Авторизація

HomeНаше життяПро те, що хвилюєПрес-тур "Володимирецького Вісника" на Донбас (+фото, відео)

Прес-тур "Володимирецького Вісника" на Донбас (+фото, відео)

( 1 Vote )

 

Донбас затягує, наче наркотик.

Більше тисячі кілометрів, майже добу в дорозі, атмосфера зачаєної тривоги в повітрі і підсвідомих страхів у собі – ніщо не відбиває охоти повертатися туди знов і знов.

І коли перші рази у щойно звільнених Краматорську і Слов’янську ще пострілювали на околицях, в очах у перехожих була настороженість і бажання уникнути будь-якого контакту, а пальці бійців з групи супроводу лежали на спускових гачках зброї (так, про всяк випадок), то сьогодні Донеччина справді оновлюється (насправді там чомусь дуже не люблять збірної назви регіону Донбас).

Оновлюється не стільки економічно-індустріально-зовнішньо (після господарювання тоді ще олігархів-початківців Ахметових-Тарут руїни там ще більші, ніж у наших західняцьких колгоспах, підприємства вирізані, а комбінати стоять пусткою, неначе у фільмі апокаліпсису), скільки духовно і морально. І сталося це, як парадоксально б не звучало, мабуть, саме завдяки «скрєпам русского мира», які дали поштовх до переосмислення цінностей і початкам відродження нації.

До окупації цієї частини Донеччини люди там жили як у вакуумі (насамперед ідеологічно-інформаційному): кормили запевненнями, що саме їх шахтарський край кормить всю Україну, а місцеві олігархічні клани, які утворилися на залишках індустріальної величі Союзу, ведуть країну в правильному напрямку. Їм розповідали, що вся індустрія Донбасу «заточена» на сусідню «братню» Росію – бо це справді так було.

І люди вірили, що є два світи: Схід, глибоко інтегрований в російську економіку, і Захід, націоналістичний до нестями, але голодний і з простягнутою рукою. І Київ посередині, що все гребе лише під себе, а регіонам кидає бюджетні крихти. І так було.

 І так було б ще довгі роки, адже пересічні громадяни Донеччини та Луганщшиини могли собі дозволити поїхати у Львів чи на Закарпаття на відпочинок, побачити, як живуть «голозаді» патріоти і чому так пруться до того Євросоюзу.

Так  було, доки не прийшли прихильники «русской весны» і не розпалили полум'я спочатку ідеологічного спротиву «київській хунті», а потім і збройного. Цивільну машину із київськими а особливо із Волинськими чи львівськими номерами у Слов’янську в 2014 році могли запросто спалити, а її власники пропадали десь у шахтах. На солдатів Збройних сил України летіло каміння, їжу травили, а мед в банці вибухав гранатою.

Тому не дивно, що сепаратизм, зерна якого так довго і витончено сіяли ідеологи чужої країни, раптом проросло як добрий і виплеканий сад. Саме тоді й стартував відлік до усвідомлення власного вибору мешканцями Донбасу і поділом на прихильників «русскої весни» та прибічників київської «хунти».

Але раділи примарній свободі і звільненню від влади Києва жителі краю недовго. Разом із примарними самопроголошеними республіками на Донеччину і Луганщину прийшла війна, кров, насильство і страх.

І коли скінчилися запаси «чорного дня», але «чорний день» не кінчався, коли снаряди прилітали не у фільмах про Сталінград, а в домівки і «сєпарів», і «укропів», коли затяжні бої зібрали свої жертви, прийшла утома. Утома від війни і кіношних поділів на «червоних» і «білих».

Прийшло бажання миру. І усвідомлення, що барикади існують більше у нашій голові, і саме їх треба в першу чергу руйнувати.

Разом із жителями Донеччини та Луганщини мусили змінювати свій стиль поведінки та ставлення до цивільних і ЗСУ та особливо добробати. Армія починала своє становлення в умовах війни, на початках допускала і випадки мародерства, і лякала населення «аватарством», коли український солдатик від нудьги в окопі на третій чи другій лінії обвішувався флягами і пляшками, одягав бронежилет і йшов за 8 кілометрів на «нуль» у село за горілкою.

