HomeНаше життяПро те, що хвилюєГеоргій Лебедюк: «Не можу бути байдужим…»

Георгій Лебедюк: «Не можу бути байдужим…»

( 0 Votes )

Тема реформування районної медичної служби, зокрема переведення її у рамки сімейної медицини, сьогодні одна з найбільш хвилюючих. Схвальні відгуки про здобутки у реформуванні межують із гострою критикою. Тож на сторінках газети, а також на сайті polissya.net, уже брали слово прихильники як одної, так і другої точки зору. Із цілком зрозумілих міркувань надаємо слово і фахівцеві, при якому сімейна медицина, власне, й почала впроваджуватися, – заслуженому лікареві України, депутату обласної ради, члену комісії облради по охороні здоров’я, колишньому головному лікареві району Георгію ЛЕБЕДЮКУ.

Його думка, як досвідченого лікаря-практика й екс-керівника Володимирецької ЦРЛ, вважаємо, по-особливому важлива.

«Штурм», «поспіх», «адміністративні методи» – ці штампи досить часто вживані, коли йдеться про впроваджувану нині медичну реформу. Чим це, Георгію Михайловичу, поясните, маючи досвід не лише лікарський, а й управлінський?

Почну з того, чи потрібно взагалі реформувати медицину. Без сумніву так! Нинішній стан медичної допомоги, зокрема і в нашому районі, не задовольняє переважну більшість населення. Проте проведений експеримент у чотирьох регіонах України себе не виправдав. Він викликав велике людське обурення й обернувся відчуженням, а не наближенням меддопомоги до пацієнта.

До речі, наша область не була задіяна у цьому пілотному проекті. Це повинно було насторожити керівників виконавчої влади й охорони здоров’я області та району. Проте, коли президент Віктор Янукович заявив, що треба робити реформи заради людей, обласне начальство одразу почало шукати район, щоб поспіхом реформувати медицину. Фатальний вибір упав на Володимиреччину. І наше керівництво, замість того, щоб підтримати діючу медичну систему, почало реформування… з закриття дільничних лікарень в Антонівці та Більській Волі. Не порахувалися з низьким матеріальним, фінансовим і кадровим забезпеченням. Не обговорили свої наміри з населенням і трудовими колективами у засобах масової інформації, Звісно, це викликало великий негативний резонанс і на згаданих дільницях, і взагалі серед населення. До речі, у Сарненському районі, крім ЦРЛ, є дільничні лікарні у Степані, Клесові і Тинному, і там не поспішили їх закривати.

Вибачте, але якийсь дурень із медичної бюрократії вирішив, що в цих закладах не стільки лікуються, скільки відлежуються лише люди похилого віку. Насправді ж вони були для них справжнім рятівним кругом шансом продовжити життя шляхом медикаментозної терапії.

Та й чи дало це закриття хоч якийсь економічний ефект? У цьому я дуже сумніваюсь…

Отже, реформу сприймаєте з деяким скепсисом або й з недовір’ям?

Медична реформа, між іншим, не є обов’язковою для одержання кредиту від Міжнародного валютного фонду. Та коли вже до цього йшлося, то, вважаю, все потрібно було робити поступово, підготувавши відповідний фундамент основу, на якій би базувалася ця реформа. У нас же, хоч і боляче про це говорити, відбулося розмежування єдиної районної медицини на первинну медико-санітарну допомогу, ЦРЛ і швидку допомогу це ніби розірвало єдиний організм на шматки. Кожна ця структура має своє керівництво, бухгалтерію, автопарк з механіком і, відповідно, свої витрати…

Чи потрібно це? Так. Але не тепер. Усе мало робитися почергово, у міру створення необхідних умов. А що зараз? В Україні криза, спричинена, в першу чергу, розкраданням величезних державних коштів В.Януковичем і його прибічниками (відмивання грошей через державні закупівлі медичних товарів і ліків, будівництво, медичну апаратуру, автомобілі, реконструкцію медзакладів тощо).

– А чи не було від згаданого вами розшарування медицини більше користі, ніж шкоди, для хворих людей?

