HomeНаше життяПро те, що хвилюєКомунальні проблеми володимирчан: ситалівська п’ятиповерхівка дала течу

Комунальні проблеми володимирчан: ситалівська п’ятиповерхівка дала течу

( 0 Votes )

 

Правду кажучи, сидіти над отим банячком не хотілося б. І не тому, що він досить місткий і з нього без упину звучить кап-кап-кап, а тому, що це добрячий дощ капотить… прямісінько зі стелі. Ото, уявіть, набігає крапелька за крапелькою по всьому міжпанельному шву, що на п’ятому поверсі райцентрівської п’ятиповерхівки, й отак монотонно: кап-кап-кап!..

Так і здається, що капотить не тільки у місткий баняк, а й у вражені відчаєм мізки, в обпечене тривалою образою серце і в самісіньку печінку. І хіба диво? Той баняк сам-один нізащо не зібрав би потужний капіж зі стелі. Він просто луснув би, намагаючись розтягнутися на весь масштаб того осоружного капотіння. Тож поруч із ним примостилася «мобілізована» з кухні каструля, обіч неї – симпатичне відро, за відром – добрячи таз, а ще того вражого капежу вистачило б для багато чого, тільки у Валентини Михайлівни Дуляницької чи то руки опустилися, чи в домі не вистачило місткого посуду. Так і плюскає на підлогу, щоб і поверхом нижче знали, що за вікном по-справжньому осінній дощ…

Валентина Михайлівна – це господиня квартири, якій «пощастило» на незвичне водопостачання. Й серед отакого водного роздолля єдина її відрада – що не прислали рахунок на додаткові кубометри, які з кожним дощем вливаються крізь стелю. Видно, і в чиновників з «Житллокомунсервісу» заговорила совість. Бо ж  хіба не правда? В.М.Дуляницьку у її квартирі, яка в дощову пору нагадує душ чи сауну, жодного разу не провідали. Незабутнього враження, коли холодна крапля прямісінько зі стелі вціляє за шиворот, не відчули. Та й хрусткою купюрою, тією самою, якою Валентина Михайлівна акуратно оплачує комунальні послуги, над розбитою покрівлею на будинку номер 6 по вулиці Миру навіть не шелеснули. А раз так, то хіба виставиш додатковий рахунок? Добре, що оплачується те, що вже виставлено!

Валентина Михайлівна, до речі, не сама користується водним роздоллям. Разом із нею та чоловіком Георгієм Федоровичем комунальні блага ділять троє дітей. І, звісно, не за карі очі одержали цю квартиру від заводу «Ситал». Дісталася вона їм за важкий добросовісний труд. Тож, дякуючи «Ситалові» за дім, зведений для робітників, і за радість пережитих новосіль, тут воліли б, щоб верхній поверх заселяли… чиновники «Житлокомунсервісу» чи якась інша не менш впливова служба. Чи сиділи б вони над отим плюскотливим банячком, над яким годинами просиджує Валентина Михайлівна, проклинаючи і свою долю, і непорушну чиновницьку черствість?

Я побував на даху ситалівської п’ятиповерхівки. Те, що бачите на знімку, ще далеко не вся картинка, – поза квартирою Дуляницьких дах іще жахливіший. Таким порепаним, як той дах, стає чорнозем, випалений затяжною спекою. Бітум, який там залили, розтріскався. Тож і в коридорі біля Дуляницьких, і в сусідньому під’їзді стеля також не тримає вологи. Просльозившись у багатьох місцях, дощова й тала вода зводить нанівець зроблений господарями ремонт і безжально псує настрій.

А як же бути? Жити в таких умовах точно не годиться. Мало, що ліжко скоро нікуди буде поставити, то ще й напрочуд комфортні умови для застуди. Але ситуація була б ще гіршою, якби Дуляницьким не прийшов на підмогу майже знищений нині рідний завод. Одержавши від нього якийсь рулон руберойду, сімейство виклало власну кругленьку суму – і таким чином підремонтувало покрівлю над квартирою. Думалося, біда відступить. Але гнилого мішка як не латай, він все одно прорветься. Так і сталося. Провалився гігантський забетонований міжпанельний шов. Руберойд безнадійно прогнувся у провал і перестав стримувати воду. Тож замість стічної каналізації водичка простує прямісінько у квартиру – у той самий рятівний банячок.

Ох, управителі ж ви наші від житло та ще й комунсервісу! Знаємо, як вам буває тяжко! І платежі від селищної клієнтури одержуєте невчасно. І вистачає їх далеко не на все. І все ж, завітайте, хоч хто-небудь, на гостину до Валентини Михайлівни і з годинку посидьте поруч із нею над отим плюскотливим банячком. Послухайте монотонну музику осіннього дощу, що пробивається крізь стелю, – кап-кап-кап! – і в заклопотаних ваших головах може-таки посвітлішає. Побачите, де і ремонтну копійку знайти, і кого у ремонтну бригаду залучити. Бо інакше Валентині Михайлівні видасться, що ми не у центрі Європи, на краю жаданої асоціації з Євросоюзом, а в запліснявілих катакомбах світової цивілізації. Бо ж засинати під звичне кап-кап і прокидатися під остогидле кап-кап – це вам не кіно про рабиню Ізауру, а все одно, що втрапити у шкуру Ізаури. Тільки не змальованої сентиментальними режисерами, а тієї, що насправді пізнала гіркоту образ і принижень.

 

 

Олексій ГОРОДНИЙ

Фото автора

 

У вас недостатньо прав для коментування.