HomeНаше життяПро те, що хвилюєВолодимирецька медицина: переваги і недоліки реформ

Володимирецька медицина: переваги і недоліки реформ

( 0 Votes )

Якою б не була медична система в країні, є своєрідний барометр, який вказує на її ефективність, – частка ВВП, що виділяється на медицину. Вважається, що вона має бути не менше 10 відсотків ВВП. Отож в Америці і Франції медицина фінансується на рівні майже 12 відсотків ВВП. А з-поміж багатьох інших країн навіть знеможена американською блокадою Куба віддає медикам десяту частку свого ВВП (не дивно, що чимало заможних українців лікуються саме там, адже на Кубі високий рівень медичних послуг).

В Україні згаданий «медбарометр» завмер на рівні 3 відсотків ВВП. І не виключено, що витрати на медицину зменшаться з оглядкою на тривожні події у південно-східній Україні. При таких показниках медреформу нерідко вважають специфічним бізнес-проектом, головна мета якого – скоротити видатки на медицину та взяти прибуток з пацієнта.

Так воно чи ні, давайте подивимося на прикладні рідної Володимиреччини, тобто – відвідаємо наші вже реформовані медзаклади.

Добрий борщик, та малий горщик!

СТАВЛЕННЯ до медичного реформаторства неоднозначне. І старші, і зовсім юні сімейні лікарі схвалюють зміни, що відбулися в їхній галузі. А от у самих медичних колективах (не говорячи про пацієнтів) можна почути і про недолугість гучно розрекламованої реформи. Якщо одні сподіваються, що допущені недоліки вдасться усунути і реформа медичної галузі запрацює на повні оберти, то інші оптимізму колег не поділяють. Але звідки витоки цього оптимізму?

 – В амбулаторії працюю з 2011 року, – розповідає завідуюча Більськовільскою амбулаторією ЗПСМ Світлана Григорів. – Усі, хто у нас працював, лікарі і медсестри, залишилися на роботі. Маємо 4,5 дільниці на 5,2 тисячі чоловік й обслуговуємо, крім Більської Волі, Собіщиці, Березино, Залядино, Рудку й Озерці. Проблем із фінансуванням на зарплату і невідкладну допомогу не було, однак медикаменти виділяються виключно на «невідкладку». У нас вже побудовано нове приміщення амбулаторії. Я б сказала – дуже гарне. Тож і перспектива відповідна. А щодо колишньої лікарні… Ми працюємо з 8 ранку до 8 вечора. У вечірньо-нічний час людей обслуговує швидка допомога. Без нагляду нікого таким чином не залишено, але у людей вже склався певний менталітет. От ми зробили подвірні обходи, виміряли тиск, оглянули щитовидки, визначилися з вмістом цукру у крові. Просимо, нерідко під розписку, пройти поглиблене обстеження. Якщо не в нас, то у Рафалівці, Володимирці, Кузнецовську, Рівному чи й Києві. Не йдуть, а претензій у той же час дуже багато, і найперша – що «закрили лікарню». А для чого вам лікарня? Ми ж вас чекаємо, щоб допомогти! І не важливо, скільки вас буде. Тому, відверто кажучи, людські претензії не завжди нам зрозумілі. Тим паче, що є денний стаціонар на ті ж, що були, ліжка, і там кожного при потребі обслужать. Звичайно, хтось прийти просто не зможе. Але для таких – стаціонар на дому. Тому із закриттям лікарні, точніше – її реорганізацією в амбулаторію, медичних проблем нам не додалаося.

