Самотність

( 0 Votes )

Пізньої осені я пасла корови за “колєйкою”, під Новаками. В холодній ранковій просині на сході вгледіла рівний стовп диму. “Невже там хтось живе?” – подумала і спрямувала товар в той бік. Там і познайомилася із самотньою жінкою, яка піввіку живе одиноко на хуторі Стайнища. Живе наче у 18-ому столітті, користуючись сільським реманентом та кухонним начинням давним-давно минувших днів…

 Якщо їхати із Володимирця на Каноничі, то за переїздом вузькоколійки (наліво) було колись цікаве поселення. Звалося воно Стайнища. На німецькій топографічній карті 1929 року (наш край перебував тоді під владою панської Польщі, це було за 10 років до другої світової війни і 12 – до Великої Вітчизняної). Ця карта значиться як туристична. Є там поселення, які після війни зникли із карти Володимиреччини: Гута, Янувка і Яновка, Пульк, Прурва, Порода, Видимир, Осовик, Поросля, Добринь та багато інших. 

                Є на ній і село Стайнища, де нараховувалось 11 хат з господарськими будівлями, або гумнами. Так колись називали конюшні, хліви та стодоли, де стояли воли і корови, а за перегородкою зберігалися сіно та збіжжя, довгі вівчарні для овець і кіз, сажки (маленькі хлівчики для свиней), курники для птиці. Від житлового будинку до гумнища – значна віддаль. Між ними по доріжці – льохи та льодовні. Якщо й станеться пожежа, то щось вціліє.

Від центральної вулиці Стайнищ розходяться ще три. Дві в бік Новаків, а одна – в бік Канонич. Довкіл Стайнищ, в усі сторони, розсипалися хутори. Позначено там і три колодязі (село Олізарка до війни мало лише одного колодязя). Тобто Стайнища мали аж три кутки.

Територія цього села у свій час продавалася. Частина поселення належала офіцеру царської армії Григорію Леончуку.

Під час перших сутичок між поляками та українцями, ще до війни, на Стайнищах спалили декілька обійсть. Сім’ї, в яких жінка була полячкою, а чоловік українцем (або навпаки), почали перевозити свої хати та господарку до більш крупніших поселень.

Війна осиротила Стайнища. Місто бомбили, а фашистські бомби летіли сюди. Досі ковбані, позарослі виями, – чорне свідчення тих непевних часів.

Після війни Стайнищами зайнявся колгосп. Це вже був хутір із п’яти уцілілих хат, які підпадали під партійну програму по знесенню хуторів. Силоміць примушувала тодішня влада хуторян перебиратися у село. Переважна більшість перевозилася в Каноничі, де була сільрада, інші, як от Леончуки, – одержали квартиру від міжколгоспбуду у Володимирці (там працював батько).

На Стайнищах залишилося всього три хати. Серед них тримався рідного місця і рід Гордія Волочнюка. Все тут було добротне, все ще було нове. У кого ж рука підніметься розвалити власну хату, своїми мозолями зроблену? Та його дочки Поля і Мар’яна побудувалися в Каноничах і туди переїхали із своїми сім’ями. А брату Лєвону (Леонтію) залишили батьківщину: міцний дерев’яний дім, господарку із трьох хлівів та майстерні (зараз там дровітня). Леонтій Гордійович на той час був нежонатим. Працював у колгоспі імені Калініна столяром. Розповідають земляки, що “дерево у його руках само грало”. Він міг змайструвати з нього що завгодно. А столярка, зокрема, вікна і двері, виготовлені його руками ставали окрасою садиби. Міцні. Не пропускали ні дощу, ні морозу.

Післявоєнне село будувалося і росло як на дріжджах. Робота Лєвона Волочнюка йшла на “розхват”. І ось він закохався. На фермі якраз вставляли і склили вікна, а Оксеня Рижа з колежанками Ліпою та Зіною по 17 корів вручну три рази доїли. Хлопець дивився за роботою дівчини, дивився. А потім слово за слово, мовляв, “давай тобі допоможу…” Познайомилися ближче. І справді: почав Леонтій після роботи на ферму заходити, підсобить Оксені, і додому проведе. А згодом всі Каноничі знали: Лєгон Оксеню на Стайнища забрав.