– На мою думку, ні! Ось дивіться. Приїжджає людина з села на консультацію у Володимирець, а потрібного лікаря немає. Ні з чим вона повертається додому і знову їде вже наступного дня. Мені ж, наприклад, щоб направити хворого в лікарню, треба викликати ургентного терапевта. Може, він навіть менш досвідчений, але такий порядок. Ось чому, вважаю, у цей кризовий час треба було зберегти ЦРЛ такою, як вона була, і де базувалося все, що служило охороні здоров’я, зокрема і швидка допомога. Зараз її підстанція у Сарнах. Станція – ще далі. А тим часом твориться бюрократичний безлад. З одного боку – головний лікар первинної медико-санітарної допомоги, з іншого – головний лікар ЦРЛ. А «швидка» без лікаря – ще десь…

Очевидно, згадане розшарування торкнулось і медичного бюджету?

Так. Але ж це дурниця! Чи він місцевий, чи обласний, насправді бюджет один і все надзвичайно тісно ув’язане. Тому, думаю, амбулаторії треба було створювати, але поступово. Зробили їх у Сопачеві, Кідрах, Довговолі. Приміщення стали справді гарними. Але яке там наповнення? Воно те ж, що було. І рівень допомоги той же. І та ж нехватка медикаментів. Не створені й локальні протоколи, щоб ми могли по них працювати. А це значить, що нинішні реформи науково не обґрунтовані і ніхто не знає навіть не кінцевого, а хоча б проміжного їх результату. Особисто я ось із чим зіткнувся у Луко. Там хутірська система. Періодично туди виїжджаючи, знаю, які нещастя там трапляються. Обдивляюся хворих. Бува, забираємо когось із собою або викликаємо швидку. Але суть нинішньої медицини – відкриття стаціонарів на дому. Це і крапельниці, і все інше, без чого неможлива ефективна допомога. Відстань велика, дорога погана. Доводиться непросто. Й особливо характерним це стало для Антонівської і Більськовільської дільниць. Раніше там були дільничні лікарні. Але їх віднесли до соціальних і вирішили скоротити. Правду кажучи, це треба було зробити. Але – лише створивши надійні потужні амбулаторії. З транспортом, належною апаратурою і стабільними, здатними надати кваліфіковану невідкладну допомогу кадрами.

Ліжко-місця у дільничних лікарнях справді якоюсь мірою були соціальними. І до пори до часу хай би залишалися для старших людей! Бо хто найбільше хворіє? Старики! Кому треба продовжити життя? Та їм же! Адже не раз брав їх на лікування і, прокапавши днів п’ять для підтримки серця, бачив, що більшість у буквальному смислі слова оживають. А зараз спробуйте з більськовільського хутора чи Залядино покласти літню людину в лікарню! Робити це стало важко, а сімейна служба поки що не спроможна належно допомогти. Поставивши крапельницю, кілька годин маєш наглядати за нею. А як це робити сімейному лікарю на виїзді, в якого на черзі ще не один хворий? Для старших людей, які ще хотіли і могли жити, місцева лікарня була спасінням. І не біда, що ту допомогу, яку вона надавала, правильніше називати соціально-медичною. Головне, що сотні людей знаходили там спасіння. Зрештою, лікарню, де б надавали допомогу літнім людям, збиралися відкрити в Рафалівці, але добре діло не довели до кінця. Напевно, були якісь причини. Але в даний час так швидко реформуватися… Я цього не розумію. Уважніше, хлопці, придивляйтеся! Не поспішайте! У вас же народ є! За нього і вболівайте, а не за те, щоб одержати орден!

Чи знаєте якісь зразки такої відповідальності?

Звернуся до прикладу колишнього головлікаря ЦРЛ Ростислава Онищука. Ще при ньому планувалося скорочення працівників і ліжок, але Ростислав Якович на це не пішов. Підрядився його колега з Березного. Але згодом там заново збирали усіх скорочених і поправляли наслідки «реформи». Я розумію, оптимізація за певних умов можлива. Вона робилась і при мені. Але так, щоб люди не страждали. Потім при Івану Васильовичу скорочували посади й оптимізували ліжко-місця. Але спочатку, все ж, треба було закласти фундамент і твердо переконатися, що реформування неминуче. Бо ж ідеться про здоров’я людей, а воно – найдорожче з-поміж усього людського статку.