Хронічно хворих вдень обслуговуємо ми, вночі – швидка допомога. Після втручання «швидкої» хворий повинен з’явитися до нас, але так бува не завжди. З’являються відсотків сорок, решта – не йдуть.  І річ не в тому, є лікарня чи немає. Скільки згадую свою роботу, у нас завжди лежало 5-6 чоловік старшого віку, а з молоді – жодного. Проблем із «швидкою» не виникало. Так само і з вторинним рівнем меддопомоги. Вважаючи за потрібне госпіталізувати хворого, виписую направлення – і питання вирішується. А от пасивність самих людей хвилює. Думаю навіть, що потрібен спеціальний закон, який покладатиме на людину відповідальність за її ж здоров’я. Адже профілактична робота – основа основ, а вчасна діагностика – запорука своєчасно розпочатого лікування й одужання.

У перспективі, якщо буде четверо лікарів, один лікар обслуговуватиме 1200 чоловік, а медсестри при ньому – по 400. Це дуже добре, адже огляд за сімейним принципом, – знаю це з власної практики, – надзвичайно важливий. Тому взятий в районі напрямок на сімейну медицину вважаю дуже перспективним, аби лиш усе сталося так, як задумано. Приїхавши у 1985 році і працюючи у Старій Рафалівці, я всім, зокрема й дітям, намагалася допомогти на місці, в «домашніх умовах». Усіх знала і всі були на виду. Тож хочу одного: щоб було достатньо сімейних лікарів, щоб при них трудилися відповідальні медсестри і… щоб у людей було трошки більше поваги до медиків.

Позицію Світлани Володимирівни поділяють колеги. Завідуючій Рафалівською амбулаторією ЗПСМ Марії Базиляк сподобалося в сімейній медицині, тож дивується, чуючи побажання, щоб їхній заклад повернули до попереднього стану.

– На мій погляд, – каже, – стало краще, адже той же стаціонар, денний, є, поліклініка – теж, та й спеціалістів зберегли. По суті, нічого не змінилося, і я не розумію, чого люди хочуть. Коли до мене приходять і я бачу, що можуть відвідувати денний стаціонар, я їм це пропоную, і люди одержують не гіршу, ніж колись, допомогу. А в іншому випадку людину госпіталізуємо: для цього є всі можливості.

– Реорганізація хороша тим, – вважає зав амбулаторією в Антонівці Інна Шершень, – що, маючи сімейного лікаря, не потрібно бігати у Володимирці з одного кабінету в інший. Хворому призначається необхідне лікування. При потребі вирішується і питання з консультацією у вузького спеціаліста. Тож на консультацію вона їде цілеспрямовано, вже знаючи, до кого треба зайти. Першу невідкладну допомогу теж забезпечуємо. Та й під боком – «швидка», з якою тісно співпрацюємо. Денний стаціонар у приміщенні колишньої лікарні, і його дванадцять ліжко-місць відвідують багато людей. Дехто живе на хуторах. До таких хворих виїжджаємо – зобов’язує професія!

Вислухавши, як тепер кажуть, меседжі сімейних лікарів, на медичну реформу і я глянув по-іншому. І все ж, поділяти оптимізм співрозмовників не поспішаймо…

Дай коню оброку та й бий по боку!

У Рафалівці мав розмову з лікарем-ветераном, фахівцем вищої категорії Ольгою Сагурою. Знаючи медицину і реформовану, і дореформну,  Ольга Данилівна має з чим порівнювати, тож в оцінках значно стриманіша.

– У всього є свої плюси і мінуси, – вважає моя спірозмовниця. – Те, що медицину наблизили до людей, звичайно, добре. Лікарі регулярно виїжджають на дільниці. Це теж добре. Але з чим? З фонендоскопом і тонометром! Під рукою ні лабораторних даних, ні рентгену, тож і кваліфіковану допомогу на високому рівні надати важко. Антонівської лікарні вже немає, Більськовільської – теж. Трапляється, поїдуть лікарі з Рафалівки на огляд у Полиці чи Жовкині, а тут – наплив хворих. От і виходить, що обслужити їх нікому. Вважаю, дітей до року взагалі має приймати педіатр, а не сімейний лікар. А ще сумних думок додає досвід прибалтійської і білоруської медицини. Хворі там лікуються почасти за рахунок стаціонару, а в нас, щоб пролікуватися, добряче треба викластися з власного гаманця. Так само і з «швидкою» не все гаразд. Занедужало немовля, а вони – «Тільки не ми! Доставляйте власним транспортом!». Людина вивихнула руку – і знову: «Таких не возимо!». Нікого жодним чином не засуджую, але подібних непорозумінь, вважаю, не повинно бути. Добре, що маємо власний автомобіль. Він і виручає у поїздках на села. А ще задоволена, що у себе в Рафалівці зберегли стаціонар. Хотілося б і сучасної медичної апаратури. Бо ж прибуває молоде лікарське поповнення, і працювати воно має на рівні одержаних у вузі сучасних знань.

