HomeНаше життяПро те, що хвилюєЛікуватися чи ні – ось у чому питання

Лікуватися чи ні – ось у чому питання

( 0 Votes )

Медична реформа в Україні розпочалася у липні 2011 року після ухвалення Верховною Радою двох законів – «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров'я щодо удосконалення надання медичної допомоги» та «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві». Однак за три роки населення, здається, так до кінця і не зрозуміло суті цієї реформи. І як результат – не навчилося довіряти сімейним лікарям. А це вже є прямою загрозою здоров’ю нації.

Теорія

Ідея змін полягала в тому, щоб створити систему із декількома рівнями надання медичної допомоги. На 1 рівні повинні функціонувати центри первинної медико-санітарної допомоги – ПМСД із мережею амбулаторій та ФАПів. Завданнями цих установ є надання базової медичної допомоги населенню та забезпечення розвитку профілактичної медицини. Таку допомогу надають сімейні лікарі, які у разі потреби можуть спрямувати пацієнтів до більш вузьких спеціалістів. Варто також зазначити, що кожна особа має право на вільний вибір лікаря первинної ланки щороку у вересні. Забезпечення роботи медичних закладів на цьому рівні відбувається шляхом фінансування з районних та місцевих бюджетів.

2 рівень передбачає надання вторинної амбулаторно-медичної допомоги через клініко-діагностичні центри чи підрозділи лікарень. Обласний бюджет повинен забезпечувати функціонування таких установ.

Під час другого етапу реформування системи охорони здоров’я передбачається створення госпітальних округів, які об’єднують декілька територіальних одиниць та приблизно 150-350 тисяч населення.

 

Не так сталося, як гадалося

Головною метою реформи була оптимізація діяльності мережі медичних закладів. Але це, як то кажуть, лише теорія. В реальності ж більшість ініціатив були доволі прохолодно сприйняті як населенням, так і представниками системи ОЗ. Майже моментально проявилися проблеми, які існують у сфері вже довгий час. Люди просто виявилися психологічно не готові самостійно відповідати за стан свого здоров’я, своєчасно звертатися до лікаря та виконувати всі його рекомендації. Навіть опікуючись 1000-1500 пацієнтів, лікар фізично не зможе бігати за кожним, щоб провести профілактику. Крім того, не зажди лікар вміє правильно використати отримане обладнання через звичайний брак кваліфікації та практики.

Якщо говорити про практичне втілення реформи на місцях, то варто зазначити, що вона передбачає реорганізацію міських та сільських дільничних лікарень в амбулаторії сімейної медицини з денним стаціонаром. Спротив населення досить часто викликає той факт, що подекуди замість вищезазначеної реорганізації лікарні у містечках та селищах просто закривають, мотивуючи це різними причинами (зазвичай, недоцільністю утримання лікарень, зважаючи на невелику кількість населення). Більш того, відсутність інформаційної кампанії, яка б пояснювала переваги та недоліки змін, також дає свої негативні наслідки.

Сьогодні актуальною залишається проблема створення системи загальнообов’язкового медичного страхування. Наприклад, державного, завдяки чому пацієнт із Володимирця може отримати лікування у Києві, просто пред’явивши свій страховий поліс (соціальну картку). Корумпованість різних сфер життя, виплати зарплат «у конвертах» аж ніяк не сприяють цьому процесу. 

Інститут сімейних лікарів досить вдало функціонує в європейських країнах, зокрема, у Великій Британії та Польщі. Однак там на медичну сферу виділяється близько 10% ВВП. Україна ж може дозволити собі не більше 3%. Тому в наших реаліях вийшло так, що близько 70% уваги зосередилося на 1 рівні невідкладної допомоги. Стаціонарній та високоспеціалізованій допомозі приділяється значно менше не тільки уваги, але й коштів.

Більш того, треба зауважити, що Рівненська область не входила до складу пілотних, тому проведення реформ тут – цілковита ініціатива місцевих чиновників. В області планувалося відкриття 33 центрів ПМСД, із яких 14 – на базі поліклінік центральних районних лікарень, 9 – на основі районних, 1 – на базі центральної міської лікарні, 5 – на базі міських та 4 – на основі самостійних міських поліклінік. Реальне створення госпітальних округів можливе у 5-ти регіонах області – Рівне, Кузнєцовськ, Дубно, Костопільський та Сарненський райони. Хоча сьогодні вже говорять лише про 3 округи на всю область (Володимирецький район та місто Кузнецовськ належатимуть до округу «Північ» із центром у Сарнах).

Причинами неправильного та неефективного втілення цілком позитивних ініціатив є нестача кадрів, матеріально-технічної бази та ліків, а також проблеми із транспортним сполученням між селищами та містечками в області.

 

«Сьогодні ми потребуємо адекватної державної політики у сфері охорони здоровя»

Голова підкомітету з питань законодавчого забезпечення реформування системи охорони здоров'я, медичної освіти та науки Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я Святослав ХАНЕНКОДетальніше про складнощі та перспективи подальших змін у медичній сфері сьогодні поговоримо із Головою підкомітету з питань законодавчого забезпечення реформування системи охорони здоров'я, медичної освіти та науки Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я Святославом ХАНЕНКОМ.

