Авторизація

HomeІсторія, дослідженняІсторія, дослідженняРоздуми до Дня української писемності і культури

Роздуми до Дня української писемності і культури

( 1 Vote )

 

Кожний народ зазнав у своєму розвитку «підйомів» і «падінь». І що випадало народові, те неминуче позначалося на його мові.

Відколи древню Галлію завоювали римляни, на території нинішньої Франції довгий час панувала латинь. Це була мова богослужіння і державного управління. Тож творець поняття «французька мова», знаменитий письменник древності Данте Аліг’єрі свій незавершений мовний трактат написав латинню.

Формування сучасної французької відбувалося важко і довго. Над цим трудилися передові люди з усіх сфер суспільної діяльності, зокрема й класик французької літератури Франсуа Рабле, який силу і красу рідної мови показав у своєму безсмертному творі «Гаргантюа і Пантагрюель». Мовне відродження тривало століттями, а літературний варіант французької мови утвердився у ХVІІІ столітті. Законодавчо французьку як мову республіки закріплено у 1994 році, і державу зобов’язано захищати її від засмічування чужоземними словами-запозиченнями.

Італійська свого часу теж ледве животіла, а народ знемагав під чужинським ігом. «Італію створено, тепер треба створити італійців», —прозвучало у 1861 році, коли народ виборов незалежність. Письменнику Алессандро Мандзоні доручили розробити програму утвердження італійської мови серед італійців – і на її основі італійське населення трансформувалося в італійське суспільство.

Індонезія з її сотнями мов і безліччю діалектів понад триста років перебувала під владою Голландії. Але час усе розставив по місцях: скидаючи колоніальне ярмо, індоне­зійці відкинули й нав'язану їм чужу мову. Подібний  шлях пройшли Танзанія та багато інших африканських країн. А євреї, відроджуючи втрачену майже два тисячоліття тому державність, відроджували і свою давню мову іврит. Навіть в армії при потребі про­ходили 180-годинний навчальний мовний курс.

Торкаючись питання української мови, не можна обминути численних драматичних і навіть трагічних моментів нашої вітчизняної історії. Внаслідок монголо-татарської навали стався непоправний історичний злам колись могутньої Київської Русі. Триваючи упродовж кількох століть, він продовжився усуненням з престолу великого київського князя і поступовим переходом східнослов’янських князівств під владу Великого литовського князівства, а ще пізніше – під владу королівства Польського. Ця тривала експансія завершилася Визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького. І, за твердженням мовознавців, саме «за Литви і Польщі» мова південно-західної Русі зазнала суттєвих змін. Навіть духовній святині народу, православ’ю, лише чудом вдалося врятуватись. І саме тоді, через вплив Литви і Польщі, відбуваються мовні трансформації, які водночас означали поступову кристалізацію української мови.

Попереду ще буде важкий період Руїни, занепаду Запорожжя в умовах царського самодержавства, революції 1917 року, громадянської війни і Великого Голоду. Але українська мова, зародившись, продовжувала своє становлення, зокрема й літературне, яким завдячує Івану Котляревському, Тарасу Шевченку, Пантелеймону Кулішу, Марку Вовчку та іншим митцям ХІХ століття.

Цікаве спостереження за становленням української мови у Галичині, яка чи не найбільше піддалася польському впливу, залишив на початку ХХ століття Ватрослав Ягич, учений-словенець, якого ще за життя назвали «патріархом слов’янської філології». Ось його повчальні і для нашого часу слова: «Мова наспіх обтяжується численними новоутвореннями, піддаючись небезпеці втрати своєї природності і народності. Вона все більше відходить від бездоганних українських зразків. Прагнення до як можна сильнішого вираження мовної індивідуальності і самостійності української мови по відношенню до великоруської штовхає деяких письменників на шлях штучного запозичення польських і німецьких зразків, придумування  новотворів, яким надається перевага перед давньою спільноруською спадщиною лише для того, щоб створити щось нове, відмінне від великоруської мови».