 Скрізь цікавився фінансуванням – і неабияк бентежився, коли співрозмовники уточнювали: «Ви що маєте на увазі? Кошти на зарплату?» Звісно, що н! Крім зарплати, є ще й енергоносії. І невідкладна медична допомога. І придбання найнеобхідніших техзасобів та інвентаря. І, як виявлялося, в Ольги Данилівни теж є союзники.

– Якщо людина лягатиме в лікарню, а коштів на лікування не матиме, – ну хто їй те лікування забезпечить? – бідкалися у Більській Волі. – Невідкладна допомога – так. А подальше лікування? А реабілітація, якщо це інсультний хворий? Держава, родина, медицина мають спрацювати разом. А ще, на наш погляд, пора вводити страхову медицину або подушне фінансування.

Зрозуміло, влада – найвища! – давно мала б над цим замислитися. Але не менш серйозна проблема й кадрова. І в Більській Волі, і в Антонівці, і в Сопачеві поки що по одному сімейному лікарю. Дещо краща ситуація в Рафалівці, де свого часу була районна лікарня. Але прикро ще і тому, що у Більську Волю й Сопачево лікарі доїжджають з Кузнецовська, а в Антонівку – з Володимирця. Особисто мені вони здалися тимчасовими. І про це йшлося у розмові з Світланою Григорів.

– Поки що у нас один лікар. Очікуємо інтерна, навіть фундамент під майбутню оселю залили. Бо якщо люди матимуть житло і побутові умови для проживання, – впевнена Світлана Володимирівна, – то спеціалісти й у Більській Волі приживатимуться. Нині не так просто придбати чи побудувати дім. Якщо про це дбатиме держава, кадрова проблема поступово вирішиться.

Подібними тривогами поділилась і Марія Базиляк:

– Коли медсестри працюють на дільницях, сімейний лікар залишається без допомоги.  Тому було б добре, якби нам дали ще по одній медсестрі. Ми б тоді встигали з усією роботою на дільниці.

– Медикаментами нас забезпечують, – продовжувала Марія Василівна, – але якщо по правді – трішки не вистачає. З первинною медичною допомогою все гаразд, але чи буде так до кінця року – не знаю. Єдине, що не подобається, – реформа швидкої медичної допомоги. Трапляється, на певні виклики вони не виїжджають (скажімо, щоб відвезти в ЦРЛ стареньку хвору людину). Особисто я повернулася б до колишньої практики, коли в будь-яку мить можна було скористатися «швидкою».

– Взимку у нашому антонівському стаціонарі холоднувато, – розповідала Інна Шершень. – В одній з палат провалилася стеля, а коштів на ремонт не вистачає. І цим, і перетворенням лікарні в амбулаторію люди невдоволені, висловлюють багато скарг. Запалення легень (і не тільки воно) має лікуватися стаціонарно. Але такі хворі часто обходяться денним стаціонаром і від госпіталізації відмовляються. От якби у «свою» лікарню, кажуть, тоді так!

Поступово складалося враження, що поспіх у реформуванні ще довго нагадуватиме про себе. Адже кадри, та ще й з практичним досвідом, за рік, як капуста, не виростуть. Та і з будівництвом квартир, щоб закріпити фахівців при амбулаторіях, в умовах кризової економіки не розженешся.