Тож сьогодні у Слов’янську, Краматорську, в Авдіївці з військовослужбовцями збройних сил вітаються, на українську мову не відвертаються з ненавистю, а відповідають. Тобто комунікація пороху налагоджується. Це ми, журналісти регіональних видань, побачили на власні очі.

Це суб’єктивна позиція автора про побачене у кількох експедиціях на буремний Схід. А тепер звіт про крайню поїздку.

29 вересня 2017 року відбувся ПРЕС-ТУР-АТО «Інформаційна реінтеграція Донбасу: роль і місце місцевих мас-медіа» (м. Краматорськ). Журналістський прес-тур відбувся завдяки ініціативі головного консультанта Головного департаменту інформаційної політики Адміністрації Президента України Олександра Бухтатого. Головна мета ініціативи – надати регіональній пресі рівні можливості із великими телекомпаніями та друкованими виданнями, що є монополістами інформаційного ринку України, у висвітленні інформації із району проведення АТО. Відтак чи не вперше у такому кількісному складі відбулася організована поїздка на Донеччину. Журналісти регіональних і місцевих ЗМІ побували у зоні АТО, на власні очі побачили життя у прифронтовій зоні.

Побував на Донеччині і наш «Володимирецький вісник». Можливістю взяти участь у прес-турі-АТО газета завдячує фінансовій підтримці бізнесмена Віктора М’ялика. Щиро вдячні вам, Вікторе Ничипоровичу, за вашу співучасть у справі миру на Україні та на Донбасі зокрема!


АСАП Реск’ю

Перша наша зупинка була у волонтерів-медиків на базі парамедичної служби АСАП Реск’ю під назвою "Логістичний центр". Табір знаходиться буквально в кількох кілометрах від ворожих позицій (раніше тут був ринок і КПВВ, але недавно його перенесли нижче, у Зайцево). База свідомо розміщена на узвишші і демонструє свій цивільний статус і гуманітарну місію. Окрім чоловіків, тут чергують і дівчата.

Одна із таких волонтерок-парамедиків, відомих на весь фронт, – киянка Оля Башей «Кроха», в цивільному житті була помічником нотаріуса. Вона врятувала сотні життів, витягаючи поранених бійців по всьому фронті. Дійсно крихітна брюнетка із чіпкою позицією в житті і рятівними уміннями. Війна ламає слабких і переучує сильних.


Парамедики –  це добровільна, волонтерна служба. Починалося все з того, що в 14-му році волонтери-медики просто приїжджали на фронт на своїх машинах і вивозили вбитих. Пізніше стали створюватися громадянські об'єднання зі своєю структурою, відлагодженою взаємодією між собою і армійськими частинами. Наприклад, АСАП офіційно включена в систему евакуації Міністерства оборони.

Рації дало Міністерство оборони, військові. Машини всі волонтерські, а ремонтуються і заправляються вони виключно на пожертвування. Допомагають у гарячі моменти усім: і військовим, і цивільним, які тут живуть або перетинають КПВВ «Майорське» (Зайцеве).

Парамедики за стандартами НАТО надають домедичну допомогу пораненим, доправляють їх у військові госпіталі. Але часто рішення про операцію і саму операцію доводилося робити прямо в автомобілі, в польових умовах, розповідає «Кроха». Тут усі лікарі широкої кваліфікації – від хірурга-травматолога до психолога. І за це парамедиків, які починали свою роботу на реанімобілі з іменем «Хоттабич» (позивний керівника проекту), люблять і поважають у всіх підрозділах, лагідно називаючи «рятівною соломинкою». Вони лізуть під кулі, ризикуючи своїм життям, аби врятувати чуже.