– Він був добрим чоловіком, – розповідає Оксана Іванівна. – Мене шанував, шкодував. По хазяйству завжди допомагав. Бувало, я корову дою, а він поряд чекає, і відро сам в хату внесе. Я соромилася, щоб ніхто цього не побачив… І без булочки чи цукерка ніколи додому не приходив. А хазяйство у нас велике було…

…Та не довго вони пожили щасливо. Одного разу Леонтій, добираючись із столярні на хутір в мороз і заметіль, простудився. Казав дружині, що до нього вовки з Чорного Ляда виходили… Зліг з простудою і більше не встав.

У чорному смутку молодою вдовою залишилася Оксеня Іванівна. Украдки від начальства повінчана та не “розписана”. Осталася на хуторі, давши мужу слово, що ніколи не покине його хатину. В хаті одна-самісінька й лишилася. Бог не встиг її обдарувати материнством, не дав діточок. Вона спостерігала за воронячими, лелечатами, маленькими їжачатами, що приходили до неї, коли корову доїла, і тамувала тугу сльозами.

На той час на хуторі залишилося тільки дві хати, її і сусідки Жені.

– Коли Женя Гедзьова перевезла свою хату в Антонівку, я осталась тут на всі Стайнища одна, – продовжує розмову тітка Оксеня. – Поки ходила в колхоз на роботу – не помічала самотності. Ще корова була, свиней тримала. Курей, але внадився шулячок і мені їх усі перебив. Я хоч і заслабну, та лежати не маю права. Садила за хатою картоплі. Ще й цього року є все своє. І огірки, і морква, і капусточка, і бурячки. Все було до цього року. А ниньки вже не подужала, нема тої сили. Поки води з колодязя витягну та принесу – сонце мене попередить.

Маю пенсію. Получає її за мене мій племінник. Він щодня мені привозить хліб, молоко та все, шо попросю. Кликав до себе в село. А я йому й кажу: ”В тебе вже своя сім’я он яка велика. Куди мені?” Я із цього хутора, із свеї хати нікуди не піду. Ото як винесете – тоді що хочте, те й робіте… Я неграмотна. Ні одного дня не ходила до школи. Не вмію ні писати, ні читати. Робила дояркою, то ставила хрестики, як гроші получала. А воно мені й не треба.

Тітка Оксеня задумалася. Сперлася на бильце залізного ліжка, що стоїть надворі під хатою ось уже більше тридцяти літ. На нього присідають відпочити швидкі вітри, що стукають у стіну, затяжні дощі, а зимою може прилягти метелиця-завірюха. Тітка Оксеня її не зганяє. Гляне з усмішкою, мовляв, вийде сонечко, де ти, голубонько дінешся?

Тітка Оксеня любить весну. Бо як тільки розтануть сніги і прийде тепло, прилітають її бузьки. І вона їм так радіє! Відкриває навстіж двері. А буслик, як ручний, приходить аж до самого порога. Та найбільше Оксеня Іванівна любить дивитися, як старші птахи терпеливо вчать молодих літати, добувати собі корм.

– Торік я ціле літо дивилася за малими лелечатами. Можна сказати, їх сторожувала. Поки були старателі із всякими машинами, то й мені було веселіше. А вони поїхали, то я знову до бузьків. Свого кота відганяла. Ото їх пасла. Вони, як по часах, злітають, і ось тут, перед порогом та вікнами, туди-сюди ходять, щось визбирують.

– Цього року я їх так чекала. А прилетів на кубло один бузьок, мені покричав, вклонився і полетів на Новаки. Он зіллям заросло кубло. І ворона вже нема. Правда, зозуля довго кувала. І солов’ї мені співали. Ці мене не зраджують. Он на ту яблуньку сідає соловейко і співає. А другий – за клунею. А третій отам, де Годунків пасіка. Живуть у мене ластівки і горобці. Горобці часто сваряться, як чоловік з недоброю жінкою. Ворони хороші були. Але злодійкуваті. Нічого не боялися. В тих хлопців-старателів, бувало, і з машини обід вкрадуть.

Запитуємо з її колишньою напарницею Лідією Шимшель, що тітка Оксеня собі на обід варила. Вона веде нас у хату і показує на плиті капустяний борщ та компот із яблук. Любить кашу рисову із молоком. Каже, Сергій привіз молока, то завтра зварить. Кухня велика. Стоїть старе дерев’яне ліжко, біля вікна дві канапи і стіл. На одній із канап помиті і перевернуті дві алюмінієві миски, прикриті рушничком.

