У відомому українському прислів’ї мовиться: «Пани чубляться, а в бідного голова тріщить». Воно прийшло мені в голову після прочитання статті Володимира Комаровського «Просим Тебе, Царю, Небесний Владарю, даруй літа щасливії нашій славній Україні».
Цю статтю я прочитав кілька разів. Актуальна, правдива. Я б сказав – надихаюча. Бо все у ній є: історія, погляд на сьогодення і, на мою думку, це найголовніше, – погляд у майбутнє.
Повністю розділяю позицію і думки автора. Віддаючи данину історичним фактам і відзначаючи важливість об’єднання Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою в січні 1919 року, він, разом із тим (думаю, не без болю у серці), пише: «Тепер, через більш ніж двадцять років потому, можна по-всякому говорити про пройдений нами у своїй державі шлях. Зате сумніву не підлягає, ясно, як Божий день, що Україна нинішнього зразка єдина лише територіально… Ми не стали єдиними у прагненні добра Україні, ось наша перша і найбільша біда, найбільше нам бракує єдності…»
Повірте, боляче, що за двадцять років існування незалежна і суверенна Україна єдина тільки територіально. А чому так? Змінюються президенти, міняються уряди, міняються депутати (правда, для багатьох із них Верховна Рада стала майже рідною домівкою), а «віз», як у відомій байці, все там же. Відбуваються метаморфози, які не тільки важко зрозуміти, а й збагнути. Чому населення не зростає, а з кожним роком зменшується? Чому займаємо провідні місця в світі по поширенню СНІДу і наркоманії? Чому тисячі гектарів родючих земель позаростали бур’янами? Чому з карти України зникають цілі села і значна частина населення не живе, а животіє? Чому, нарешті, створюємо проблеми там, де їх немає і не повинно бути? Чому, як у романі славетного Сервантеса, боремося з вітряками і лиш балакаємо, балакаємо, балакаємо про єднання?
Як на мене, український народ, незалежно від того, де він проживає, на Сході чи Заході, Півдні чи Півночі, якою б мовою він не розмовляв, – був, є і буде єдиним. Єдиним у своєму прагненні жити в процвітаючій державі. Бо ж простому люду нічого ділити. Отож проблема об’єднання народу, на мій погляд, штучно створена, надумана не політиками, а політиканами. Адже політиканам, окремим можновладцям та олігархам, вона вигідна. Їм вигідно, щоб у народу не було єдності. Бо тоді легше красти, обдурювати і наживатися за рахунок трударів. А щоб творити свої брудні справи, наші високопоставлені спекулянти намагаються будь-що попасти в парламент. Чого тільки не обіцяють виборцям – а це ж ми! – кандидати у депутати! Пригадуєте? Королівська – 500 доларів пенсії і 1000 доларів зарплати. Інші – розквіт економіки, розвиток села, благоустроєне житло й інші блага.
«Люди, добрі, голосуйте, лиш за мене, лиш за нас! Ми в біді вас не залишим, як зійдемо на Парнас!». А як прийдуть на Парнас, їм вже, бачте, не до нас».
Проголосували. Вибрали. А що маємо? Уже в перший день роботи нового парламенту, озброївшись болгарками, ломами, молотами, новоспечені депутати взялися валити паркан, а в сесійній залі влаштували бійку. Шокували нас, насмішили світ, а потім (відзначте: консолідовано!) повернули собі всілякі пільги і привілеї, забезпечивши навіть майбутнє своє поховання за державний (читай – народний) кошт. Я вже мовчу про депутатську недоторканність. Куди тут до індійських каст!
Пригадується, як у радянські часи організовувалися місячники на кшталт «Продавці та покупці, будьте взаємно ввічливі». Я і подумав: а чому б і тепер не організувати щось подібне? Тільки не місячник, а, скажімо, п’ятирічку. П’ятирічку єднання не тільки простолюддя, а й влади з народом, владних структур та опозиції. А об’єднавшись і припинивши чвари, спільними зусиллями, засукавши рукави, – працювати на розбудову держави, відродження економіки і покращення всенародного добробуту. Якщо таке єднання відбудеться, то є надія, що наша держава займе гідне місце в Європі і в світі. З нею будуть рахуватись і її поважатимуть.
Працюючи над цим матеріалом, подумав: «Боже, Боже, як добре, що в цей непростий для країни час я живу саме на Рівненщині». Ось уже кілька років ми спостерігаємо за плідною роботою влади й опозиції. Не знаю, яким чином вони знайшли точки дотику, але влада й опозиція доходять порозуміння і вирішують завдання, які стоять перед областю. Прикладом цьому служить те, що в нас будуються нові школи, медичні заклади і дороги.
Тож завершити хочу словами все того ж Володимира Комаровського: «Аби так було, аби так, а не інакше, сталося, дай нам, Боже, душевний спокій змиритися з тим, чого ми не можемо змінити, і мудрість – відрізнити перше від другого».
Петро АСАУЛЕНКО.
с. Собіщиці
< Попередня | Наступна > |
---|