Волонтер Ілля Лисенко "Хоттабич" теж легендарна особистість в зоні АТО. Ще навесні він поїхав під Слов'янськ вивозити поранених - і досі займається евакуацією бійців в найближчу лікарню. Тільки тепер в АТО їздить не один "Хоттабичмобіль", а кілька різних екіпажів - додалися ще "Вітерець", "Шаман", "Пума.

«Лише одна машина АСАП Реск’ю «Хоттабич» вивезла з поля бою більше 700 бійців: це і Дебальцево, і Шахтарськ, і Вуглегірськ, і Світлодарська дуга, промзона Авдіїївки», розповідає Ольга. В останні дні оборони Донецького аеропорту через її тендітні руки там, на морозі, в машині швидкої допомоги, а іноді і просто на узбіччі, пройшло близько 130 поранених, більше 22-ох загиблих.

Звісно, тут працює не одна лише Оля «Кроха»: не менш відомі і дівчата-медики Люда і Таня «Ромашки» (сестри), і звичайно, чоловіки: студенти, лікарі, військові медики. Медики АСАП Реск’ю підсилюють військових і знаходяться у підпорядкуванні військово-медичного департаменту.

 

КППВ «Майорське». Ненависть народжується в чергах

Таблички «Увага: міни!», блокпост із завжди зарядженою і наведеною зброєю, автоматник у бронежилеті коло шлагбаума, повсюди застережні і заборонні знаки, автомобілі ОБСЄ на фоні напівзруйнованого снарядом будинку і довжелезні черги – ось таким ми побачили контрольний пункт в’їзду-виїзду «Майорське», або «Зайцево» (траса Донецьк – Горлівка – Майорск – Зайцеве – Артемівськ, в межах дорожнього коридору №2 «Горлівка – Бахмут», сектор "С").

На Донеччині це єдиний пункт перетину лінії розмежування, через який можна потрапити автомобілем на територію непідконтрольної Україні Луганської області (там діє лише один піший перехід). Тож щодня тут проходять, за словами першого заступника начальника Краматорського прикордонного загону – начальника штабу полковника Олександра Бутенка, 8-9 тисяч мешканців окупованих територій і жителів області, що мають родичів на «тій» стороні. Влітку ця цифра сягає 10 тисяч осіб, які переміщаються через КППВ.

 
 
 

До речі, працює він лише у світлу пору доби, а на ніч зачинений. Довгий коридор, по якому повільно рухають люди, радше нагадує барак якогось концентраційного табору; у чергах вони вистоюють інколи по 3-4 години. А ще ж прискіпливі перевірки документів (кожному бажаючому потрапити в або з ДНР-ЛНР, потрібно оформити на сайті СБУ спеціальний дозвіл для переміщення особи в районі проведення АТО), перевірки по базах (наприклад, чи не є ви у «чорному списку» «Миротворця») та огляд особистих речей. Уявіть собі це випробування у 37-градусну донбаську спеку, і вам буде легше зрозуміти, що саме в таких принизливих процедурах зароджується ненависть до влади і держави – причому ненависть у буквальному розумінні і до українських прикордонників,  і до бойовиків на блокпостах.

Проста ситуація: ви відстояли черги зранку, скупилися у Зайцево (причому товар в однієї особи може бути на суму до 10 тис. грн і вагою до 75 кг) і прямуєте «сірою зоною» до «нуля» в напрямку Горлівки (пішки або на автобусі за 10 гривень). А там на непідконтрольній території на блокпосту вам кажуть: «Сьогодні митні правила в ДНР змінено, і провезти з собою можна не більше 50 кілограмів ручної поклажі». Мусиш викидати все, що лишнє. Поїздка ж поза чергою (якщо ви на авто з дитиною) в Донецьк і назад обійдеться вам у добрих 3-5 тисяч гривень (без черги за гроші пропускають таксисти, які мають на цьому свій бізнес).

До всього, на території України є принаймні туалети і можливість попити води; за лінією зіткнення того, звісно ж, немає. Зате є 3 лінії блокпостів і такі ж 4-годині черги (звісно, на вихідні менше народу і скорочується час на перетин КПВВ). Всього таких КПВВ на лінії розмежування працює 6 + 1 пішохідний.