В передній хаті образи над вікном, рамка із фотографіями над другим, стіл із посвяченим на Спаса зіллям, шкап, старий диван і ліжко. Лідія Леонтіївна допомагає тітці Оксені вдягнути червону кофтину, разом зав’язують нову хустку. Приказує: “От все село побачить Оксеню в газеті, і згадає, що Оксеня ще жива. Згадають дівчата, як в лагєр ходили корів доїти ще при Куцу. Ой, скільки літ минуло!.. Я од вас на 20 молодша. То скільки ж вам?”

– Я із 27-го. 85 в цьому році…

– Може, що потрібно? – запитуємо.

Тітка Оксеня махає рукою. Нічого.

– Одне скажу, молодички: спасіба, шо провідали. Сьогодні неділя. Ага. Неділя. Сєрожа ще темно приїжджав вранці і вечором приїде. Я забула йому сказати, щоб він нашому батюшці переказав: хочу посповідатися, бо я до Паски не сповідалася. Ото помолюся – і все. Якби батюшка знав, то й сам би приїхав. Він уже торік до мене приїжджав і сповідав. Поговоріте ще, людоньки… Все меншим день буде.

І ми розказуємо. Лідія Леонтіївна про село Каноничі, Дубівку і знайомих людей. Оксеня Іванівна називає імена і по-вуличному, а Ліда відповідає.

– А Хведя Карачунова ще жива? Привіт передавайте… Всім, всім.

Я розказую, що хлібина коштує 4 гривні, кілограм цукру – 6.50, сало від 20 до 35-ти гривень за кілограм. За один кілограм телятини правлять 65 гривень, кісточки телячі і свинячі ідуть в одну ціну – по 35 гривень. Літрова банка меду 80 гривень. Помідори по 4 гривні були. Огірки – не знаємо…

Поцікавилися, хто білив хату. Тітка Оксеня назвала ім’я соціальної працівниці. А як мова зайшла за “свєт” (електроенергії на хуторі немає), то тітка Оксеня попросила привезти у лампу керосину, і ще бідкалася, що мало на зиму дров.

За декілька сот метрів повз хатою тітки Оксені пролягла асфальтована польова дорога. Обабіч її від Канонич до Стайнищ ростуть новобудови. В селі вже розбирають свої земельні паї. За городом тітки Оксені Годунчишин син викопав ставок і поставив в лісополосі вулики. Тітка Оксеня бідкається, що вже тиждень не бачила їх хазяїна (хоча б не захворів). Оглядала вона лише своє обійстя, а тепер дивиться й за сусідським добром. Як не як, живі душі літають із вуликів довкіль її дому.

…Не описала я, як недобрі люде вкрали у неї дві трьохлітрові банки сала. Як із горища зняли два залізні ліжка і здали на металолом. Не описую обіди цієї жінки, яка сама обрала собі самотність. Але…

Вона живе своїм життям і ні від кого нічого не вимагає. Живе поза цивілізацією. І віриться, що до її дому рано чи пізно, але електрика прийде. І вона не буде заливати водою ліхтарика, який включився і засвітився на дивані.

 Але ми не хочемо, щоб із цього матеріалу робили сенсацію. Навпаки. Декілька років тому в районній газеті ми розказали про тітку Надю із трьома синами, які живуть на хуторі Говадова, що в Озірцях. Просили можновладців поставити декілька стовпів і провести електричний струм до обійстя відірваних від сучасності людей.

За цей час стільки пройшло виборів і перевиборів. І ось повторна публікація. На хуторі як жили, так і живуть тітка Надія з синами. Єдине, що хлопці спромоглися, це купити собі маленьку “бензоелектростанцію”, щоб хоч «мобілку» зарядити...

 Тітка Оксеня дала слово своєму чоловіку. І вона його дотримає. Вона одна держить пам’ять про всіх, хто народився і колись жив на Стайнищах. Поки вона живе, і стоїть її хата, Стайнища житимуть.

 

О.І.Рижа біля рідного дому
 

Галина Тєтєнєва

Фото автора. 

 

У вас недостатньо прав для коментування.