HomeНаше життяПро те, що хвилюєОформляємо право на землю

Оформляємо право на землю

( 0 Votes )

Щоранку мої земляки заповнюють маршрутку і їдуть з Великих Цепцевич до райцентру. Похід у нас один: на «комбікормовий завод» до земельних проектувальників, а далі через все місто до податкової, у земельний відділ. Я оформляю землю, присадибну ділянку своєї матері. Оті походи, особливо для таких старших людей, як я, це справжнє випробування. Мало зібрати усі папірці. Щоб подолати відстань від одної установи до іншої – ніг не вистачає. І дня – також.

Приїхала я вранці. Розробники технічної документації на землеустрій взяли документи, записали телефон. Підказали, які ще папірці-документи потрібно донести і порадили йти до поліклініки, а там сісти на кузнецовську маршрутку і доїхати до податкової. Там справа – земельний відділ. Вони по своїй лінії скажуть, що ще треба.

Ой, думаю, буду того гривеника витрачати на автобус. Хіба ж від поліклініки до податкової не дійду? І не дійшла б. Добре, що на прямій вулиці (Шевченка) така широка лавка на тротуарі стоїть. Дай, Боже здоров’я, тим людям, хто її додумався на тротуарі поставити. Якби не та лавка, то я опинилася б на лікарняному ліжку. Дух забило, серце калатає, тиск піднявся, вся горю. Думаю, хоча б не впасти та не загубити документи.

Посиділа. Якісь дві жіночки підійшло. Дістали мої таблетки, свою воду. Дали ліки запити. Я вдячна їм. І зі мною вони помаленьку дійшли аж до центру зайнятості, ще й через дорогу провели. Мабуть, учительки, бо багато зошитів виглядало із сумки.

Не скажу нічого поганого: в управлінні Держкомзему мене прийняли добре. Але затребували по материній хаті і по землі ще одну довідку – з архіву.

Я помаленьку пішла назад у центр, в архів, що біля музичної школи. Приходжу, а там кажуть, що архів давно вже «сидить на БАМі». Думаю, зі мною пожартували. Коли з Нетреби йде землячка, а я до неї. Прошу, щоб розказала, що то за воно і як до нього втрапити. А вона мені: «Тьотю Аню, не здумайте пішки йти. Йдіть до старого «собезу» на зупинку, сядете на рівненську маршрутку, доїдете до Володимирецького лісництва, а краще скажете, що вам на БАМ, водій зупиниться. І там буде дорога вправо, у ліс. Підете тою дорогою, а там вже спитаєте, де архів…»

Десь годину чекала на маршрутку. Людей повно. Доїхала до лісництва, заплатила дві гривні (мені так сказали). Знайшла ту дорогу, йду. Заметіль мете. Мороз міцніє. Собаки тічкою бігають. Правда, скоро вийшла до якихось будиночків. Вже сил немає. Переживаю, як на свою маршрутку звідси назад вибитися. Вбилася в якусь «стройку». Вернулася назад. Пішла іншою дорогою і вийшла знов кружка на те саме місце.

Їхала якась машина. Зупинила. Добра жіночка-водій показала мені, куди йти. Знайшла я архів. А там не один, а два. Керівник першого розпитав, що мені треба, і сказав, що мені – в інший архів. Там ще дві землячки, таких як я, зустріла. Пощастило на добрих людей, видали нам ті довідки. А Ніна з нашого села каже, що по закону через десять день могли б видати, вона вже третій раз сюди приїжджає.

Помаленьку ми вибралися із того БАМУ. Бідні люди, що тут роблять, і ми, що нас так далеко ганяють…

У центр довідки ми уже не повезли. Якраз вийшли на дорогу, і наша маршрутка їхала. Я присіла, бо ноги як стовпи набрякли. Подумала: моя ж мама хотіли їхати сама оформляти. Добре, що я є. А як нема кому? Так нерозумно порозкидувати із центру потрібні установи: те на один кінець міста, це – на інший. Перш, ніж отак робити, треба було подумати і про нас, людей із села, старших людей.

І за ту реєстраційну службу скажу. Перш ніж її створити, треба було подумати, де приміщення велике знайти. З шести годин ранку чергу займаємо аж до «Юності». А зараз зима.

Ганна Ярута, пенсіонерка.

 

У вас недостатньо прав для коментування.