 

Спілкуватися люди в чергах не надто охочі. Особливо бояться брати з собою в самопроголошені республіки будь-яку українську пресу – на блокпості можна і під варту загриміти як «укродиверсант». З тієї ж причини не везуть на українську територію і тамтешніх газет (ми на них полювали по всій Донеччині, але безрезультатно).

Процвітає на території перетину лінії розмежування і такий бізнес (не стану вказувати, хто його контролює, самі додайте двічі по два). Так, від нашого КПВВ до нашого крайнього блокпоста на «нулі» – метрів 600, від «нуля» до блокпоста ДНР – ще 700 метрів (всього менше двох кілометрів). Автобуси, які курсують від блокпостів до КПВВ, беруть з пасажира по 10 гривень; в день, пам’ятаємо, КПВВ перетинає 8-9 тисяч осіб. Помножте 10 гривень на 8 тисяч людей – і отримаєте 1 денний заробіток перевізника.


 

Чужих тут вираховують на «раз»; місцеві машини і люди йдуть по окремому коридору за українським паспортом. Щодня буває по кілька людей з простроченими спецдозволами, з чужими чи підробленими документами; іноді влаштовують провокації; чи не щодня «прилітає» з «тієї» сторони.

Але люди вже звикли. Наприклад, селище міського типу Нижнє Зайцево (1500 дворів, до 2016 року входило до Горлівської міської ради), частина якого перебуває під контролем ДНР. Тут щодня стріляють. А куди діватися? Таке життя у фронтовій смузі…

 

Авдіїївка. Мирне життя у бойовій зоні

Ми приїхали в Авдіївку колоною в броньованих кунгах, в супроводі військової поліції. Ще з Краматорська попереду нас летів «слушок», що везуть крутих київських журналістів, яким треба у всьому догоджати. Звісно, в місцині, де всі своїх знають, де кожен маршрут автомобіля спостерігачам, які працюють на «ту сторону», наперед знайомий. Така колона означає, що везуть дійсно важливих осіб, тому щомиті очікували «прильоту», і на «промку» (вона від міста за 2-3 кілометри) нас не повезли – не ризикнули.

 

Після зустрічі з керівництвом Авдіївської військово-цивільної адміністрації та спілкування з речником штабу АТО Анатолієм Стельмахом поїхали на оглядини зруйнованих снарядами багатоповерхівок – знамениті «Дев’ятина» та «Мурал».

Ця окраїна міста, яка першою приймає на себе удари ворожої артилерії (за два кілометри по прямій від якої Донецький аеропорт та селище Піски), дійсно вражає. Розбиті будинки, затулені фанерою і шматтям вікна та двері, уламки скла, бетону, цегли і осколки від «градів» на фоні написів «Боже, бережи Авдіївку» та муралу з обличчям загиблої вчительки, яку на стіні увіковічнив боєць, її колишній учень. Але все це не справляє гнітючої картини хаосу і смерті.

Ні, тут обережно відновлюється мирне життя (попри регулярні обстріли). Завали розбираються, перекриття відновлюються силами комунальних та будівельних організацій міста, до початку зимових холодів Авдіївська ВЦА обіцяє відновити газопостачання, електрику та комунікації в одному з розбитих будинків.

Тут мирне життя, мирні люди, які спокійно гуляють вулицями, на дитмайданчиках граються дітки, тут одружуються і радіють кожній мирній хвилині. Тут Україна.

Ну й що, що поруч війна? А хіба ми з вами вибираємо де народитися і жити: під обстрілами в Авдіївці, під градирнями грізного атома РАЕС – чи під пальмами Бахрейну або на нафтових свердловинах Еміратів? Це наша доля, наші випробування, які маємо обов’язково пройти.

А «дев’ятина» і «мурал» – це пам’ятники ранам війни, постійне нагадування, що поруч іде війна і засторога людям, які прагнуть війни, а не миру. Так само, як меморіал загиблих від обстрілів «неоголошеної війни» – купа іржавого смертоносного заліза, яке забрало не одне життя і наших військових, і місцевих цивільних. 