За все це так і хочеться дорікнути організаторам і виконавцям медреформи. Але послухаймо головного лікаря КЗ «Володимирецька ЦРЛ» Івана Караїмчука.

На те коня кують, щоб не спотикався

Реформування медичної галузі назріло, переконаний Іван Васильович, і його треба було робити. Ще на початку 2000-х років Україна спільно з Євросоюзом розробила проект, яким передбачено й наше місцеве реформування. Нічого нового ніхто не вигадував. І загальна спрямованість – на покращення первинної медичної допомоги. Для цього розробили поетапну «дорожну карту», яку, по суті, в районі вже виконали.

За визнанням Івана Васильовича, сімейними лікарями район забезпечений приблизно наполовину, отож один лікар працює з трьома-чотирма тисячами людей при належних 1,2 тисячі. Звичайно, доводиться важко. Але проблема ще й у тому, що наші сімейні лікарі «творилися» переважно з лікарів-терапевтів. Інтернатури, як такої, більшість із них не проходили. Перекваліфіковувалися після спеціалізованих курсів. Тому втішає не це, а те, що більше 30 чоловік навчаються в інтернатурі і здебільшого це будуть дипломовані сімейні лікарі. Частина з них, дасть Бог, приїдуть до нас.

На думку Івана Васильовича, лікарняні ліжка колишніх дільничних лікарень, за якими жалкують сельчани, були не стільки лікувальними, скільки соціальними. Їх кількість внаслідок реформування хоч і скорочено, однак рівень госпіталізації не зменшився. До того ж, при всіх амбулаторіях діють денні стаціонари. У системі медобслуговування виокремився й такий структурний підрозділ, як стаціонар на дому. Тому ускладнення вбачаються хіба що у питаннях співпраці між сімейними лікарями, фельдшерськими працівниками і сімейними медсестрами. Тут справді простежується дубляж, і він, нам думку головлікаря, від того, що в районі забагато працівників із середньою освітою.

Погодився Іван Васильович і з певним дисонансом у співпраці амбулаторій з екстреною меддопомогою. Ідея ніби й правильна: зробити центральну диспетчерську, сформувати відповідні бригади з необхідною технікою. Але в чомусь проявився й поспіх. Починати треба було з матеріально-технічної бази, налагоджувати всі необхідні зв’язки і лиш тоді – від’єднуватися. Словом, маємо те, що маємо: головлікар володіє ситуацією, а от вплинути на неї не може. Раніше, каже, проводилися спеціальні навчання. Були і засоби впливу на «швидку». Нині ж усе змінилося, тож трапляються і випадки безтактності. Іван Васильович вважає їх труднощами перехідного періоду. А от суттєвих помилок у реформуванні цієї служби в нашому районі не бачить. Як гололікаря, його «зачепило» інше: засилля імпортних ліків в аптеках і лікарські «приписи» на папірцях замість рецептів. Другий рік боремося з тими списками, а вони не виводяться, спалахнув він і наголосив (а я передаю це читачам), що хворий має одержувати рецепт, у якому чітко вказується діюча речовина, а не назва ліків. Підмінюючи рецепт клаптем паперу, лікар виявляє неповагу і до хворого, і до самого себе.

