HomeНаше життяЗустрічі для васУПА: страшна правда чи красива легенда?

УПА: страшна правда чи красива легенда?

( 0 Votes )

 

Вітчизняна історіяце безконечний процес таврувань. Скажімо, в Радянському Союзі героїзували партизанський рух, а націоналізм засудили як бандитизм і зраду Вітчизні. За часів незалежної України пішов зворотній процес возвеличування українських повстанців і очорнення народних месників – червоних партизан. А в контексті історії – це всього лише національно-визвольна боротьба у певний період існування та розвитку держави.  

 Втім, у цій розповіді не збираюся розставляти акценти: кожен свідомий громадянин їх уже розставив для себе. Скажу словами отця Андрія, священика із Половель: «Я не маю морального права судити когось. У кожного народу є чим гордитися і є що забути. І повстанці, і червоні партизани – це наша історія, яку треба вивчати з позицій обох сторін. Бо все менше і менше залишається її носіїв, і все менше людей, які зацікавлені у безпристрасному дослідженні…»

Отже, цей нарис – не спроба когось осудити чи героїзувати. Це – лише намагання об’єктивно розповісти історію однієї жіночої долі у боротьбі ОУН-УПА. А оцінюють і судять мою розповідь нехай самі читачі та нащадки. Так само, які всю нашу з вами спільну історію українського народу, з усіма її червоними і чорними плямами, трагічними і героїчними сторінками.

 

…Народилася Олександра Андріївна Кашуба (в дівоцтві Швирид) 5 травня 1925 року у селі Зелениця Володимирецького району, в сім’ї небагатих купців. У родині з 5 дітей вона була другою після брата Сергія. І хоч школу закінчити так і не змогла (треба було доглядати за меншими братиками і сестричками), все ж була досить освіченою: старший брат подавав великі надії у польській школі і потроху вчив сестру. Тож не дивно, що дівчина потрапила на око Організації українських націоналістів, яка саме перед війною потужно розвивалася і розросталася. У її лавах вже був і брат Сергій (мав псевдо «Острий», а потім «Смілий»).

– Чи знали ви, за що боролися? – запитую.

– Аякже! Мені багато розповідав брат, який часто заходив додому з друзями. Та й дядько наш, Борис Пінчук із Половель (учитель у польській школі), в ОУН був районовим провідником на псевдо «Вернигора». У нас багато було хлопців і дівчат із села у повстанцях: і брат Сергій Швирид, і Василь Бортник (потім здався НКВС)…

Коли почалася війна з німцем, я була в повстанців медсестрою і зв’язковою на цивільній лінії: носила «грипси» у Печонки (Красносілля) і Луписоки (Берестівку).

Як потрапила до УПА? Одного дня у 1943 році приїхали хлопці з лісу і сказали, щоб збиралася з речами. Куди і наскільки – тоді не прийнято було питати. Я і ще одна дівчина Ганна з нашого села (про неї пізніше розкажу; вона мене й зрадила) поїхала з повстанцями у невідомість. Все робилося при суворій конспірації. Тільки матері сказала, що мене забирають в повстанці, а для всіх інших я доглядала дітей у тітки в Берестівці. Мати плакали і не пускали, але мусили змиритися.

Привезли нас у Кідри, на двомісячний вишкіл польових медсестер. Всього тут навчалося 17 дівчат; заправляли усім три наставники – військові лікарі літнього віку. Хто вони були і звідки – нічого не знаю: запитувати про це було строго заборонено.

Школа була в селі на окраїні біля лісу, у добротній хаті. Довкола у лісі розміщувалися криївки охорони, у підземеллі працював млин і хлібопекарня. Повстанці розміщувалися по всьому селу; німці з невеликого гарнізону у Володимирці нас боялися турбувати.

– А скільки ж було повстанців у Кідрах і навколишніх лісах?

