Авторизація

HomeНаше життяСлідами подвигуВисокі очерети на Віслі

Високі очерети на Віслі

( 0 Votes )

Чого тільки не бувало на фронтах! І плакали, і сміялися. Сумували і веселилися. Хоронили близьких та одружували закоханих. Але були ще й зустрічі, даровані долею.

…Коли фронт прокотився Володимиреччиною, з кожного села демобілізували десятки чоловіків, які поповнили ряди Червоної Армії. Усіх наших земляків здебільшого кинули на Кенігсберзький плацдарм. Це було місто-цитадель, укріплене за найновішим словом оборони і тодішньої техніки. До цього міста вела асфальтована дорога, причому шар асфальту складав 57 сантиметрів.

 У Кенігсберг, це місто-загадку, був закоханий сам фюрер. В цьому місті й посьогодні росте тисячолітнє дерево часів Ісуса Христа – гінко. То містичний плацдарм. Там розташовувався один із наукових відділів “Аненербе” (спецслужби Третього рейху, яка займалася збором та вивченням древніх знань). Словом, все найпередовіше і найсучасніше на той час, що мав вермахт, мав і Кенігсберг.

 Бої тут точилися жорстокі. Поля бою були вкриті людськими тілами, як опалим листом. Один Бог знає, яким чудом лишилися в живих наші земляки. А згодом бої продовжилися в Польщі, на річці Віслі. Саме там воював наш земляк із Малих Телкович, Пилип Михайлович Грицевич. За кожну п’ядь землі фашисти чинили несамовитий опір, бо кожен крок уперед радянських військ наближав кончину гітлерівській чумі.

…Йде бій. Довкіл болота непрохідні і високі, як ліс, очерети. Такі схожі на наше рідне Полісся. Командири віддають накази, які передаються ланцюжком. Звучить команда – і солдати рвуться вперед, займають новий рубіж. Бій нерівний. Ворог переважає. Не вщухає стрілянина. Пунктуальні німці, в яких і обід за розпорядком, в кінці війни відійшли від правил і воювали, забувши про свою пунктуальність. Сонце то виглядало з-за димової завіси, то знову ховалося.

У Пилипа Михайловича на серці гірчило: декілька днів тому смертю хоробрих загинув його рідний брат Сидір, і вже третього друга, з яким йшов пліч-о-пліч у бій, поранило. Добре, що живий зостався. Скільки їх тут загинуло! Такі всі молоді. Ще й не ціловані, і справжнього життя не бачили. Візьме автомат, стрельне – і дивиться, чи влучив... А це ж не дитячі ігри. Це війна. В неї жорстокі закони. І хто першим їх осягне, той виживе.

Гіркі думки Пилип Михайлович намагався відкидати. Думав, як пережити цей бій, лишитися живим, бо вже он весна прийшла, трава в болотах зазеленіла. В очеретах дикі качки кубляться. А тут стріляють. Хліб час сіяти... А йде війна... І як там моя родина без мене...

Поруч із собою в укритті запримітив солдатика. Ще й подумав тоді: «Боженьку, як мій синок, таке ще молоде і зелене. Та бач, як вправно стріляє...» Раз послала доля йому такого напарника – треба берегти та прикривати, подумав старий воїн. А бій набирав сили. Кулі сердитими джмелями пролітали то над головою, то над плечем. Так і норовили зачепити гімнастерку.

Пилип Михайлович перебрався ближче до молодого солдатика. Притулившись спинами одне до одного, так відстрілювались від ворога. Вимазані у багнюці, на чортів схожі, вони міцно трималися спина до спини, відбиваючи чергову атаку, яким уже і лік втратили. Їх обох рятував високий очерет. Здавалося: цьому бою не буде кінця. І враз – маленьке затишшя. Дядько Пилип повернувся нарешті до напарника, щоб хоч побачити з вижив у цьому бою. І занімів: поряд лежав його рідний син Адам. Менший Грицевич витирав пілоткою спітніле і замурзане обличчя, а батько не міг сказати й слова. Дивився на хлопця і мовчав, переборюючи щемкий клубок у грудях. Ось так і стрілися батько та син.

Дядько Пилип годинами розпитував Адама, чи давно з дому, коли призивався і як попав сюди, в цю пекельну м’ясорубку. Адже тут воюють переважно політично неблагонадійні, так звані штрафники. Як там дома, хатні, родичі, рідне село? Чого не пишуть листів?

Син дуже радів, що стрів батька. Пилип Михайлович знайшов гніздо дикої качки і приніс сину яйця. Як маленькому. Той засоромився. Та батько наказав випити, щоб сили були. Бо хто знає, коли польова кухня прибуде. І син послухався. Щось смачніше із солдатського казанка старший Грицевич теж віддавав своєму меншому хлопцеві. І обидва мовчали, нікому не говорили, що вони батько і син. Боялися, що трапиться якийсь недобрий командир і розлучить їх. Та хіба заховаєш батьківську любов? Її помітили. Скоро всі дізнались, що батько із сином стрілися на фронті під час бою. Про це написала армійська газета. Написали спільно листа й додому...

Та як дядько Пилип не прикривав свого синочка-солдата Адама Грицевича, хлопця все одно поранило. Він залишився у госпіталі, а батько погнав німця аж до Берліна. Пилип Михайлович Грицевич не повернувся у рідні Телковичі. Його життя обірвала ворожа куля там, на німецькій землі. Не судилося дожити йому до Перемоги.

Син Адам з орденами і медалями переступив поріг рідної хати. Жив, працював. У початковій школі села Малі Телковичі є куточок пам’яті, де свято бережуть спогади про земляків – учасників Другої світової війни. Серед них і його з батьком імена.

…Роки взяли своє. Перестало битися серце захисника Вітчизни – орденоносця Адама Пилиповича Грицевича. До його могили не заростає стежина. По собі він лишив на цій землі сина Володимира і доньку Ніну, які продовжили рід. Тепер уже їх діти та внуки прибирають могилку і бережуть пам’ять про героїчне минуле Пилипа, його брата Сидора, сина Адама. Сімейними реліквіями стали нагороди, одержані ними у боях.

 


 

Цей факт сьогодні підтверджує і Книга Пам’яті Рівненської області, де в першому томі на 188 сторінці закарбувалися навічно імена трьох Грицевичів – захисників Вітчизни.

Галина ТЄТЄНЄВА.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 169 гостей і 1 користувач на сайті