Авторизація

HomeНаше життяСлідами подвигуВійна у часі обійшла…

Війна у часі обійшла…

( 2 Votes )

Уже багато літ час від часу зринають у пам’яті слова, мовлені кимось із літераторів-земляків: «Мене війна у часі обійшла». Я часто повторював їх подумки, бо, як і автор, належу до повоєнного покоління, яке завдяки Перемозі не звідало ні повітряних тривог, ні посвисту куль, ні вимогливого гупання у двері, коли сувора ватага озброєних людей непрохано вривається у дім.

Нашими іграшками були змайстровані батьками дерев’яні візки, вирізані напровесні з липи чи верболозу свистки і вистругані з ломаччя – для гри «у наших і німців» – автомати. Ми наряджались у благенькі штанці і такі ж сорочини. Але над нами було найбільше благо світу – мирне, залите травневим сонцем небо. Марш Перемоги підбадьорливо звучав для нас над могилами воїнів-визволителів і полеглих односельчан. І тільки знайдені у траві патронні гільзи нагадували про не знану нами війну.

А вона, жорстока і немилосердна, була. І суворою її правдою повняться підшивки нашої газети й архівні редакційні папки зі спогадами колишніх фронтовиків.

…Їх було двадцять, молодих хлопців-партизанів, включаючи і біляву дівчину-радистку. Їхній шлях пролягав на село Біле, і ніхто не підозрював, що попереджений провокатором супротивник уже тривалий час відстежує кожний їх крок. До села лишалося кілометрів три, коли стомлена група завернула на хутірець. Думали, перепочинуть у тій одинокій хатині, а насправді потрапили в оточення. Відстрілюючись, проривались у ліс. Але вороже кільце було щільним. Упала, кривавлячи землю, радистка. Гинули один за одним її бойові побратими. А коли одного з них, Федора Бобрика, оточили, останню кулю, не бажаючи здатися, той пустив собі в серце. На одному з загиблих згодом нарахували тридцять ножових ран. Із двадцяти лишилися лише четверо. Та ще стара подірявлена кулями груша довго нагадувала про білянську трагедію…

Слідопитам Біленської школи про це розповів учасник партизанського руху Федір Пожарський. І його розповідь – відповідь усім тим, хто й напередодні 70-річчя Перемоги знизує плечима: «Де, скажіть, хоча б одна партизанська могила у нашому краї? Ті партизани тільки відсиджувались у лісі, а не боролися з загарбником!».

Боролися! Як могли, так і боролися. І тут надамо слово учасникові партизанського руху в Білорусії Василю Лосінцю.

…Бій розгорівся під містечком Маково. Підійшовши до нього ввечері, партизани зняли німецьких вартових і, випустивши в небо ракету, подали сигнал штурму. Сам В.Лосінець входив до групи, яка вибивала фашистів з комендатури. Ламаючи ворожий опір, партизани прорвались у приміщення. Але один із німців, вирвавшись із будинку, наштовхнувся на Василя і вистрілив. Боєць отямився вже у загоні. Там почув, що містечко їхній загін звільнив. Але й Василеві партизанські стежки тим самим скінчилися. Йшов 1944 рік. Пораненого бійця відправили на лікування у Казань. Звідти, з госпіталю, він і повернувся додому…

А що ж наші знеможені війною села? Вони сповна звідали всього того, що судилося нашій многостраждальній Батьківщині. Вони опинялися на таких перехрестях страждань, що важко й уявити. І все ж – виживали і жили наперекір лихій долі. Це засвідчує спогад ще одного народного месника, командира взводу розвідників партизанського загону імені Богдана Хмельницького Григорія Концевого.