– Багато, мабуть, до півтисячі бійців. Кожна сотня і кожен рій займалися лише своїми обов’язками; в УПА все будувалося на суворій конспірації і кожен виконував лише свій обов’язок. Ходили повстанці у різноманітній одежі: хто в німецькій, хто в англійській, а дехто й у звичайній селянській.

Пам’ятаю, якраз на Покрову (14 жовтня) святкували день Повстанської армії. Біля села на галявині коло лісу збудували височенну вежу з сухого дерева. В урочистій обстановці довкола вишикувалися чоти повстанців з найрізноманітнішою зброєю: гвинтівками, скорострілами, ручними і станковими кулеметами. Керували тим парадом командири «Ярема» і «Кора». Неподалік стояли кілька гармат на кінній тязі і навіть два легких танки, з яких визирали танкісти і вітально махали шоломофонами. А коли запалили ватру і заспівали хором гімн України, здавалося, вогонь було видно аж в небі, а нас чути у Володимирці. У цей повстанський край німці тоді боялися навіть носа поткнути.

Після навчання я повернулася в село і займалася здебільшого зв’язком на своїй лінії: носила грипси (їх ховала у коси, щоб не знайшли), передавала усні дані.

У 44-му році, після визволення області радянськими військами, сотні повстанців відступали лісами на захід, на еміграцію в Америку. Тоді кілька сотень вояків відпочивали в Зелениці.

– З ким більше воювали повстанці: з партизанами чи з німцями?

– Не пам’ятаю, щоб з партизанами билися. Може, десь і були з ними бої, але в нашому краї партизани і підпільники активно не проявляли себе. Принаймні, я в боях участі не брала, то й казати не буду. А з німцями воювали, про це я чимало можу розказати. Та й танки (ті, що в Кідрах бачила) були трофейними, німецькими.

– А довелося на практиці використати медсестринські знання?

– Довелося, аж у 48-му році, коли довелося лікувати пораненого в обидві ноги повстанця Клима на псевдо «Бурда» (родом із Довговолі). В бою з енкаведистами у Довговолі його поранили. До мене прийшов командир «Чумак» (Тиміш із Печонок, який 6 років уже був в ОУН-УПА) і наказав перевезти «Бурду» в Зеленицю, в хату до прихильника Трохима.

На той час у Половлях був організований загін самооборони, так звані «стребки», тож треба було особливо пильнувати. Я наказала братам (батьки померли ще в 44-му від тифу) запрягти волів і їхати, наче в ліс по дрова; у Берестівці, де переховували пораненого, покласти його на віз, прикрити сухим гілляччям і везти в Зеленицю.

Усе обійшлося без пригод, хоча Трохим був дуже настрашений близькістю «стребків» і вельми неохоче сховав повстанця у хліві в соломі. Там я його перев’язувала. А через тиждень Трохим привіз пораненого до нас додому: боявся, що хтось викаже. Довелося мені ховати його на печі.

Три тижні я лікувала підранка. Наступив березень. Ноги почали заживати, він навіть почав помалу робити перші кроки. Та й перев’язки сидячому робити значно легше. Аж тут одного дня прибігає брат і каже, що в селі більшовики; уже обшукують сусідів. Ховати пораненого було пізно. Я хотіла забрати гвинтівку і видати Клима за свого родича з Кіровограду; однак він не погодився, приготувавшись відстрілюватися.

Зайшли «стребки» і енкаведисти. Запитали, чого в хаті так темно і не палимо лучини. Я, пам’ятаючи настанови брата Сергія в найскрутніших ситуаціях зберігати спокій, чемно так одмовляю, що світити нічим: у лісі ще сніг, і я боюся малих братів посилати по лучину. Тоді один із місцевих «стребків» каже, що треба заплатити податок – 100 рублів. Я одказую, що є лише 50; хіба він своїх позичить. Той згодився, а я хутенько спровадила з ним брата у позики. З меншими ж тим часом перенесли пораненого у хлів, укутали кожухами та прикрили сухим очеретом.