Словом, 29 мільйонів гривень кинули на реконструкцію поліклініки. Очевидно, буде і наступний етап. Але за умови, що нинішній закінчиться. Бо, власне, він тільки розпочався, а законодавці вже передбачають чи то ліквідацію, чи призупинення медичної реформи. Бо з усім, що зроблено, треба розібратись і до всього підійти науково. Бо хоч і переймаємо європейський досвід, але нам до Європи ще дуже далеко. Тому в перехідний період усе, що можна, треба зберегти. Й основне – здоров’я людей.

Іван Васильович говорив, що до нового року зробимо першу чергу, а віддавши перший і другий поверхи для приймального покою, реанімації і ургентної хірургії, на тому зупинимося. При потребі на інших поверхах зробимо косметичний ремонт і там, уже на другому медичному рівні, прийматимемо хворих. І справді: зупинилися б на цьому – і було б добре. Бо ж у державі, й особливо у медицині, страшна корупція. Тому треба робити основне і поволі, поступово, без поспіху створювати належні умови для роботи.

Чи правильно вчинили, розмістивши амбулаторію по сусідству з райцентром у Довговолі?

А подумаймо разом. Довговоля у п’яти кілометрах від Володимирця, але там є амбулаторія. А що у Степангороді? Це ж перспективне село! Ставилося  питання про розміщення амбулаторії в Хиночах, але то було б помилкою. Тільки у Степангороді! А в Хиночах треба покращити наявну медичну базу і зробити між селами добру дорогу. Також увагу слід звернути на Мульчиці, де формально амбулаторія є, а фактично немає. Озираючись на ці віддалені села, думаю, що у Довговолі міг бути хороший ФАП, а частину вкладених там коштів можна було використати доцільніше. Діяти треба дуже виважено й у жодному разі не забувати про віддалені села, коли йдеться про нові амбулаторії.

Мабуть, поспішність позначилася й на роботі швидкої допомоги…

Так, «швидку» треба розвивати, бо нинішнім її перепідпорядкуванням нічого не покращено. З’явився недоречний розрив між тісно пов’язаними медичними службами. І якщо раніше, образно кажучи, лікарі стаціонару і працівники «швидкої» віталися, то, чого доброго, скоро перестануть це робити. Бо ж досі все було інтегровано і вирішувалось оперативно. А тепер сімейному лікарю заявляють: «То твоя функція! Відвези хворого у приймальний покій, і хай там за ним хтось дивиться!». Позираємо на Європу – і не до кінця розуміємо, що в Європі давно і детально все відпрацьовано. Там кожний знає свою функцію і вміло, відповідально з нею справляється.

– Я так розумію, що згортати нинішню медреформу, хоч вона і недосконала, не варто. Але реформувати її треба …

– …поступово! Поспішливість виявилася величезною помилкою. Незважаючи на те, що щось відбулося і з’явився якийсь досвід, поспішати, зважаючи на інтереси людей, не треба було. Якби зараз якесь анкетування провели, побачили б, що невдоволення людське велике. У нас хоч і «насаджуються» сімейні лікарі, але насправді їх ще немає. А коли такі  кадри і з’являються, то їм немає з чим працювати. Вважаю, що стратегічно неправильну позицію взяла наша районна влада. На районну поліклініку кинуто величезні гроші – 29 мільйонів. На Дубівку – під самісіньким боком! – також пішло більше мільйона. Але левову долю цих коштів треба було кинути на дороги, бо, як мовиться, альтернативи їм немає. Якщо з’являться нормальні дороги, то тоді «швидка» й справді зможе заїхати у Воронки за двадцять хвилин, а за тридцять – у Телковичі чи в якесь інше віддалене село. У Великих Телковичах якраз і треба зміцнити медслужбу й обов’язково поставити швидку допомогу. Їм, швидким допомогам, маємо дати відкриту дорогу. А ще – укомплектувати амбулаторії лікарями. І все ж, насамперед – дороги. Якщо раніше на Антонівку дорога ремонтувалася майже щороку, то тепер їздимо через Рафалівку і Полиці. Звичайно, треба гроші і на медицину, й на освіту, але якщо будуть добрі дороги, то стане кращою і медицина. У всіх аспектах. І не тільки медицина. Уявіть собі хворого на радикуліт, який добивається до лікарні нашою дорогою. Або вагітну. Або травмованого. Або «сердечника». Він як протрясеться по вибоїнах, то ще більше занедужає. Як відомо, 80 відсотків медичної допомоги надається на дополіклінічному рівні. А це значить, що, дбаючи про вторинний рівень, треба зміцнювати й амбулаторно-поліклінічну службу і сімейну медицину зокрема.

