HomeНаше життяДолі людськіДіти війни: Ганька

Діти війни: Ганька

( 0 Votes )

Ганька народилася на Юрія. І хоча її день народження ніхто ніколи спеціально не відзначав, Юрія все одно гарне весняне свято. І майже у кожній хаті в цілому їхньому селі  у цей день святкують. А ще в цей день Ганька з мамою, татом і старшою сестрою Ніною та братом Толею ідуть за село у поле. А там збираються всі сім’ями на чиїй-небудь ниві і розсідаються довкола, розкладаючи всякі їства. Люди випивають по чарці, закушують та весело гомонять між собою про життя. Після, ще співають пісень про весну. Так було і цього року.

Це останнє, що було хороше в спогадах Ганьки. А ще вона мріяла, що скоро вони перейдуть у нову хату, яку тато будував для них поряд зі старою… та не судилося їм справити новосілля.

Це був 1941 рік і батько пішов на фронт. Ніяк не могла вона мала зрозуміти, куди іде від них батько і чому так сильно плаче мати. Одне лиш розуміла, що фронт і війна однаково дуже погані, бо усі в селі, хто проводжав чоловіків, сильно плакали та голосили ним в слід. Батько Ганьки теж був на себе не схожий, то хапав сильно на руки її, то обіймав маму і сестру, то Толю хлопав по плечі, примовляючи йому, що він тепер лишається за хазяїна. Ганька спитала у батька, чи скоро він повернеться і що їй привезе. Батько пообіцяв, що скоро й привезе для неї цілу торбину подарунків.

 Минув майже рік, як їхні  односельчани пішли на фронт. Почорніло Ганьчине село. Довкола лише сумні обличчя дорослих. А вони, діти, і хочуть побігати, погратися, але чомусь відчувають своїми маленькими сердечками щось тяжке і ніби розуміють не час для веселощів. Тепер Ганька добре знає, що таке війна. Адже їм про це розповідає дідусь Гриць, а вони, діти, тихесенько сидять і слухають. Можливо, що дечого і не розуміють, та добре знають – це страшно, це смерть.

В кожній хатині Ганьчиного села чекають поштальйонку, тітку Савету, як дорогу гостю. Хоча саме вона часто приносить в трикутниках цю саму смерть. І тоді всі жінки збираються та голосять і від цього їхнє село ще більше покривається якоюсь невидимою сумною темрявою. Навіть  Ганьчиній подружці Анюті надійшла «похоронка». І тепер її мама ходить у чорних одежах та весь час мовчить. А який добрий був Анютин тато! Він любив зібрати коло себе дітей і розповідати їм усілякі пригоди.

 Ганьчин татко теж прислав декілька листів. Мама читала їй, що він пише, а головне найбільше питає саме про неї. Ганька дуже радіє з цього, бо значить він скоро повернеться з повною торбиною подарунків, як і обіцяв. Вона обов’язково вділить щось із татової торбини Анюті.

Сонячний зайчик стрибнув Ганьці на лице і розбудив її від сну. Цієї ночі Ганьці наснився батько. Вона з ним збирала в лісі чорниці. Батько був такий веселий все сміявся і сміявся та підкидав її догори. Потім узяв повний кошик ягід і дав Ганьці в руки, а сам зник.

 На ранок був Юрій і їй виповнилося 7 років. Мама сказала, що вона уже зовсім доросла дівчинка, бо піде до школи й подарувала їй рожеву стрічку у волосся. Ганька вирішила, що сьогоднішній день буде для неї приємним. Мама казала, що на поле за село сьогодні ніхто не піде, адже війна. Але хоч з друзями можна ж трохи побігати і погратися. Мама дала Ганьці три варених яєчка і вона щодуху побігла до Анюти і Миколки, а з ними на вигін.

Хороший Ганьчин настрій враз затьмарився, коли вона ще здалеку побачила біля своєї хатини багато сусідських жінок і почула плач. Щось похололо всередині її і серце забилося так сильно-сильно. А коли почула, що голосить її мама, ноги підкосилися під нею. Вона ще не розуміла, що сталося, але її маленька душа відчула горе і страх.

Мама проклинала війну за те, що забрала чоловіка і батька, та святого Юрія, за те що не зберіг його. Та все причитала, що Ганька, Ніна та Толя тепер пропадуть без батька. І чому вони мають пропасти ніяк не могла второпати дівчинка.