Уночі я подалася до повстанців. У Печонках зайшла до зв’язкової на своїй лінії Марти і сказала, що нагально треба до командира «Чумака». Та, нічого не запитуючи, веде мене городами до якоїсь хати, де була криївка. Постукали. Мене пустили, а Марта лишилася надворі. Криївка була заглиблена у землю, наче підпілля, ділилася на дві кімнати; з однієї визирали вояки зі зброєю напоготові, а в ближчій мене чекав «Чумак». Домовились, що через добу Трохим привезе пораненого Клима у Печонки. Так і було.

– Невже в селі ніхто не знав, що ваш брат Сергій – у повстанцях?

– Чому ж, догадувались. І перевіряли не раз мене, і били, щоб призналася, де брат. Якось Сергій прийшов додому, повечеряв, запалив лучину і сів щось писати до столу. Гвинтівку і пістоля поклав на лаві. Я думаю: вийду та гляну, чи нема кого з чужих коло подвір’я. Бачу – хату окружили «стребки». Я мерщій назад, гвинтівку – в піч, пістоля – у баняк з лушпинням, а папери – на полать, під дитину. У двері вже гримають: «Відчиняй!»

Брата забрали у Володимирець, 6 місяців тримали в КПЗ. Потім арештували і мене, але через 9 днів пустили. Виявляється, у Сарнах він на ходу стрибнув із поїзда і втік. Потім нас обох ледь не вбили, коли він прийшов додому і переказам, що хоче побачитися на ставищах. Ми зустрілися, він розповідає про те, як утік, а я наче траву жну. Аж тут із панського палацу, що стояв на узвишші неподалік, як застрочить кулемет – верболози сипалися, мов косою потяті. Попадали в траву; брат переплив старицю Стиру і втік, а мене червоноармійці, що надбігли, після допиту відпустили.

– І яка подальша доля вашого брата?

– Зараз розкажу. 21 жовтня 1946 року 60 повстанців (і Сергій Швирид у їх числі) на чолі з командиром «Дубом» (Андрій із Хиноч) копали криївку в лісі коло Хиноч. На світанку з неділі на понеділок на них напали більшовики; почався бій. Повстанці стали відступати болотом, аж тут ранило Юхима з Хиноч, молодого новобранця (ще й псевдо не було). Брат, який з кулеметником відходив в числі останніх, узявся нести пораненого. Але той скоро помер у нього на руках. Щоб не покидати вбитого вояка, повстанці відстрілювалися, прикриваючи відхід своїх. А коли скінчилися патрони, мій брат наказав кулеметнику відступати, а сам лишився коло вбитого побратима. При собі мав німецьку десятизарядку і кілька набоїв.

Червоноармійці не особливо лізли на рожен: чекали, поки у повстанця закінчаться патрони. Відступаючий кулеметник бачив, як мій     брат останнього патрона використав для себе…

Тіла убитих Юхима і Сергія червоні забрали у Володимирець. Там, коло приміщення КДБ, їх повісили на паркані – для впізнання. Багато людей бачили їх там, але жоден не видав імена і родини воїнів-націоналістів.

Повстанці після того бою дали знати рідним Юхима. В середу його сестри прийшли у Зеленицю і викликали мене в ліс. Там побратими Сергія Швирида «Смілого» і повідомили страшну звістку. Небо почорніло і впало на мене. Від горя я втратила свідомість, а коли прийшла до тями, – поруч уже нікого не було…

Щодня ходила я у Володимирець, сподіваючись хоч побачити або забрати тіло брата. Ніде його не було.

