HomeНаше життяДолі людськіЗ болем у серці…

З болем у серці…

( 0 Votes )

Буяв вродливий, зелено-кучерявий травень, скупаний у білопінному шумовинні весняного цвіту.Тихо скрипнула хвіртка. Я зайшла у двір до тітки Марії.

Неподалік від хати на перевернутому відрі сиділа заплакана господиня. Вгледівши мене, витерла фартухом заплакані очі, і замислено дивилася на порожній від часу поштовий конверт. Я привіталася і присіла неподалік, з тривогою вдивляючись у її обличчя.

 Я не питала ні про що, тільки слухала, не перебиваючи, розповідь літньої, та вже сивої, наче голубка, жінки.

Вона подала мені порожній конверт, на якому ледь видно напис «Пошта СССР. 1965». А я слухала історію життя, пронизану таким болем і розпачем, що мені самій захотілося плакати.

Народилася тітка Марія у 1936 році. Їх, малих, у батьків було четверо. Коли наприкінці 1941 року тато пішов на фронт, мати вже носила під серцем наймолодшеньку Ганну.

Пам’ятає тітка Марія (хоч тільки сім років їй тоді було), як бомбили німці село Степангород (Дубуя на той час).

Бомби падали на урочище Болото, декілька впало у селі. Я той свист і вибухи пам’ятаю до сьогодні…

Пам’ятаю, як на батька прийшла «похоронка» в 1943 році. Як плакала покійна мати, усвідомлюючи, що залишилася солдатською вдовою з чотирма дітьми на руках. Був голод. Розруха. З тринадцяти років пішла працювати в колгосп. Жили на хуторі. Після війни перевезли хату в село. До школи не ходила. Було багато роботи дома, і в колгоспі. Мама тяжко захворіла. Невідома на той час хвороба «інсульт» зробила нерухомою праву руку, паралізувала мову. От і тягла я менших, як могла. Їздила на сезони заробити зерна, хліба. Завжди заздрила подругам, у яких був батько.

Мені ж доводилося і косити, і носити в’язки з сіном, і дрова рубати. Бувало, принесу в’язку сіна із Гандзьорової (урочище), вірьовка пов’їдається в плечі. Впаду на ту в’язку та й плачу, озираючись, щоб мати не бачила. Нап’юся води та й знову іду, продовжує гірку оповідь тітка, обтираючи обличчя.

Пам’ятаю, коли мати купила мені хромові чоботи до Різдва (вже дівкою була). Ой, скільки радості було! Йду, бувало, на вечорниці. Взулася в постоли, онучі, волоки зав’язую, а чоботи замотую в полотно і несу. Я в них навіть не танцювала, жаліла, бо ж знала, що нема за що другі купити. Посиджу в чоботях на вечорницях і знов їх в руках несу додому.

Прийду, а молодші уже сопуть, і мати спить. Я на пальчиках тихенько пробираюся, навіть лампу не палю. Лап рукою в чавунчику на припічку – чи покинули мені картоплинку повечеряти? То навіть нечищену виверну лушпинням в серединку, проковтну якось, аби не голодна зовсім… і замовкла.

А я чекаю головнішого, хочу почути за таємничий конверт, який майже півстоліття зберігався в документах.

– У 1965 році прийшов цей лист. Писав листа фронтовий товариш мого батька. Оповідав, наче попали вони у полон і що знає, як загинув батько. Якщо нас зацікавить ця інформація, то він розповість докладніше. Брат мій молодший хотів поїхати до того чоловіка, та мати покійна не пустила. Часи тяжкі були. Все боялися, щоб не записали дітьми «ворога народу». Тай залишили як є: загинув – значить, загинув.

 Та гризе сумнів душу. А, може, то батько втік із полону? Написав чуже прізвище, аби нас не підставляти, нам не нашкодити. Може, живий? І думає, що нас в живих нема? Боже, як ятрить серце оця рана? Як мучить совість серце!

Я прийшла додому. Включила ноутбук і вийшла на сайт передачі «Жди меня». Розповіла тітки Марії історію. І думаю, що дасть Бог, хтось відгукнеться. А в тітки Марії відкриються двері і прийде вісточка про її батька. І спаде тягар із серця у дочки фронтовика, дитини війни…

Олександра Стріла,

 с. Степангород. 

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.