Авторизація

HomeНаше життяДолі людськіХранителі "кукушки" (+фото)

Хранителі "кукушки" (+фото)

( 5 Votes )

«Я захищаю історію свого роду. Принципово». Так говорить про своє фанатичне ставлення до вузькоколійки «Антонівка-Зарічне» Людмила Мельник.

Юрист за першою освітою, жінка не пошкодувала часу, аби витратити його ще й на фах провідниці. Разом з чоловіком Олександром Людмила є членом Асоціації збереження історії залізниць України – і точно не для формалізму.

На перехресті шляхів

Подружжя Мельників живе в унікальному місці. З одного боку – вузенька раритетна колія і депо вузькоколійки, з іншого, трохи далі, – вже широка залізниця, яка єднає усю Антонівку з Києвом та Львовом. На охайному подвір’ї, окрім квітів, кудлатої живності та різноманітних звичайних господарських пристосувань, затишний сад, половина якого – музей під відкритим небом. Так, принаймні, видавалося, доки я зрозуміла, що то не подвір’я якогось доглянутого адмінприміщення, а житлового будинку. Бо ж на мене дивився ретельно пофарбований у червоне тепловоз, кілька старовинних рядів залізничних колісних пар та зелененька кабіна ще одного рухомого агрегату, що перебуває реставрації. На червоному виднілася наклейка Асоціації збереження історії залізниць України.

– З Асоціацією мене познайомила мама, Лідія Іванівна Лазарева в останній день свого життя. Точніше, вона познайомила мене з Дмитром Бабарикою, який нині є заступником голови нашої Асоціації збереження історії залізниць України. У 2006 році наша вузькоколійка була у вкрай поганому становищі, тепловози постійно ламались, запчастин не було…

Але було приємно, що дуже багато столичної молоді, яка навчалась у Києві на транспортних спеціальностях, приїздила до Антонівки, щоб допомогти вивчити ситуацію щодо доцільності існування нашої вузькоколійки, донести її до столичних посадовців, не дозволити її закрити. Серед тих молодих столичних романтиків був і Дмитро Бабарика. З ним мама познайомилася в кукушці. Вона працювала провідницею з 1980 року, а він спеціально приїхав побачити наш поліський трамвай – такий собі столичний поціновувач таких-от автентичних речей. Дмитро й нині разом із друзями допомагає вузькоколійці діставати необхідні запчастини, організовує тури вузькоколійками для залізничників з інших країн, конференції щодо обміну досвідом у експлуатації зіничної техніки.

Я відразу зрозуміла, що то моя людина, бо ж чи не вся моя родина пов’язана з нашою вузькоколійкою. Ще відтоді, як будувалася вона. Бо ж мого прапрадіда «виписали» з Хмельниччини сюди як спеціаліста по обслуговуванню паротягів вузькоколійки. Тож вважаю це початком історії на Поліссі родини Ярмошиків та вузькоколійки.

 

 

 

 
 Місце зустрічі незмінне

Пані Людмила – ціла книга різноманітних переказів та життєвих історій, що траплялися під час подорожей вузькоколійкою. Окрема історія – взаємини провідників вузької залізниці та пасажирів. Розповідає, що її мама завжди брала з собою на роботу купу продуктів та аптечку – на випадок непередбачуваних обставин. А такі час від часу та й траплялися – кукушка ламалася, сніг чи ніч – доводилося стояти, чекати допомоги. Інколи стояли по 3 дні. Тут і знадобилося усе те начиння – частувала домашніми смаколиками усіх, хто застряв у вагонах, а заразом і роззнайомлювались. Взимку у такі поломки провідники старались забрати пасажирів у тепліші вагони. Коли ж доводилося ночувати, розміщували по домівках людей, що мешкають вздовж лінії – так залізничники називають шлях від Антонівки до Зарічного.

Раніше поїздок Антонівка-Зарічне працював упродовж доби, мав чотири рейси. Найважче було провідникам в той час, коли з нічного потяга Брест-Київ у нашу кукушку вантажили цинкові домовини загиблих в Афганістані. Розповідає Людмила, що її мама в той час дуже посивіла, адже зустрічати поїздок із загиблими солдатиками виходили усім селом.

Після того, як мами не стало, Людмила присвятила своє життя збереженню вузькоколійки – продовжила родинну справу. Розповідає, що часто зустрічає туристів, які з цікавістю відгукуються на пропозицію відвідати вузькоколійку, хоч на декілька днів стати поліщуком та відчути нашу природу так, як ми.

– Постійно пропоную школам провести безкоштовні екскурсії, аби діти могли побачити наше поліське диво – поїздок-кукушку. А ще декілька разів на рік маю екскурсійні групи по 20 осіб зі столиці та інших регіонів України, охочих побачити кукушку та проїхатися її довгим шляхом. Бо ж це люди, які не шукають комфортних умов, вони шукають душі, а у нас на Поліссі вона точно є.


 

 Залізничники за покликом серця

За словами жінки, у її оселі часто бувають іноземці, члени Всесвітньої Асоціації Збереження Історії Залізниць. Особливо часто гостюють члени Асоціації збереження історії залізниць України. Усі вони мають різний фах, працюють у найрізноманітніших установах, часто серед них є й залізничники. Та всі вони без тями закохані у залізницю. Разом збирають докупи все, що лишилося на теренах Європи і світу з вузькоколійок і по дрібних частинках реконструюють історію.