У неділю ранесенько я знов пішла на польське кладовище (біля нинішнього автовокзалу), де тоді хоронили вбитих повстанців. Аж бачу свіжокопану землю, притрушену соломою. Давай рити той пісок руками (його десь на висоту долоні насипали). Це була могила двох повстанців, яких я знала: Макара «Бистрого» та Нечипора «Зеленого», сусідів із села Жовкині. Тіла були лише в сорочках і штанях, складені одне на одне. Коли підняла «Зеленого» і посадила (щоб побачити, хто ж унизу), з-під лівої лопатки загиблого потекла ще тепла кров. Їх убили з суботи на неділю із засідки. Закрила їм очі соломою і прикопала назад. Плакати вже не могла – в очах стояв червоний туман.

Вийшла на шлях – і пішла в місто до церкви. Аж глянь – всі руки в крові. Набрела на калюжу і давай відмиватися. Як мене тоді ніхто не побачив – досі не знаю.

А потім рідні Юхима переказали, де могила повстанців. Виявляється, перевізник трупів з НКВС був родичем Юхимової матері. Він і показав біля Канонич улісі під старим дубом могилку, прикриту гіллям. Командир «Дуб» із повстанцями перепоховав тіла загиблих у Хиночах (зараз там рухівці поставили пам’ятник). Отам, на могилі, якось підійшов до мене той кулеметник, з яким відступав Сергій, і все розповів про загибель брата. А мене ще потім довго били: признавайся, де брат? Я ж мовчала. А потім і мене арештували…

– За віщо?

– За пособництво повстанцям. На допиті поранений повстанець «Сметана» із Воронок вказав на мою причетність до УПА. 6 листопада 1950 року мене арештували. Я не признавалася, але покази підтвердили односельці (імен та прізвищ не називаємо з етичних міркувань – ред.). А 20 грудня воєнтрибунал у Рівному присудив мені 25 років заслання і 5 років позбавлення громадянських прав.

Термін відбувала у 6-му відділенні Спецлагу в Іркутській області, неподалік озера Байкал. На лісоповалі, де одне дерево несли 30 жінок, нас було 8 тисяч в’язнів (дехто і з малолітніми дітьми) – латиші, литовці, поляки, німці, росіяни, українці; навіть американка і японка. Усі жінки трималися дружно, підтримували одна одну. Після смерті Сталіна багатьом (у тому числі й мені) терміни переглянули і зменшили. Відсиділа 4 роки і 9 місяців і потрапила під амністію у 1955 році.

– Тримаєте зло на тих, хто вас зрадив?

– Спочатку було почуття ненависті, але потім змирилася. Час був таким, тож Бог їм суддя. Та й вірила у свою долю: три рази у концтаборі в мене стріляли конвоїри, а я лишилася жива. І люди всюди стрічалися хороші. Скажімо, перший раз від розстрілу у Спецлагу мене врятував начальник конвою, родом з Гощанського району: я лише перетнула «запрєтку», щоб пошукати води у виворотні. Та й потім у житті траплялися добрі люди. Тож я вірила, що недарма живу і страждаю, що наша боротьба комусь була потрібна.


 …І тепер баба Санька має світлу пам’ять, з охотою і детально розповідає про ті далекі часи, співає багато повстанських пісень. З молодечою радістю вона захоплювалася букетом осінніх квітів, подарованих їй Олександром Бобриком з нагоди дня Української повстанської армії на святу Покрову, – і дякувала, що її пам’ятають, провідують. І хоч давно те було, однак за розповідями Олександри Андріївни Кашуби постають живі люди, постає нелегка доля жінки, волею Історії змушеної стати на боротьбу нарівні з чоловіками. 

Нехай у кожного своя правда, – ми не намагаємося її заперечувати чи нав’язувати свою. Ми просто намагаємося її осмислити – щоб нащадкам не було соромно за батьків, які не захотіли засвоїти уроки історії свого народу. Бо вона, мовляв, «не наша», писана і переписана різними кольорами. А вона – вся наша, гірка й героїчна, перекручена й правдива. Не треба її стидатися. Бо без минулого нема й майбутнього.

 


 
 

Сергій Скібчик.

Фото автора.

 

У вас недостатньо прав для коментування.