Як би не оцінювали і давню, і не дуже давню нашу минувшину, незаперечним є те, що на початок ХХІ століття українці мають могутню, поширену на всі сфери суспільного життя, всебічно розвинуту літературну мову. Своїми немеркнучими творіннями її підтримують атланти рідного слова Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький. До них неминуче мали доєднатись (і доєдналися!) Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Олександр Довженко, Остап Вишня, Андрій Малишко, Григір Тютюнник, Олесь Гончар, Ліна Костенко, Михайло Стельмах. І вже й за їхніх літературних старань ще у ХХ столітті з’явився одинадцятитомний «Словник української мови» – основа «Великого тлумачного словника сучасної української мови», у якому майже 170000 слів і який став вагомим явищем культурного життя України на початку ХХІ століття.

Розгорнувши цю величезну книгу, не можна не відчувати почуття гордості за свій народ. Але радіючи, що словник увібрав численні нові слова, пов’язані з медициною, релігією, кібернетикою, комп’ютерною технологією і слова, що досі перебували за межею загальноприйнятої літературної мови, мимохіть замислююся і над прикрими, як на мене, реаліями часу. «…З настанням тотальної комп’ютеризації і насиченості ефіру та шпальт газет лексикою американо-канадійського діаспорного походження українська літературна мова також зазнала великих змін», – зазначено у передмові до словника. А це рівнозначно тому, що словник творили не лише академічні вчені України. Ось лиш одна промовиста деталь: словник містить слово «канадський», а в цитованій нами фразі – «американо-канадійського». То як же маємо говорити: «канадський», як звикли, чи «канадійський», як комусь хочеться? Як на мене, мова української діаспори – окрема вітка української мови. Так само як мова Америки – окрема вітка англійської.

Не менш прикро вражає й інша особливість словника. Не біда, що він прийняв тисячі архаїзмів, жаргонізмів, діалектизмів. Але склалося враження, що перевага віддається галицькому говору. Є тут, скажімо, слова «нута» (нота), «ґазда» (господар), «крисаня» (капелюх), «ґражда» (садиба), «ґрунь» (гірська вершина), «бокораш» (плотогон). Але я не дошукався таких колоритних поліських діалектизмів, як «дід» (балка, що тримає стелю), «кухор» (сундук для одягу), «нагрудник» (елемент жіночого вбрання), «рогашки» (ритуальний хліб), «ґралі» (вила з багатьма потовщеними на кінцях зубцями), «плісак» (плотогон), «бульбаник» (картопляна страва), «товмач» (товчена присмачена шкварками картопля). Така вибірковість, вважаю, не найкращим чином впливає не лише на словник, але й на мову, розхитуючи її нормативну базу.

Олександр Довженко в одному з листів просить не правити  русизми у його творах: він свідомо їх вживає задля точності у висловлюваннях. Нині ж, з огляду на відомі причини, оголошено справжній бій не лише русизмам, а й російській мові. У пресі і в літературі зарясніли слова на зразок «гвинтокрил» і «пилосмок». І було б півбіди, якби лиш це. Валом валить іншомовна лексика на зразок «фрилансер», «менеджер», «контент», «омбудсмен» – і тут уже хоч плач, хоч смійся: навіть Хемінгуея перехрестили в Гемінгвея. Прихильники «Хемінгуея» «українізували» прізвище відомого письменника, виходячи з так званого закону збереження мовних зусиль, тобто пристосовуючи запозичення до рідної мови. А от опоненти, обстоюючи «Гемінгвея» і прагнучи точного звучання чужого слова, опускаються до банального калькування. Таких прикладів – хоч греблю гати.

«Малоруське питання в Росії волею-неволею прийде на порядок денний, і ніхто сьогодні не знає, коли й як воно буде вирішене», – писав у 1915 році вже згаданий Ватрослав Ягич. Але й через століття переконуємося, яка це тонка матерія – мовне питання.