 

       Святославе Михайловичу, в якому стані наразі перебуває медична реформа в Україні з огляду на загальну ситуацію в нашій державі?

– У пілотних регіонах медична реформа продовжується, адже залишається в силі Закон України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров'я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та м. Києві». Хоча влада й не дотримується виконання прикінцевих положень цього документу в частині внесення змін до Бюджетного кодексу України. Ці зміни передбачають вироблення економічних механізмів фінансування системи охорони здоров’я як на первинному, так і на вторинному рівні. Адже сьогодні очевидним є брак коштів у цій сфері. Нестача кадрів та медикаментів, недостатній рівень заробітної плати медичних працівників – ось основні проблеми сьогодні. Крім того, варто зазначити, що на пацієнтів покладається тягар цілковитого забезпечення власного обстеження та лікування. На превеликий жаль, ситуація не покращується. Однак це лише один бік проблеми.

А є й інший. Верховна Рада під час голосування за зміни до бюджету, запропоновані урядом Арсенія Яценюка, намагалася зберегти існуючі обсяги фінансування державних програм у сфері охорони здоров’я. Це максимально, що можна було зробити у ситуації, яка склалася.

Очевидно, що за останній час темп реформування знизився. Варто згадати ухвалення  у лютому 2014 року Закону «Про введення мораторію на ліквідацію та реорганізацію закладів охорони здоров’я» за ініціативи Олега Ляшка. Крім того, сьогодні на порядку денному є ще приблизно 6 схожих законопроектів, які тією чи іншою мірою передбачають або призупинення, або й взагалі згортання медичної реформи в державі. Однак є й законопроекти, які пропонують залучення місцевих громад до проблем перепрофілювання, закриття чи реорганізації системи закладів охорони здоров’я.

Головною ознакою всього цього процесу є відсутність системності та хаотичність. Це призводить до неефективності змін у системі охорони здоров’я України.  Іншою причиною також є те, що в самій реформі закладено протиріччя – Міністерство охорони здоровя не здатне саме себе реформувати.

Я з колегою по партії ВО «Свобода» Олегом Гелевеєм подали законопроект про засади внутрішньої та зовнішньої політики, який вже пройшов Комітет ВРУ з питань охорони здоров’я. У цьому документі в засадах внутрішньої політики прописаний окремий пункт про засади політики у сфері охорони здоров’я. Цей законопроект ґрунтується на вимогах і рекомендаціях Всесвітньої організації охорони здоров’я. Якщо його вдасться провести через перше та друге читання у ВРУ, то ми  отримаємо чітку відповідь на запитання, якою має бути майбутня система охорони здоров’я в державі. Наші стандарти мають відповідати як стандартам ВОЗ, так і вимогам Європейського Союзу, якщо ми бажаємо бути його членом у майбутньому.

Крім того, я також наполягаю на створенні Національного інституту здоров’я –  наукової й урядової установи, головним завданням якої буде розробка концепції та плану трансформації української системи охорони здоров’я (законодавче забезпечення, підготовка заходів впровадження та відповідних фахівців, а також фінансове та матеріальне забезпечення).

Реалізація такого комплексного підходу до процесу реформування охорони здоров’я матиме лише позитивні наслідки.

На Вашу думку, чому доволі часто і лікарі, і люди досить негативно висловлюються про результати реформи? Можливо, цей процес варто було починати з інформаційної кампанії?

– По-перше, вже було зазначено, що цей процес є хаотичним. Він не має науково обґрунтованої бази та інтегрованої законодавчої бази, яка б регулювала поетапні зміни у системі. По-друге, подальші дії мають базуватися на ґрунтовній науковій оцінці вже напрацьованого досвіду. Крім того, варто проаналізувати ті явища, які за роки незалежності міцно засіли в український системі охорони здоров’я.

Відносини «пацієнт-лікар» ґрунтуються на інтересі першого задовольнити свої потреби, а також на інтересі другого заробити собі на життя. Не завжди таке партнерство є етичним, моральним, а часто – й законним. Зрозуміло, що тіньовий обіг грошей та ресурсів призводить до деградації всієї системи охорони здоров’я. Довіра між лікарем та пацієнтом сьогодні значно ослаблена. Все це і спричиняє відповідну реакцію в суспільстві. Соціальний та морально-етичний статус медичних працівників потребує серйозної трансформації.

Тільки у ситуації, коли ці відносини стануть економічно та результативно залежними, можна буде очікувати на якісні зміни. У переважній більшості цивілізованих країн працює обов’язкове медичне страхування. І це не тільки економічна основа, але і юридичні та фінансові зобов’язання лікаря загальної практики і пацієнта.

Доволі часто партнерські відносини «пацієнт-лікар» не є в основі відкриття нових центрів медичної допомоги, особливо в тих регіонах, які не входили до складу пілотних. Трапляється, що робота таких центрів базується на трансформованій радянській схемі організації системи ОЗ. Замість того, щоб центри ПМСД обслуговували потреби лікарів загальної практики, вони продовжують цими лікарями керувати. При цьому економічна мотивація для сімейних лікарів практично відсутня. Доходи їх змінилися недостатньо для того, щоб привернути у цю сферу найкращих медичних працівників.