– Ось, наприклад, оту сіру дрезину, що у нас на подвір’ї, наша Асоціація викупила у пенсіонера-залізничника з Антонівки за ціною металобрухту, – долучається до розмови чоловік Людмили Олександр Мельник. – Дрезину хазяйновитий залізничник забрав у той час, коли не платили зарплату і пропонували товарозалік. А збереглася вона лише тому, що його син займався радіоелектронікою і влаштував у кабіні свою майстерню.

Показує Олександр цей цікавий об’єкт, який у вільний від роботи час приїздять реставрувати колеги по Асоціації з Києва. Саме реставрувати, а не ремонтувати. Хочуть відновити її первинний вигляд, бо ж унікальність дрезини в тому, що вона може розвернутися на 1 осі – у ній влаштований механізм підйому і розвороту. Таких у світі більше немає.

– Усе повинно бути оригінальним, відповідати нормам і кресленням тих часів. Ось у нас є сидіння, наприклад. Бачите? Сама конструкція металева, хоч й іржава, але міцна, то на неї ми будемо класти оббивку, максимально схожу до тієї, що була. Можна, звичайно, поставити все нове, сучасне, але сенс тоді в цьому який? – каже Олександр.

На подвір’ї падає в око великий червоний красень тепловоз ТУ-6. Олександр розповідає, що цей тепловоз Асоціація купила та привела в Антонівку із Закарпаття непридатним для експлуатації. Але з’їхалися друзі-волонтери з усієї Європи, навіть з країн близького зарубіжжя. Попрацювали добряче тривалий час, і сьогодні цей тепловоз готовий виїхати на колію.

За словами хранителів поліської кукушки, Асоціація пропонувала залізниці, аби він їздив на заміну тому, що курсує сьогодні, бо ж рейсовий тепловозик зношений, його потрібно ремонтувати. Віддавали безкоштовно, проте з умовою, щоб їздив двічі на тиждень. А коли приїжджатимуть туристи чи члени Асоціації, то реставратори братимуть локомотив для екскурсійних поїздок – бо ж туристам хочеться не просто проїхатися шляхом, а й зупинитися на зупинках, пофотографувати.

На такі умови керівництво залізниці не пішло, тож він і далі стоїть у дворі, чекає свого часу.

 


 Перспективи

Говоримо про постійний інформаційний шум із закриттям вузькоколійки. Згоджуємось на нерентабельності кукушки, і що зношене вже давно все, потребує ремонту. Пані Людмила каже, що вивчала питання зміни статусу українських вузькоколійок, і якби Україна пішла б шляхом Прибалтики, кукушка мала б статус пам’ятки культурного надбання, а питання про закриття не стояло б так гостро.

Питаю про можливі варіанти збереження. У Олександра на це кілька ідей. Перша – перетворити один з вагончиків у комфортабельний вагон першого класу, зі зручними сидіннями, пластиковими вікнами, обшивкою всередині, теплом і кондиціонером. Звісно, квиток за такі умови має коштувати не 18, а хоч би 100 гривень.

– Для цього багато не потрібно, – пояснює чоловік. – Думаю, облаштування такого вагончика (самі матеріали) – коштуватиме до 100 тисяч гривень. Змонтувати все зможуть працівники, вони ж обслуговують кукушку. А туристи б платили такі кошти залюбки. Питання, звісно, у можливості такого кроку, бо ж кукушка – об’єкт соціальний.

Ще один із варіантів – використання вузької колії для вантажних комерційних перевезень. Каже, що будучи у минулому депутатом райради, вже пропонував таку ідею, але вона чомусь не була підтримана. За словами Олександра Мельника, йшлося про торф’яне родовище у Луко, де можна було б розпочати видобуток кускового торфу як альтернативного палива (скажімо, для бюджетних установ району), створити робочі місця для місцевих і возити все це залізницею до широкої колії, а звідти – куди хочеш по Україні. Це дешевше, ніж будувати дорогу, на необхідності чого тоді наголосили колеги-депутати, і возити автомобілями. Схема дозволяла зробити вузькоколійку рентабельною, бо залізниця отримувала б гроші за перевезення.

– Це ж просто: кладеш колії, вантажиш платформи, розбираєш колії і знов кладеш в іншому місці. І в паливі виграшно, і в економічному розвитку району, бо якщо буде прибуток від реалізацію торфу, то можна й дороги будувати. Так можна було би більш-менш зробити нашу кукушку самоокупною. Ну, і плюс туристи, – каже Олександр.

Нині ж подружжя активно займається промоцією вузькоколійки. Впевнені: чим більше людей почує про вузькоколійну залізницю «Антонівка-Зарічне» та відвідає її, тим більше шансів, що її вдасться зберегти.

 


 

Вікторія Черпак.

Фото автора.

 

Коментарі   

 
-10 # Гість 06.08.2017, 22:19
Все надзвичайно рроманттчн. Окрім одного. Бізнесу від туристів. Нереєстровані. Неоподатковані. І иотриса для бізнесу.
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 264 гостей на сайті