ЯКОСЬ довелося проходити темного вечора повз залізничний вокзал. Мені подобається це місце – колії, прибуття потягів. Але я й остерігаюсь цього вокзалу, особливо у вечері. Чому? Якщо по-чесному – не знаю. Можливо, мене страшить старе кладовище, що в сиву давнину розташувалося поруч. А, може, просто боюся блукати одна: а раптом хтось визирне з-за могил чи спихне під той самий потяг, що так подобається.
«Тепер усе може бути!» -- неодноразово наголошувала мама. Думаю: «Мабуть, страшних фільмів на ніч надивилася» – й тут же переінакшую власну думку: «Береженого, Бог береже». Я стараюся не порушувати спокій власної душі, отож не суну ніс туди, де пахне небезпекою.
Але сьогодні зі мною коїться щось не те. Цілий день сама не своя. І що зі мною сталося? Не розумію! З самого ранечку наче хтось підмінив. Ніколи не звертала увагу на птахів, що пурхали перед вікном, а тут півгодини не відіриваю погляд від якогось горобця. А то враз схотілося піднятись у небо і полетіти високо-високо, хоча, зазвичай, я боюся висоти. Нічого собі бажаннячко!
Так-от. Коли настав вечір, я тепло вдяглася, взяла парасольку (на вулиці плющив дощ) і вийшла з хати. Поза моєю спиною пролунав мамин голос:
– І куди ти зібралася так пізно?
– Я... нікуди…
– Але ж кудись ідеш?
– Іду... до сусідки… – розгублено відповідаю. – У таку погоду і так пізно. Вона чекає, тож мушу йти…
В якусь мить стає соромно. І який біс змусив мене збрехати? Бо ж не до сусідки стелиться мій шлях, а до того загадкового залізничного вокзалу. А чому? Що я там ще не бачила? Не знала, але йшла у парі з дощем, і вітер підганяв нас у спину. Ноги відчували холод, але назад вертати й не думала.
А ось і він, знайомий ліс зразу за селищем і могили майже понад коліями. Дістаю годинник – 23:20. Це ж скоро прибуде потяг! Людей зовсім немає, лише старенький дідок з кульбакою сидить на трухлій лавці. І чого йому не спиться?
Але кого я бачу! Дітлахи в обшарпаному одязі, у штанцях, що світяться дірками, наче тюль у моїй кімнаті. А замість куртки що? Стара подерта фуфайка! Та ще й без парасольки. І куди вони без батьків? І невже цю малечу хтось пустить у вагон? Гм, ходять собі по коліях! Я теж так хочу! Тож, недовго думаючи, перестрибую зі шпали на шпалу.
Раптом голос:
– Зійди, дитино, не ламай свого життя!
Ой, хто це? Невже дідок, який мало чим відрізняється від тих обірванців!
– Мені не можна, а їм можна? Е, ні, це несправедливо! – кричу до нього.
– Дитино, ти ще нічого в житті не зрозуміла.
– Я – не розумію? А хто вони такі, що їм все дозволено? – питаю, всідаючись поруч із дідом.
– Діти вулиці! Малі безхатченки!
– Як так? А де ж їхня хата, батьки?
– У декого немає, а деякі самі втекли, бо батьки напивались і били до втрати свідомості.
– Били… Втекли... І що, їх ніхто не шукає? – питаю тремтячим голосом.
– Не шукає...
У мене в очах заблищала сльоза. У житті я стараюся бути сильною, але сьогодні це не вдалося. І серце, що досі було кам'яним, затерпло від побаченого і почутого.
– І… як же вони живуть?
– Отак і живуть на вулиці. Вокзали стали їхнім домом.
– А їжа?
– Краще тобі не знати.
– А чому їх ніхто не забере у свою родину?
– Кому треба мало чого навчені безпритульні? Світ, дитино, байдужий. Кожного цікавить власне життя, і сьогодні ти потрібна лише батькам.
– Але ж це несправедливо!
– Згідний, несправедливо. Хтось має теплий дім, люблячих батьків, смачну їжу і не цінує того, що має. А хтось мріє про окраєць черствого хліба і про батьків. Для повного щастя їм лише цього і не вистачає. Таке життя. Ми маємо все – і завжди чогось не вистачає. А хтось не має того і навіть не мріє про те, що маємо ми...
Після такої розмови мене мов паралізувало. Не могла навіть словечка вимовити. А йдучи додому, все думала. І боялася лиш одного: що багато дітей виростають без майбутнього.
Всю ніч не могла спати. В уяві зринали страшні картини.
Коли настав ранок, прихопивши торбину всякої всячини, пішла туди, де збирались малі безхатченки. Підійшла до місця їх «прописки» (ним виявилося кладовище), і вони мене помітили. Але що це? Не чекаючи, коли підійду, вони кинулись урозтіч?
Не чекати, коли повернуться, я залишила біля паркану торбинку і пішла додому. Так я робила тепер щодня, і щоразу на моїх очах бриніли сльози...
Жаль, що байдужих людей більше, ніж добрих, і що закриваємо очі на те, що мало б хвилювати. Бо це великий клопіт. Простіше десятою дорогою обійти бідолаху, ніж подати йому руку.
Багато що може змінити людина. Аби лише добра на це воля! Але багато людей міняються лише тоді, коли зустрінуться з власною бідою.
Я нікому не бажаю зла. Я лише хочу, щоб кожен став уважнішим до ближніх. Лише тоді, впевнена, світ стане кращим!
Ольга ПЕШКО.
с. Жовкині
< Попередня | Наступна > |
---|