Авторизація

Станція "Лось" (+фото)

( 1 Vote )

Ми з любов’ю писали про нашу знамениту царську стареньку вузькоколійку. Розповідали про родину Олександра та Людмилу Мельників з Антонівки, які заснували оригінальний музей «кукушки-вузькоколійки» під відкритим небом, що знаходиться на території депо ст. Антонівка.

Писали й про великі можливості та історичне значення в туристичному бізнесі вузькоколійки, що має 106 кілометрів протяжності, який щотижня, окрім, четверга, сполучає поїздок Антонівку –Зарічне.

Писали про бойовий жіночий колектив залізничників станції Рафалівка. Повідомляли про запровадження нової уніформи для залізничників, яку представили в міністерстві «Укрзалізниці» цими днями напередодні їх професійного свята.

Сьогодні теж мова піде про залізницю, про заснування станції Рафалівка.

РОЗПОВІВ ДІД-ЗАЛІЗНИЧНИК

Мешканець Вараша, потомственний рафалівчанин Михайло Кобилянський, знаний у колах істориків-пошуковців як розвідник, пісняр, письменник та поет. Його перу належать твори про місцеві народні традиції, минувшину.

Сьогодні Михайло Кобилянський запропонував своїм прихильникам першу частину роману-хроніки «Станція «Лось» про будівництво залізничного полотна Ковель-Сарни і станції «Нова» Рафалівка. Про це йому розповіли перші залізничники – його бабуся Онися та дідусь Никифор Шкабура, який був першим майстром на станції Полиці – Рафалівка під час будівництва залізниці Ковель – Київ.

Ось розвідка Михайла Кобилянського.

… Залізничний транспорт Росії починав своє інсування у 1837 році. Будівництво ж залізниць України розпочалось у 1861 році у Львові (Перемишль-Львів). Прості люди називали рейкову дорогу «залізним конем». До 1 січня 1895 року російські залізниці шляхом викупу в акціонерних товариств права власності на них стали державними.

Працівники Південно-Західної залізниці розробили проект Києво-Ковельської магістралі, довжина сполучення якої становила 477 км. У 1898 році було проведено геологічну розвідку. Після певних змін та уточнень спеціалісти з топографії, геології зробили відповідні виправлення у планах будівництва залізниці. У 1899 році з боку Ковеля та Сарн вирушили лісоруби, які проклали просіки, звільнивши місцевість від дерев та лісових заростей.

Чимало безземельних і малоземельних селян після скасування у 1861 році кріпосного права поповнили ряди заробітчан на залізниці. Так зароджувався робітничий клас. Будівництво залізниці стало їм у нагоді.

Особливо тяжко було на спорудженні насипу від Полицького переїзду до «Першої стрілки», яку мали встановити в майбутньому. Насип був досить високим і розміщувався на одній із «поличок» полицького вулкану. Будівельники тут натрапили на великі гранітні валуни, які приніс Дніпровський льодовик, що зупинився перед Полицькою горою.

Лопати, тачки, ноші були основними знаряддями праці. За день кожен робітник переносив більше 5 кубометрів землі. Тачка з ґрунтом важила 90-100 кг. На болоті серед комарів бідолахи вгрузали по коліна і тільки в холод взували постоли. Тачку тягнули нагору за допомогою лямки, яку накидали на плечі. На більшу відстань ґрунт перевозили одно- та двокінними возами, грабарками, за що одержували більшу доплату. Тимчасові вузькоколійки будували для підвозу великих об’ємів піску, каміння, важкого заліза.

Цегляний склад для військового спорядження за Заболоттівським переїздом (1913 р.)

На будові деінде були задіяні солдатські загони, які укладали шпали, рейки, доставляли інші матеріали. Приїжджі робітники спали в бараках. Їх не оминали виробничі травми, хвороби і каліцтва.

 

 СТАНЦІЯ «ЛОСЬ»

Було це пізньої осені. «Робітники однієї з бригад Назара якось натрапили під старою ялиною на лігво лося, устелене мохом, сухим листям та гіллям. Ненавмисне вони його сполохали. Звір схопився, хвилину постояв, наче роздумуючи, подивився здивовано на оторопілих хлопців і чкурнув в гущавину. Його бачили на тому місці ще декілька днів, а підстаркуватий дядько Борис приносив у цебрику недоїдки, розмочені хлібні сухарі… За це тварину прозвали Борисовичем. Але він не повернувся.

Велетня-самця довго виглядали. То була відповідь живої істоти на зміни в навколишньому середовищі, які принесла людина. Абориген, так по-вченому назвав лося пан інженер, корінний місцевий житель поліської природи, поступився людині. Один парубок взяв у руки грудочку крейди і з дозволу бригадира з темнішого боку обрізаної дошки, до якої прибив два міцних кілки, написав великими літерами – «Станція «Лось». Всі погодилися з такою назвою, а в обідню перерву закріпили вивіску на горбку.

– Прошу, скажіть, пане головний бригадире, що планують на цьому місці будувати? – поцікавився вже інший парубок.

– Гаразд. На місцині, де встановили щиток із написом, планується будівля майбутньої станції. На перших порах функціонуватиме роз’їзд «Полиці». На північний схід згодом встановлять помпу для питної води. А поки біля ваших бараків викопаємо колодязь, адже вода потрібна всім.

Люди приступили до роботи. Ними керував старший чоловік із села Великий Жолудськ, який за свій вік викопав не одну криницю…»

У 1902 році роз’їд Полиці – Рафалівка з’єднали з Ковелем. А згодом він отримав статус станції, яку перейменували на Нову Рафалівку.

 

Записала Галина Тєтєнєва

фото із архіву Михайла Кобилянського.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 161 гостей і 1 користувач на сайті