– Треба підняти рівень і якість медичної допомоги і на вторинному рівні, – заявив Іван Караїмчук. – Тут не все гаразд, і мене, як лікаря, дещо просто дратує. От хоча б відділення інтенсивної терапії. У нас є хороші фахівці, готові вдень і вночі нести службу. Вони непогано працюють, а умови – просто жахливі. Рентген на одному поверсі. УЗД – вже на іншому. Немає належного контакту з хірургічною службою. Тому і взято курс на створення повноцінного відділення інтенсивної терапії. Пристосоване приймальне відділення теж не вдовольняє лікарів і хворих. А хірургічне? Замість двох-трьох – вісім-дев’ять чоловік у палаті! Кузнецовськ і Сарни, переходячи на малоінвазивні методи лікування, скорочують перебування хворого у лікарні й оберігають його від ускладнень. А ми хіба гірші? Консультативно-діагностичну поліклініку маємо оснастити апаратурою. Лабораторію – перевести на автоматизовані методи діагностики. А ще ж – 1400 пологів щороку, і тим, що зроблено для матері і дитини, вдовольнятися рано. Тому й попросили Інститут стратегічних досліджень визначитися з можливою реконструкцією медичної матеріально-технічної бази і приведенням її у відповідність з сучасними потребами. Результат – реконструюється районна поліклініка. Звичайно, всіх наших потреб вона не вирішить. Усе ж, меддопомога суттєво покращиться. Треба тільки погасити заборгованість перед будівельниками і завершити роботу.

Олексій ГОРОДНИЙ.

 P.S. За словами Івана Караїмчука, питання реконструкції районної поліклініки розглядається в області. Сподіваємося, в ОДА розберуться і робота продовжиться. Але під час зустрічей з медпрацівниками спливали й інші хвилюючі питання.

– Хотілося б більше уваги з боку держави до медицини і… ще по одній медсестрі для дільничного лікаря, – зазналась у потаємному бажанні Світлана Григорів. А що склалося враження, що старші люди, втративши «соціальні» ліжка в «амбулаторизованих» лікарнях, почуваються беззахисними перед старістю і недугами, зацікавився й іншою її думкою. У майбутньому, вважає Світлана Володимирівна, варто подбати про «соціальну» лікарню, в якій, крім коштів медичного і соціального міністерств, будуть і кошти самого пенсіонера. Цей соціально-медичний заклад обслуговуватиме й доглядатиме людей похилого віку. І створити його можна у Рафалівці, де вже є придатне приміщення, або у Володимирці у приміщенні колишньої тублікарні.

У якусь мить здалося, що мої співрозмовники-медики слабко володіють ситуацією з туберкульозом, тому знову звернуся до слів Світлани Григорів. На її переконання, туберкульоз – не стільки медична, скільки соціальна проблема, хоча останнім часом він помолодшав і… не гребує навіть лікарями. Таких хворих важко утримувати. Їхнє лікування тривале і дороге. Тому це має бути спільна проблема держави, правоохоронних органів і медицини. А головлікар Іван Караїмчук зі свого боку додав, що його хвилює відсутність районного фтизіатра, хоча за штатом передбачено 2,5 ставки. Завдання районних медиків Іван Васильович вбачає у тому, щоб виявити хворого. А це залежить не від тублікарні (є вона чи немає), а від того, як працює вся медична мережа. Торік у район запросили пересувну флюоростанцію. Свою роботу вона зробила. А вже лікуванням мають займатися в Рівному, у закладі закритого типу.

Із здешевленими ліками для гіпертоніків, так запевнили, все гаразд. Людей вчасно попередили, і хто мав бажання, той такими ліками скористався. Тому багатьох непокоїло інше. Хронічно хворих, нарікали медики, упродовж дня мають обслуговувати сімейні лікарі, а решту доби – фельдшерські працівники. Для цього ведуться журнали викликів на дім у нічний час. Однак додалося хіба що паперової роботи – на зарплату ФАПівців (до речі, досить невисоку) ФАПівська статистика не вплинула.

З поїздки повернувся з відчуттям, що в районі розгорнуто серйозну і важливу справу, однак у надрах самої медслужби тліє тривожний вогник невдоволення. Щоб він не розгорівся, сімейного лікаря з фонендоскопом у руках треба міняти на лікаря з сучасною діагностичною і лікувальною апаратурою. А ще – з відповідною зарплатнею і нормальними житловими умовами. В іншому випадку виконувана під диктовку МВФ медреформа збільшуватиме медичну корупцію, а якість медобслуговування, навпаки, знизиться. Сказавши це, як ніхто, буду радий помилитися…

Матеріали по темі:

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.