Авторизація

HomeНаше життя

Наше життя

Діти не відвідують школу: хто винен?

( 13 Votes )

Шановні батьки! За останні роки склалася доволі сумна статистика невідвідування дітьми школи без поважних причин, погана поведінка учнів під час навчання, грубість, невихованість та неповага до вчителів. На жаль, дуже часто батьки не йдуть назустріч вчителям та працівникам соціальних служб у вирішенні названих проблем. Мотивують просто: «це ваша робота, ваші проблеми, ваша відповідальність і ви цим переймайтеся». Говорячи так, вони забувають про власну відповідальність і власний обов’язок як перед дітьми, так і перед державою.

 

І тварині потрібна доброта

( 0 Votes )

Мене не раз обпікала людська образа. Та чим пекучішою вона була, тим яскравіші враження залишала… доброта тварин. 

…З раннього дитинства дивиться мені в очі наша корова Зірка. Якою ж лихою була вона на пасовиську! Хоч як би її не гляділи пастухи, вона знаходила спосіб утекти і порозкошувати у шкоді. То міг бути овес, сінокіс або радгоспна кукурудза чи конюшина. Але пам’ятаю й інше: великі коров’ячі очі дивляться на мене, і мічена білявою зірочкою вухаста голова так і норовить лизнути мене у бороду, ніс і щоки. Регочучи, я відхиляюсь, і норовлива Зірка здається мені втіленням доброти.

 

 

І любов, і радість, і печаль...

( 0 Votes )

– Жили ми в селі Добрянка на Одещині, в кілометрах двохстах від обласного центру. А вже перед війною перебрались у Малу Вільшанку. Батько, Іван Фролович Макаренко, працював директором школи. Мама, Олександра Тимофіївна, – вчителька. У сім’ї було четверо дітей. І виростали ми під враженням, що наші батьки – надзвичайно чесні і дуже добрі люди. Учнівська парта, бувало, списується, а на ній жодної подряпини. Як нова – такими вихованими були учні. Я народилася перед війною. На одному із знімків сфотографована з дядьком Павлом у 39-му році. Він у нас жив і від нас пішов в армію. А дядько Коля пішов на службу у 39-му. Перебувши всю війну, у 47-му повернувся схожим на старого діда, так його «підмалював» фронт. Мав орден Слави. А додому прийшов з порожнім речовим мішком, такий був принциповий і порядний. І взагалі наша Мала Вільшанка була активною. Як і весь південь України, який і нині вирізняється волелюбною вдачею. Село було і справді маленьким, але життя в ньому вирувало. І жаль, що в наші дні воно вимерло. Сестра якось поцікавилася. Каже, лишилося лише кілька хат...

 

Чи горіли танки під Маюничами?

( 0 Votes )


Ну і що, що десь над Стиром є висота 193?.. Ну і що, там геройською смертю гинули люди?..

Безліч разів можна по-міщанськи повторити це «ну і що». Але навчившись уловлювати незримий зв’язок між подіями, хіба міг не відчути особисту залежність від тієї відомої хіба що військовикам безіменної висоти? Посприяв цьому й болісний спогад матері, що шпичаком уп’явся в серце під час наших довірливих розмов.

 

Все у мене шевченківське: і хата, і вірші, і згорьована доля…

( 2 Votes )

Та було ж у матері троє синів. І разом із ними підростали три материнські мрії: поставити соколят на крило, усіх трьох одружити і жити біля них, втішаючись їхнім щастям.

Кожний день починався у матері думкою про найстаршенького Миколку, середульшого Петрика та найменшенького Віктора. А відбувши трудовий день, вона й засинала, благословивши всіх трьох на щасливу долю. Ох, якби ж то стільки спромоги в материнських руках, скільки добрих сподівань у її серці! Вона б гори перевернула і моря вичерпала б пригорщами – а дісталася б того земного скарбу, що величається синівським щастям!

 

Сторінка 85 з 86

На даний момент 78 гостей на сайті