– Недавно довелося почути, та й ви це стверджуєте, що на Сарненщині з медреформою не поспішають, однак сучасні методи надання допомоги, зокрема і так звані малоінвазивні, тим не менше, освоюються. Виходить, нашу медицину і без активного реформування можна було розвивати і вдосконалювати?

– Однозначно! Мені випало керувати медициною у часи величезної кризи. Щоб і лікарню опалювати, і якусь апаратуру придбати, ми боролися за кожну копійку. Збудували терапевтичне відділення і сучасний пологовий будинок. Автомобіль тоді ж купили. Вважаю, у медичному плані також треба подбати про більшість людей. От хоча б чорнобильські кошти, на які видаються безплатні рецепти. Якщо вони будуть, то їх ліпше розділити між людьми. Хай то буде по 50 гривень, але кожний хай знає, що то – на здоров’я. Бо ж не секрет: медицина у нас платна. Ті побори, що в нас є, особливо за операції, – це жахлива річ. Ми розуміємо, зарплата у медика мала. Її в даний час і не підвищать. Але ж має бути і медична честь. Скрізь, де б не лікувався, майже не ховаючись, беруть. І ніхто не зважає, скільки-то грошей бідолашному хворому треба і де йому їх узяти. А в тій же Голландії людина звертається за допомогою – і їй безвідмовно роблять будь-яку операцію.

– А що ж робити нам за  наших далеко не голландських умов?

– Ще нескоро у нас буде такий же рівень медичної допомоги. Ми ж знаємо джерела страхової медицини. Це державне страхування, коли на меддопомогу спрямовується частина податків. Далі – відрахування роботодавця за місцем роботи працівника. Та й сама людина помісячно зі своєї зарплати сплачує на власне лікування. Але спробуймо розібратися. Наші установи й організації регулярно роблять відрахування. Навіть пенсіонер, щось купуючи, якоюсь мірою працює на це. Але в нас багато безробітних, які, потребуючи лікування, не завжди мають змогу заробляти хоча б на прожиття. Рятує те, що сільські жителі тримають господарство і з власного городу забезпечують себе. Хтось їде на заробітки. Але в тім-то й біда, що ці доходи не оподатковуються. Якби все вдалося врегулювати, бюджет наповнювався б і працював би на ту ж медицину. Але цього не сталося. Маленька Норвегія має у п’ять разів більший бюджет, ніж Україна. Так само – Польща. На жаль, великий безлад запанував у нашій державі. Корупція сягнула неймовірних масштабів, і в нас її спробували узаконити замість того, щоб з нею боротися.

– І що, ви не бачите виходу з цієї ситуації? Невже вона настільки патова?

– Та ні, я вірю тільки у краще. Сподіваюся, що з приходом нової влади до державного управління стануть прагматики, чесні люди. У мене склалося враження, що Майдан не просто пройшов (я був там неодноразово і все на власні очі бачив), а й створив атмосферу, при якій люди вже не потерплять неправду. Вони будуть виступати проти корупції, і нова влада повинна це нарешті зрозуміти.

– Дай бог! І цього разу ми вже щоб не обпеклися на гарних обіцянках. Дякую вам за розмову.

 

Записав Олексій ГОРОДНИЙ

 

Матеріали по темі:

 

У вас недостатньо прав для коментування.