…Розвідники одержали наказ вияснити обстановку в районі сіл Біле і Луко. Неподалік Луко взвод зупинився, і враз з-за лісу випірнули німецькі бомбардувальники. Щось запримітивши, фашисти заходилися бомбардувати невеличке поліське село. Спалахнули хати. Залементували сполохані жінки і діти. Коли стерв’ятники, зробивши чорну свою справу, зникли, партизани вступили в село. Його заволокло димом. А в глибокій воронці біля вбитої матері Григорій побачив двох заплаканих дівчаток. Узявши сиріток на руки, поніс їх до якоїсь одинокої бабусі. А повернувшись у загін, уже не зміг забути цього випадку. Згодом довідався, що осиротілими дівчатками були сестри Марія і Варвара Лютко. Вони виросли, виховували власних діток і з вдячністю згадували чужого дядю-партизана, який колись поспівчував їхньому горю. Сам Григорій проживав у місті Куйбишеві, але часто приїжджав у Луко погостювати в  Марії …

Три епізоди великої війни – як три сльози, що збігли по обвітреному обличчю нашої Батьківщини. Тільки три. А скільки їх було насправді? Цього не обрахує ніхто. І ніхто не скаже, чому люди, вважаючи себе вінцем природи, дивляться один на одного через приціл.

Знову прийшло до нас «свято зі сльозами на очах». Але заплакане воно ще й тому, що його світле лице затуманила печаль Києва, Криму, Харкова, Донецька, Луганська, Слов’янська, Краматорська та Одеси. Знову на нашій многостраждальній землі – постріли і вибухи. Знову жахливі похоронні повідомлення приходять в українські домівки. І хіба ж тільки тому, що історія рухається вперед по спіралі? А що ж тоді значить людський розум? А де ж тоді історичний досвід народу? Де пам'ять і совість сотень поколінь, які мали б стати спільним умінням жити мудро, трудитися самовіддано, діяти задля спільного блага, а друзів і попутників вибирати розважливо?

У наш слов’янський дім знову проникла люта змія усобиць. Знову братовбивство запанувало поміж русичів – гордих і славних спадкоємців Київської Русі. Жля і Карна знову накликають на нас нещастя. Але невже цьому не можна було запобігти, по-держаному облаштовуючи власну державу? І де тепер шукати нам правду і кого звинувачувати у нинішніх своїх нещастях?

Власних радикалів, для яких сонце світить тільки на Сході або тільки на Заході і які, не закотивши рукави на власному городі, не випололи чортополох корупції, лихварства, користолюбства, лизоблюдства, прислужництва і чванства?..

Росію, для якої розрив економічних, політичних, культурних і духовних зв’язків з Україною – все одно що ніж під самісіньке серце?..

Америку, з якою, спільно поборовши фашистського звіра і щиро, будучи союзниками, обнявшись на Ельбі, утвердили нинішнє свято Перемоги?..

Я не політик. Тим більше – не політолог. Мені невідома вся складність суспільно-політичної ситуації, що склалася на дорогих моєму серцю просторах Русі. Але мені жаль, що моїм ворогом називають такого ж, як я, русича. І важко думати, що священний День Перемоги відтепер даленітиме від нас углиб історії, як від «правнуків поганих», не гідних називатися його спадкоємцями.

На жаль, я вже не скажу: «Мене війна у часі обійшла». Її громовиці через радіо- і телеприймачі докочуються і до моєї оселі. Її оборонні рубежі уже пролягли і моїм краєм. І ніхто сьогодні не скаже, яким буде наступний день перемоги і хто його святкуватиме: Київ, Москва, Вашингтон чи Брюссель…

 Олексій ГОРОДНИЙ.

 

Коментарі   

 
0 # Гість 13.05.2014, 21:48
от вмієте працювати шановні як тільки мова про медицину всьо класно не коментарів, ні тобі про показателі. голосування тоже на вищому рівні!!!!
ви мені знайдіть хоча б одного місцевого мешканця, який би був би задоволений медичим обслуговуванням , крім начальства????
адмін может хватит накручивать результати голосования об медицине??? какой дурак будет голосовать об том че нет?????
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 104 гостей на сайті