 

 


До речі, українська армія тут уже не сприймається як банда бандерівських карателів, які розпинають дітей. Військовому, який іде назустріч вулицею, в Авдїівці дають «добридень». Скажіть, чи в Києві або в Рівному хтось привітається з військовим, подякує йому?

Психологія населення потроху змінилася у кращу сторону (хоча на початку війни було всяке, особливо ж наші військові нарікають на «добробати»).

Тепер коли «прилітає», то отримують всі: і військові, і цивільні, тож і наслідки НП розбирають разом. Хоча не все так райдужно, як би хотілося: є села, які вдень «колгоспники», а вночі бойовики. Тому Донеччина ще й досі на стадії вибору моделі цивілізаційного розвитку.

А два прильоти таки були під час нашого візиту, правда, далеко і неприцільно, так що подарунка журналістам «київської хунти» не вийшло.

 

Слов’янськ. «При Гиркине было лучше»

Слов’янськ не надто постраждав під час окупації. Так, спалили один крутий ресторан, побили вітрини у центрі міста – але руйнувань, як в Авдіївці тут не було.

Жорстокі бої йшли на околицях, де були блокпости. Але місто і досі наче причаїлося, обережно приглядаючись до дій влади, звикаючи до української мови на вулицях і живучи досі міфами, які розказували противники всього українського. Так, наприклад, підприємства, раніше орієнтовані суто на Росію, сьогодні в процесі переорієнтації і на грані виживання.

Скажімо, місцевий завод потужного керамічних виробів випускає найкращу на Сході (а може й в Україні) кераміку та глиняний посуд – але російський ринок збуту втрачений. І на місцевому базарі «Глинка» посуд якості не гіршої, ніж у Європі (у тій же Румунії) коштує буквально копійки: чашка – 6 гривень, супниця ручної роботи – 70 гривень, тарілка – 20-40 гривень! Це навіть не кераміка, а червона глина, димлена молоком! У Києві такий посуд коштує уже від 40 гривень за чашку до 500 за супницю (в Румунії миска ручного розпису, наприклад, вартує від 6 євро за штуку).

Але коли ми з друзями, гуляючи містом і ринком, пропонували додати на посуд елементи місцевої автентики (той же Святогірський монастир) та відкривати для себе ринок Європи, всі продавці (вони ж працівники заводу кераміки) безнадійно знизували плечима (там же документів скільки оформляти треба). І розповідали, що для виїзду за кордон їм ніхто не дасть біометричний паспорт, або ж їх не випустять з країни, якщо на особових рахунках буде менше 10 тисяч гривень, і тому подібні небилиці.

Відчувалося, що жителі Донеччини ще не відчувають себе в повній мірі українцями, які можуть подорожувати по безвізу і для яких відкриті ринки Європи. До речі, колеги з Волині і Сумщини не ризикнули лишати свої автомобілі у Краматорську і поставили їх під надійною охороною волонтерів з ASAP Resсuе.

Показовий приклад, як народ оцінює дії влади. У Слов’янську, їдучи в таксі (старенький «Жигулик» з водієм-пенсіонером), запитали як було при Гіркіну.

Виявляється, для таксистів у ДНР було набагато краще працювати: за словами водія, він щомісяця приходив у міськраду і платив «60 рублей» за місячний дозвіл таксувати; його з таким документом пропускали без перешкод на всіх блокпостах.

Тепер же він згоден платити в казну і 500 гривень, аби отримати ліцензію – так неможливо. «Мы все платим «на карман» ментам, а в городе около 300 таксомоторов работают нелегально» – каже водій. І розповідає, що коли місяць назад приїжджала у Слов’янськ державна транспортна інспекція, то в місті не працювала жодна служба таксі, жодна машина не їздила з «шашечками». Нікого не покарали, а місто щомісяця втрачає великі кошти – бо всім вигідна така ситуація (хоча покарати нелегалів-такстистів дуже просто, але це окрема напівкримінальна каста перевізників у всіх країнах).

