Про Афган згадують тепер нечасто. Якось тихо відійшла та гірська війна у минуле, закрили її нові сторінки Історії. Тільки з пам’яті її аж ніяк не викреслиш. Бо ще й досі вона жива…
До числа воїнів-афганців відноситься і володимирчанин Сергій Дуляницький. Сергій закінчив 8 класів і пішов вчитися у місцеве ПТУ на будівельника. Як допризовника, його викликали у райвійськкомат і направили на курси водіїв у автошколу ДТСААФ.
4 вересня 1984 року Сергій женився. А 2 травня 1985 року його забрали в армію. В «учебку» попав на Забайкалля, в «Читу-18». Це за 20 кілометрів від Чити, біля залізничної станції Домна.
– Через 21 день мене наздогнало повідомлення, що народився син і я вже батько. Що можна сказати про це відчуття? Може, спершу й соромився. А потім відчував себе набагато старшим і відповідальним за молодших своїх неодружених товаришів. Тут, на Забайкаллі, почалася зима. Морози мінус 52 градуси. Дихати ще можна, а ось техніка працювати відмовлялася. Її не глушили цілодобово. Ми знали, що йде афганська війна. І не знали, що вона так близько.
Травень 1986 року. Чули, що зірвався четвертий енергоблок ЧАЕС. Біда всеєвропейського масштабу. Нас, водіїв, везуть на медкомісію. Декілька разів. Одних відправили на Чорнобиль, інших – в Ташкент.
Сергій Михайлович попав на кордон з Афганістаном. Йому вручили “Урала”. А вже незабаром колона автомашин рушила через річку Амудар’я від міста Термез на південь. На другому березі ріки вже йшла війна.
Сергій попав в автоколону, яка прямувала через весь Афганістан до рубежів Пакистану. Там недалеко розташувалася резиденція і палац правителя Наджибули. Це в районі Файзабад, в місті Гардес. Резиденція правителя Афганістану охоронялася трьома лініями. Перша – афганськими військами, а далі нашими. Керував операціями в цьому районі відомий генерал Михайло Громов.
– Треба сказати, що наша посилена колона із великою кількістю бронетехніки майже спокійно дійшла тоді через весь Афганістан до місця дислокації, – продовжує Сергій Михайлович. – За сопками точилися бої. І в караулі ми стояли по декілька чоловік, близько один біля одного. Тут ми переносили пекельну жару +85 градусів. Уявити страшно! Все плавилося на сонці. Але наші хлопці-українці та білоруси завжди щось придумають. Взяли ми ящики з-під боєприпасів, насипали у них землі і вибудували собі хатки-дували. У тих хатках-дувалах облаштували собі ліжка.
Там вода привозна. На повітрі нагрівається, кипить. Але ми її кип’ятили ще раз.
Снаряди, війна. А ще там було багато ядовитих змій, скорпіонів, отруйних павуків. Та хіба це все опишеш…
Коли закінчилася операція і генерал Михайло Громов мав летіти на Москву, нас вишикували на плацу. Кожному він потиснув руку і задавав одне і те ж запитання: “Кто у тєбя єсть? Женат? Со мной!” Набилося нас в його літак, як тюльки. Прилетіли в Кабул. Там мене зустріли земляки Микола з Білої Церкви та лейтенант Зелінський з Москви. Чотири дні вони мене поїли в прямому значенні слова. Я мав усе забути, де був і що бачив.
Сергія додому супроводжував «особіст». (Хатнім скаже, що то знайомий міліціонер). Із суховільського повороту додому добралися уранці. Сергій зустрів …свою дружину Світлану, вона бігла на роботу у ветлабораторію.
Окрім Миколки, у них із дружиною народилося ще двоє дітей – Оксана, 1988 року, і Дмитро, 1992-го. Сьогодні Сергій Дуляницький – дідусь. Його груди заслужено прикрашають нагороди, медалі “70 років Збройних Сил СРСР”, “От благодарного Афганского народа”.
До Почесної грамоти Президії Верховної Ради СРСР додалася медаль “Воїну-інтернаціоналісту”, “Учасник війни”, “За громадянську мужність”, “20 років виведення Радянських військ з Афганістану” і орден “Воїн-інтернаціоналіст”, значки та відзнаки.
І найцікавіше. На його ліжко у далекому Гардесі ліг юнак із Дубно, молодий лікар Ярослав Зборовський. Ліжко щасливе. Всі повернулися живі, а лікар Зборовський сьогодні очолює районну організацію воїнів-афганців…
Галина Тєтєнєва
На фото: С.М. Дуляницький серед друзів в Афгані. Фото 1987 року.
< Попередня | Наступна > |
---|