Коли постав Майдан, здавалося, воно посунулося на задній план. Нині ж на інтернет-форумах знову з гіркотою помічаєш, як жорстко сходяться у суперечках україно- і русофоби. Підкидається думка, що російська мова, як мова спілкування, сприяє кремлівській пропаганді і сепаратизмові. Є бажаючі взагалі відмахнутися від мовного питання, вважаючи, що воно другорядне на фоні інших проблем. Але є і такі, що обстоюють необхідність аргументованого обговорення і розумного вирішення мовної проблематики. Інакше, на їх думку, у будь-який момент вона може   вдарити у спину. При цьому вказують на відміну у 2014 році так званого мовного закону Ківалова-Колесниченка. Обставини склалися так, що схід і південь України сприйняли цю відміну, по суті, як «заборону російської мови». А подальші наслідки нам відомі.

Не скажу, наскільки це виправдано, але симпатизую швейцарцям, які у маленькій країні мирно живуть в умовах багатомовності. Мова кожного швейцарського кантону – державна. Кожний, приїхавши у цей кантон, має її вивчити. Змушувати до цього не будуть, але при небажанні з’являться проблеми з усілякими документами. За останніми статистичними даними, пересічний швейцарець володіє двома-трьома мовами. І це правильно. І наша ситуація чимось подібна.

Крім української, маємо російську, кримськотатарську, польську, румунську, угорську і ряд інших мов. А міжнародна мовна хартія вимагає, щоб кожна мова вважалася національною цінністю й оберігалася від зникнення. Інакше кажучи, нам потрібна мудра виважена державна мовна політика, якої, на жаль, ще немає. Мовний розвиток, для прикладу, невід’ємний від книговидавничої справи і книготоргівлі. Але якщо перша відроджується, то другу, по суті, розвалено, і вона важко спинається на ноги.

Книга для багатьох недоступна через дорожнечу. А хіба так має бути? Запитую в себе: де, на якій книжковій полиці наші «Гаргантюа і Пантагрюель», «Дон Кіхот», «Війна і мир», «Вогнем і мечем»? На жаль, вагаюся! Вважаю, що красу української мови у своїх романах і повістях найяскравіше показав Михайло Стельмах. На жаль, ми відвертаємося від свого класика, як від представника соцреалізму в рідній літературі, – і поруч із «розстріляним відродженням» творимо «відродження» «забуте». Наші літературні «метри» на догоду ідеології підправляють навіть Миколу Гоголя. Навіть Шевченків «Кобзар», по суті, відпрепарували, доповнивши «канонічні» тексти відкинутими автором їх варіантами. Але чи не зашвидко поганяємо коней?

Книга – прекрасне дзеркало мови. І це дзеркало треба берегти, очищати від пилу і якомога частіше зазирати у нього, щоб бачити красу мови і народну душу. Це і «Собор» Олеся Гончара, і «Чотири броди» Михайла Стельмаха, і «Вир» Григорія Тютюнника, і «Волинь» Уласа Самчука, і «Євпраксія» Павла Загребельного, багато інших чудових творів рідної літератури і світова класика у блискучих перекладах кращих перекладачів, насамперед Миколи Лукаша.

А замислившись над тим, які книги кожний українець повинен прочитати ще у ранньому віці, щоб перейнятися любов’ю до рідної мови й отчого краю, відповідаю сам собі: «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «В неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Лісову пісню» Лесі Українки, «Зачаровану Десну» Олександра Довженка, «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха, «Вогник далеко в степу» Григора Тютюнника і – все-все, що кожний відкриє для себе, пізнаючи красу і силу рідної мови.

Справжнє розуміння народжується із справжньої любові!

Олексій ГОРОДНИЙ
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 161 гостей і 1 користувач на сайті