 

Післямова. «Українські донецькі куркулі»

Підводячи підсумки у Краматорську в Донецькій військово-цивільній адміністрації (голова Павло Жебрівський), ми побачили, що концепція оновленої Донеччини дійсно працює. Тут почався період якісних змін та потужного фінансування по вертикалі «область – регіони – райони». Наприклад, оголошено конкурс за повну українізацію (в усіх сферах життя) міст; переможець отримає 30 мільйонів гривень на бюджет розвитку (за попередніми даними, лідирує Дружківка); два наступних міста отримають по 20 і 10 мільйонів відповідно.

А початкова освіта уже повністю модернізована за новими стандартами; поки ми створюємо, на Донеччині уже діють опорні школи з «повним фулом». За останні два роки в регіоні відкрили 53 спортивні майданчики (!) з штучним покриттям.

Тільки, як розповідала прес-секретар П. Жебрівського Тетяна Ігнатенко, журналісти про таке чомусь не люблять розповідати. Їм треш подавай: скільки обстрілів, хто загинув, словом, картинку війни всі шукають на Донеччині, а не позитивні зміни. Тому якраз і завдання подібних прес-турів для регіональних ЗМІ – наповнити ефіри та сторінки газет новинами не військової тематики.

Іще один важливий крок: жителям Донеччини нарешті почали розповідати правду, і шахти, які начебто годували всю Україну, насправді вже вчорашній день.

Однак відчувався і брак комунікації влади обласної з громадами на місцях. Наприклад, розпіарена програма «Український донецький куркуль» працює зі скрипом. Люди не вірять, що область дає їм безповоротну фінансову допомогу на розвиток власної справи в сумі 250 тисяч гривень (плюс ще чверть мільйона з місцевого бюджету), і неохоче звертаються до влади зі своїми проектами. Кожен намагається вижити сам по собі. Та й влада на місцях ще працює «по колишньому», зі скрипом, гальмуючи ініціативи місцевих підприємців бюрократичними заморочками. Але ситуація трохи змінюється на краще, і перші успішні приклади донецьких куркулів уже відомі на всю країну. Тут якраз і потрібно залучати до інформування місцеві ЗМІ, однак уже область до цього ставиться скептично.

А функції посередника між владою військово-цивільною і громадами на місцях на Донеччині та Луганщині сьогодні успішно виконує новий підрозділ у ЗСУ – групи цивільно-військового співробітництва.

Цивільно-військове співробітництво (CIMIC Civil-Military Cooperation – систематична, планомірна діяльність ЗС  України, інших військових формувань та правоохоронних органів, утворених відповідно до законів України по координації та взаємодії з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, організаціями та громадянами у районах дислокації військових частин та підрозділів ЗС України з метою формування позитивної громадської думки і забезпечення сприятливих умов для виконання ЗС України покладених на них завдань та функцій шляхом надання допомоги цивільному населенню у вирішенні проблемних питань життєдіяльності з використанням військових та невійськових сил та засобів).

Започатковані у травні 2014 року як пілотний проект, за ці роки вони зробили неможливе: відверто вороже ставлення населення (і каміння, і прокльони, і кулі в спину) «ціміки» своєю працею і тісним контактом перетворили у якщо не лояльні, то принаймні нейтральні настрої.

Ось і нас супроводжував чудовий офіцер, полковник В’ячеслав Раєвський, начальник групи координації цивільно-військового співробітництва штабу АТО на території Донецької та Луганської областей.

Велика подяка підрозділу CIMIC за такі зустрічі. Разом із вами ми працюватимемо над реінтеграцією Донеччини в інформаційний простір України.

Сергій Скібчик.

Фото автора.

П.С. Сподіваємось, що це далеко не крайня наша поїздка у зону АТО. Там триває війна, але це частинка НАШОЇ УКРАЇНИ. 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 128 гостей на сайті