Авторизація

Солдат із Ромейок

( 1 Vote )

Щороку, відзначаючи свято Перемоги, ми в урочистій скорботі шануємо героїв, які віддали життя за свободу, за щастя нинішніх і прийдешніх поколінь. Оберігаючи нетлінність нашої пам’яті про полеглих, святість їх подвигу, честь і совість живих, над могилами Невідомого солдата в нашій країні і країнах Європи променіє вогонь вічної слави і безсмертя. Символ вогню утвердився в свідомості наших сучасників як незгасимий подих самовідданої любові до Батьківщини, як вічна пам’ять.

Хвилиною мовчання вшановуємо тих, хто не повернувся з поля бою. Нашим обов’язком є шанобливе ставлення і повага до всього покоління, яке принесло мир, спокій, можливість щасливо жити і трудитись. Зокрема, до найближчих, своїх рідних, які здобували перемогу, до ветеранів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій.

Напередодні чергового Дня Перемоги нам, близьким і рідним, хочеться з гордістю і шаною згадати про нашого дядька Юрія Устимовича Самойлова, який проживає в селі Ромейки. З його уст ми багато дізналися про воєнні роки, бойові дороги, страшні бої, про ціну здобутої перемоги над фашистськими загарбниками.

Не раз, присівши біля Юрія Устимовича, просили його розповісти про воєнні епізоди. Цікаво було слухати і про кумедні випадки, які траплялись поміж страхіттям війни.

Розпочав він свій бойовий шлях у Дубно. Призовникам видали військову форму і направили їх вивозити поранених. Потім служив в артилерії. Багато було однополчан з України. Ще й досі пам’ятає свій 389 полк, той період, коли німецькі війська хотіли прорвати оборону, зайняти Росію по Урал, з’єднати Литву, Латвію, Естонію… Завдяки сміливості, мужності і відвазі наших військ це німцям не вдалося.

Зникає посмішка на устах у дядька, з’являється смуток і сум, коли пригадує імена загиблих побратимів. А ще боляче стає на душі, як розповідає, як вони загинули. Назавжди закарбувалось в його пам’яті прізвище командира танкової дивізії, 38-літнього Черняховського. Бійці пишались своїм молодим командиром. А він випадково загинув на День Армії, не доживши до Перемоги всього 80 днів. У той день пішло у вічність ще приблизно 30 чоловік…

Коли в дядька Юрка запитали, що було найстрашнішим у воєнний час, він відповів, що там усе страшне і неждане. Але сприймав все сміливо, безстрашно, вважав головним обов’язком дати відсіч ворогу. По натурі він і є такий відважний і наполегливий. Внуки цікавились чи смачна була солдатська їжа, чи вистачало їжі і патронів, на що дядько з посмішкою відповідав, що всього вистачало, ні нащо не скаржився, з усім був згодний, скоріше хотілося перемоги, на таке уваги не звертали.

Перемогу зустріли на Уралі. Добирався додому, в рідне село, пішки.

Нелегким було життя і в післявоєнні роки. Довелось піднімати сільське господарство, колгосп. Працював в будівельній бригаді. З часом завів і сім’ю. Разом із дружиною Ганною виростили і виховали п’ятеро дітей: Бориса, Миколу, Володимира, Галину та Катерину.

Роз’їхалися діти по світу. Деякі з них проживають в Києві. Та не забувають про батька, навідуються, допомагають. Пишається сивочолий ветеран своїми дітьми. А ще з гордістю розповідає, що справляється майже з усім сам. Поховав дружину, залишився на самоті. За своє життя жодного разу не лежав в лікарні; загартований у праці, можливо, щось і боліло, та не приділяв цьому уваги, довірявся силі волі і витримці.Юрій Устимович Самойлов, ветеран війни із Ромейок

 Постійно у клопотах, в роботі, завжди непосидючий, – і не помітив, як підкралася глибока старість. Посивіла буйна чуприна, сумним став погляд і мова тихішою. Роки беруть своє, та й хвороби непрохані постукують в його оселю. Клопочеться по господарству, наводить лад, хоч і важко дається. Але завжди в русі, бо не звик сидіти без діла.

 Постійно провідують ветерана і соціальні працівники, які надають посильну допомогу. Але наш дядько-ветеран відмовляється, каже, що й сам справиться.

 Постійно запрошують Юрія Устимовича на зустріч зі школярами. Адже йому є про що розповісти, а учням – послухати.

…Вже небагато залишилося в живих ветеранів Великої Вітчизняної війни, учасників бойових дій. В селі лишились одиниці, відходять солдати від нас за межі вічності.

 Напередодні свята Перемоги прихворів і наш дядько Юрко. Але не впадає у відчай. Костюм із бойовими нагородами готовий. Щороку він у ньому стрічає День Перемоги, виглядає мотоестафету, яка щороку приїжджає до пам’ятника загиблим воїнам, збудованого неподалік оселі нашого ветерана. Це свято для нього – світлий і радісний день, але з печаттю жалю і благородної скорботи. Зрозуміло, чому. Адже усім відомо, якою ціною здобута Перемога. Мабуть, немає сім’ї, якої б не торкнувся страшний спалах війни. Звідси й ноти смутку, ноти реквієм.

 Вінки, гірлянди і море квітів на 9 травня – яскраве свідчення того, що пам’ять про полеглих захисників Вітчизни безсмертна.

Хвилиною мовчання вшануймо тих, хто не повернувся з поля бою, відійшов у вічність. Слава їм і безсмертя!

 А всім ветеранам, учасникам бойових дій, хто ще живе поміж нами, – міцного здоров’я, надійної підтримки на сьогоднішні і майбутнії літа. Згадаймо їх всіх поіменно. Хай відчують вони нашу щирість, повагу і тепло…

 

Тетяна САМОЙЛОВА,

м. Кузнецовськ

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 133 гостей і 1 користувач на сайті