У школу Ганьці не було в чому ходити, тому, коли було дуже холодно, мама залишала її вдома і сама допомагала з букварем. Пізніше сусідка принесла для неї сяке-таке пальтечко і ватяні чобітки. Хоч воно на Ганьку було велике але вона дуже раділа хоч такому вбранню, адже сильно вже хотілося ходити до школи і вчитися було дуже цікаво. Після того, як вони отримали на батька похоронку, Ганька й справді стала дорослою. Чи то зрозуміла життя, чи то війна  так вплинула на її. А ще дуже часто почав пропадати з дому брат Толя. Вже мама на нього по посвариться, а він усе одно іде десь собі у сторону лісу і з ними майже не розмовляє. Ніна теж сварить брата, що накличе він якусь біду, ніби її й так не вистачає. Лише Ганька нічого не каже Толі, а він їй усе підморгує й частенько всуне в руку грудочку цукру. Та ще гляне так поважно на неї і вона його передражнить. Тоді Толя засміється і скаже: «Бути тобі, Ганно Йосипівно, учителькою!»

Все ближче і частіше доносилися до села звуки війни. Уже жінки й плакати перестали. Лише все більше їх ходило, мов тіні, в усьому чорному по селу. З кожним днем все смутнішим ставав старий Ганькин учитель. Хоча й розповідав багато цікавого але якось не так, як раніше. На перерві роздавав дітям по грудочці цукру. А в кого ще вдома були менші брати й сестри давав із собою.

Уже декілька днів не з’являвся  Ганькин Толя. Мама місця собі не знаходить. Ніна теж з самого ранку десь побігла. Ганька розсіяно їсть картоплину і не зводить очей з мами. Їй самій хочеться побачити Толю і сказати, щоб більше нікуди не ходив так надовго.

Тільки-но розпочався другий урок письма, як у клас зайшов якийсь чоловік і сказав негайно збиратися і виходити зі школи. Евакуація. В дворі стояла вантажна машина покрита тентом і там сиділи уже діти. Довкола метушня і багато жінок. Ганька почала шукати когось зі своїх. У хвіртці школи дівчинка вгледіла свою маму. Вона бігла з вузликом в руках. Схопила мати Ганьку на руки і сильно притиснула до себе. Потім дала їй вузлик з харчами і сказала, що вони розлучаються на декілька днів, а потім повернуться назад. Машина поволі виїхала з шкільного двору. Ганька довго дивилась на матір і чомусь їй так хотілось в обійми до неньки, що аж потекли сльози, а мама все махала і махала рукою вслід…

 Постать мами вона пам’ятає й досі, адже більше ніколи в житті не бачила Ганька ні мами, ні брата, ні сестри. Це все,  що залишилось у її пам’яті про дорогих людей. Скільки всього випало на її дитячу долю – не перекажеш. Можна написати велику книгу. Але голод, холод і поневіряння дитини війни не передаси ніякими словами.

Ганна Йосипівна стала вчителькою, як і говорив їй брат Анатолій. Усе своє життя вона пам’ятатиме його слова. Якби до цього дня дожила її мама, тато, брат чи сестра, якби пораділи за неї. Зовсім нелегко їй вдалося подолати навчання самотужки.

 Далеко від рідного села закинула її доля. Довго Ганна Йосипівна шукала своїх рідних і вісті про них. Дізналася, що брат Толя був у партизанах. Та й загинув у сусідньому селі від руки поліцая, свого ж земляка. Маму німці спалили разом з їхньою хатинкою. Ніну вивезли до Німеччини, але ніби вона туди і не доїхала – померла по дорозі чи то від сухот, чи то замерзла. Якось пощастило знайти рідню маминої сестри. Але поки велися пошуки, то тітка, що могла щось повідати про її рідних померла.

Чужі люди в чужій стороні стали для неї ріднею. Ганна Йосипівна уже поховала свого чоловіка. Має двоє дітей і четверо онуків. Вона дуже радіє, що вони виросли в мирний час і не пройшли через усе те, що довелося пережити їй. Не дай Боже нікому такого дитинства. Адже у неї війна відібрала усе: і дитинство і рідних людей. Лише маленькі спогади про них – це все що вона має.

Ганна Йосипівна має посвідчення «Дитина війни». Та на жаль воно абсолютно нічого не варте. А хоч-би й була якась користь з нього, то ні за які гроші і пільги на світі не укупляться покалічені і обпалені війною дитячі серця. Вони як ніхто знають ціну життю й куску хліба. І сьогоднішнє мирне небо над головою – найцінніше багатство дітей війни.

 

Леся ГАВРИЛЮК

 

У вас недостатньо прав для коментування.