Відтак, треба цілковито змінювати систему. В її основі має бути профілактична медицина, здоровий спосіб життя та економічна відповідальність пацієнта за дотримання рекомендацій лікаря. Сьогодні ми потребуємо адекватної державної політики у цій сфері.

       Святославе Михайловичу, Ви почали говорити про медичне страхування. Наскільки реальним та перспективним є для України впровадження системи загальнообов’язкового страхування?

       – Навколо цього питання відбувається дуже багато дискусій. На мою думку, рішення про впровадження обов’язково медичного страхування, можливо, є жорстким та викликатиме фінансове напруження і в суспільства, і у влади. Однак воно є вимогою часу. Є класичні ефективно діючі моделі впровадження системи медичного страхування, у тому числі – й європейські. Наприклад, Польща чи Німеччина.

Після ухвалення відповідного політичного рішення фахівцям необхідно ретельно вивчити наявні механізми організації та функціонування системи ОЗ і розробити найбільш дієву модель для України. Ми повинні пройти цей шлях, яким би складним він не був.

Події на Сході України та проведення АТО ще більше довели тезу про необхідність фундаментальних змін та формування системи ОЗ відповідно до світових вимог та українських потреб.

       Чи є у Вас дані стовно Рівненької області? Вона хоч і не входила до складу пілотних регіонів, але завдяки власній ініціативі вже має практичний досвід і узагальнення. Наприклад, знаю, що певні напрацювання по реформуванню первинного рівня медико-санітарної допомоги є у Володимирецькому районі…

       – Наразі я займаюся підготовкою кредиту від Світового Банку на реформування охорони здоров’я – 330 млн. $ на 4 роки. У цьому проекті мають бути задіяні 10 областей, серед яких і Рівненська. Крім того, я сам із Рівного, тому за можливості спілкуюся із земляками на рівні керівництва обласної системи ОЗ та через інші прямі контакти.

Реформа має створити відповідні умови для залучення найкращих фахівців – активних та амбітних. Більш того, пріоритетом держави має бути створення єдиного інформаційного медичного простору. Без цього сфера охорони здоров’я не зможе нормально розвиватися та функціонувати в подальшому. Сьогодні складно уявити роботу лікаря без комп’ютера.

       Доволі часто у маленьких містечках та селищах втілення реформи затримується через такі причини, як погані дороги, нестача кадрів та матеріально-технічне забезпечення. Як подолати такі негативні моменти та переконати місцеве населення у необхідності змін?

       – Наразі я займаюся проблемою медичного забезпечення у Кіровоградській області. Бачив різне під час своїх подорожей і добре знаю ситуацію. Громада має розуміти, що для задоволення власних потреб вона має у медицину щось вкладати. Проблема не в наявності лікарні у конкретному селі, а в отриманні якісної, доступної та своєчасної медичної допомоги. Для цього потрібен кваліфікований лікар, який опікується населеним пунктом чи певною окремою особою, матеріально-технічне оснащення та умови. При сучасних засобах зв’язку та транспортному забезпеченні навіть не обов’язковою мати амбулаторію у селищі чи містечку. При серйозному підході питання доріг також можна вирішити. Крім того, за якісної профілактичної медицини необхідність бригад швидкої медичної допомоги також знижується.

Усе це дає можливість сконцентрувати ресурси декількох громад для створення адекватних умов роботи – діагностичної бази та кадрового потенціалу для надання спеціалізованої допомоги на вторинному рівні.

Я переконаний, що ми пройдемо цей шлях навіть із огляду на обмежені ресурси. У свідомості людей має закріпитися теза про те, що в системі охорони здоров’я вони мають почувати себе більш-менш впевнено, адже життя та здоров’я – це дві найбільші цінності.

       На Вашу думку, якими є головні переваги сімейної медицини?

       – Перш за все, це доступність та якість медичної допомоги. По-друге, це економія доволі значних коштів за рахунок формування партнерських відносин із лікарем загальної практики. Україна – цивілізована європейська країна, тому альтернативи таким лікарям просто нема. Єдиною проблемою залишається механізм впровадження змін. Лікаря та пацієнта необхідно залишити у спокої, щоб дати змогу першому працювати, а другому – знайти людину, якій він може довіряти.

Зі свого досвіду хотів би зазначити, що молоде покоління сьогодні готове жити за новими стандартами та правилами, а відтак – і вкладати гроші у власне здоровя. Крім того, запорукою розвитку нової системи охорони здоров’я є розвиток медичної науки. Варто відзначити, що на сьогоднішній день в Україні не вистачає сімейних лікарів. Можна навіть сказати, що їх практично нема. На мою думку, всі випускники медичних навчальних закладів мають виходити лікарями загальної практики і лише після декількох років практики отримувати певну спеціалізацію. Все ж, ця сфера є дуже особливою. Тому такі якості, як віддача, професіоналізм та чесність є особливо важливими.

 

Юліана Охотнік,

спеціально для «Володимирецького вісника», м. Київ 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.