, інші представники зна­ті. Одначе в душі Шевченко залишався самим собою.

«А не хочеться мені на­тягати отого фрака, щоб він ізслиз!» - спересердя вигукнув він з приводу яко­їсь урочистості. Та й на за­сланні А.Ускова відзначала,

що поет був швидше не­чепурним, ніж уважним до своєї зовнішності. Амуніція, відзначав сучасник, нечи­щена, ґудзики поржавіли, вузький мундир сидить не по-солдатськи і часто розла­зиться по швах.

І все ж, можна почути, що наш Кобзар в якийсь мо­мент життя був справжнім денді. Мовляв, потрапив по­між панів і сам запанів. Що й казати, високопоставлені чиновники вважали за честь прийняти у своєму домі відо­мого поета і художника. Вдя­гатися на такі візити треба було відповідно. Тож Надія Білозерська, з якою, вже після заслання, Шевченко познайомився у Петербурзі, відмічає, як елемент його одягу, зав’язаний на шиї шарф. Насправді ж наш Кобзар не любив вишуканої вдяганки, і для нього було справжньою мукою - збира­тися на якусь урочистість.

Будучи у середніх літах, виглядом на фотознімках поет справляє враження вже літньої людини. І тут цікаве спостереження І.Тургенєва: «У високій баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з коміром чорного смуш­ку, Шевченко мав вигляд справжнього малороса.; портрети, що лишилися після нього, дають загалом правильне про нього уяв­лення».

В оточенні простоти

автопортрет Т.Г. Шев¬ченка, 1845 рік.Кріпацький син, наймит- пастушок, козачок у пан­ських покоях і безправний учень художника Василя Ширяєва - усе це свідчення тяжкого життя, що судило­ся кріпацькій дитині. Про­світком у цьому житті стало навчання у Петербурзькій академії мистецтв. Тож по­трапивши на заслання, Шев­ченко потерпає не стільки

від скромного побуту, скільки від психологічного диском­форту, викликаного солдат­ською муштрою і відірва­ністю від культурного життя країни.

На постелі - застелений рядном тонкий матрац і по­душка з не зовсім чистою на­волочкою. Не видно жодного комфорту у його казармено- му побуті: ні стола, ні стіль­ця, стверджував М.Савичев, який відвідав Шевченка на засланні.

Черговим просвітком стало повернення після за­слання у рідну академію, де Шевченкові виділили неве­личку кімнату для прожиття і творчості. Але й там його супроводжувала просто­та. Вузенька кімната, вікно, мольберт, стіл із книгами й естампами, диванчик з кле­йончастою оббивкою, два стільці і проста ширма, що ділила кімнату на прихожу і майстерню. Оздоб - жодних. На антресолях - спальня, що слугувала й літератур­ним кабінетом і меблі в яко­му ще убогіші: стіл, ліжко зі скромною постіллю, ще один столик з графином і рукомийником та чайний прибор. Такі «апартаменти» побачив російський пись­менник Микола Лєсков, коли в останні дні провідав поета.

Любив і шанував природу

Шевченко був надзви­чайно чутливим до природи. Блукаючи лісами над Сулою і Сліпородом, довго міг про­сиджувати біля нірки якогось жучка і вивчати його звички. Навіть звичайне дерево мо­гло його захопити. Не раз за­хищав кошенят і цуценят від вуличних хлопчаків. А пта­шок, прив’язаних на шворці, викуповував у дітей і ви­пускав на волю. Якось йому трапився гицель (мисливець за бродячими тваринами), який тягнув недобитого пса. Поет докорив живодерові, а той почав катувати нещасну жертву. Тоді Шевченко вихо­пив у нього ломаку і довго піс­ля того не міг заспокоїтися.

А ось спогад із часів заслання. У 1853 році з Астрахані і Гур’єва-городка виписали багато дерев. З урочища Ханга-Баба, що за 30 кілометрів від Новопе- тровського укріплення, при­везли шовковиці. Шевченко охоче допомагав їх садити. А ще він власноруч посадив підібраний по дорозі на за­слання пагінець верби, який прижився і став відомою згодом у світі «Шевченко- вою вербою». Улюбленим місцем поета був також го­род поблизу укріплення, де, осторонь від солдатської ка­зарми, поет любив про щось думати.

Очевидці згадують, що Шевченкові довелося якось побачити міраж - невідоме далеке місто з будинками і вежами. Митець встиг його змалювати, а коли у Ново- петровську показав малю­нок морякам, ті в один голос вигукнули: «Та це ж Астра- бад!» - нинішнє іранське місто Горган поблизу Каспій­ського моря.

Шевченко, очевидно, не любив полювання, але участь у ньому (либонь, один раз у житті!) довело­ся взяти. Йшлося тоді про тигра-людоїда. Отож за по­радою поета солдати вла­штували самостріл із шести гвинтівок, а Шевченко зго­дом намалював упольова­ного звіра. На малюнку, од­нак, він аж ніяк не безсилий та переможений, а у всій своїй невпокореній красі.

 

Підготував Олексій ГОРОДНИЙ.

 

У вас недостатньо прав для коментування.