Майже не спала дві ночі. Читала роман «найписючішого» письменника української сучасної літератури, автора 37 книг Андрія Кокотюхи – «Червоний», що розповідає про антирадянський спротив на Волині у 1947-1948 роках. А головний його герой, Данило Червоний, увібрав в собі найкращі риси повстанських командирів УПА.
Автор, з яким знайома з часів «Книги року в Україні-2009», особисто подарував примірник роману під час зустрічі з ним у Києві. Наша розмова виявилась бурхливою, тим більше, що поряд були консультанти Кокотюхи – письменник детективного жанру Сергій Бортніков, котрий пише про міліцію, та генерал-майор СБУ у відставці Олександр Булавін. Обоє з наших, західноукраїнських країв. Спочатку подивувалась такій співпраці, а потім зрозуміла: кому ж тоді підказувати письменнику під час опису спецоперацій НКВС у волинських лісах як не кадровому працівнику спецслужб, який мав доступ до архівних матеріалів і вивчав партизанську тактику в академії КДБ СРСР? Тим більше, що розповідь у романі ведеться від трьох осіб, двоє з яких представники радянської влади – міліціонер Михайло Середа та чекіст-єврей Лев Доброхотов.
– Андрію, легко передам емоції від прочитаного – чудово написано! Легко і ... страшно. Проте сліз, як під час читання роману Василя Шкляра «Залишенець», у мене не було. Була лють. А яка емоція змусила тебе взятись за таку складну, ще не надто досліджену, а для деякої частини населення України – провокаційну тематику? Свідомо кажу населення, бо для мислячих людей, які цікавляться історією, факт існування УПА, її право на збройну боротьбу не викликає жодних сумнівів.
– Можливо, теж лють. Мій письменницько-журналістський шлях до сприйняття вояків УПА як героїв України, був довгим, складним. Зацікавився, чому моя мала батьківщина, Чернігівщина, не опиралася більшовикам так, як це робили Волинь, Рівненщина і Галичина? До «Червоного» ніколи не писав історичних романів, тому тут прагнув розібратись у багатьох питаннях національної історії, бо народився в краю, де не було УПА. Нас, радянських школярів, виховували, що бандерівці – це вороги. Перший сумнів закрався у свідомість, коли я прочитав книгу Миколи Далекого "По живу та мертву воду", 1977 року видання. Там головна героїня, радянська розвідниця, потрапила у сотню УПА. Повстанці чомусь підривали німецькі ешелони... Мені було лише 13 років, але достатньо, щоб замислитись: чому вороги радянської влади воюють із фашистами, теж ворогами радянської влади? Відповідь отримав лише у зрілому віці. Тепер я знаю, що українські повстанці були героями, які воювали з окупантами на два фронти, тому й задумав цю книгу. Про Данила Червоного у моєму романі розповідає троє людей, які є справжніми «продуктами» радянської влади, проте під впливом харизми повстанського ватажка, хай і полоненого, дещо змінили своє світобачення, своє життя. Мені цікаві люди, котрі, як і я сам, готові прийняти іншу точку зору. Данило Червоний – саме той, хто змінює чужий світогляд. Усе, що написано у романі «Червоний» – це моя громадянська позиція. Коли дописав, то дав прочитати рукопис консультантам – Сергію Бортнікову, Олександру Булавіну, письменнику Миколі Дмитрієву, теж волинянину. Дуже хвилювався, бо раніше такого не робив, особливо ні з ким не радився. Потім роман прочитав історик УПА Іван Патриляк – його відгук теж був схвальним. Мав я і несподіваного консультанта, однокурсника, який зараз сидить у Лук’янівській в’язниці (я впевнений, через непорозуміння). Він радив щодо нюансів тюремної атмосфери. Останню крапку поставив відомий журналіст, редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. Він уточнив декілька моментів, згадавши деталі, які точніше передають епоху, а також написав вступне слово. Тепер книга живе власним життям, її вже не перепишеш, її долю визначати читачам. А я працюю над іншими історіями.
– Твій роман офіційно вийшов друком 1 жовтня минулого року. Читала, що за місяць він посів четверте місце у рейтингу продаж мережі книгарень «Є». А хто був на попередніх сходинках?
– На першій – Надійка Гарбіш «Теплими історіями до кави», далі – Мирослав Дочинець, автор книги «Многії літа, благаї літа», на третій – «Триста поезій» Ліни Костенко. Попри це впевнений, я й надалі писатиму усе, окрім мелодрам і фантастики. Бо я мужчина, мислю не серцем, а головою. Якщо ж у літературі тільки жіночі романи, то така література неповна, як і сім’я, де дитину виховує лише мати. Таке виховання недостатнє, неправильне. Мій роман – виражено чоловічий, героїко-пригодницький.
– Тепер зрозуміла, чому не заплакала у найтрагічніших місцях роману – ти побудував його не на історії кохання, а на історії боротьби Данила Червоного. Про його палку любов до лучанки Уляни Волощук ми дізнаємось лише з розповіді енкаведиста Лева Доброхотова, чоловіка далекого від романтики, який зробив кар’єру на тому, що таки спіймав повстанського командира «на жінку»...
– Писав для широкої аудиторії, щоб про УПА прочитало якомога більше людей. Зараз мені 42 роки, у які маю стійке переконання – проти більшовизму, комунізму та інших диктатур треба боротися. Цим мені й близькі вояки УПА. Я пропоную художній твір, своє авторське бачення подій 1940-х років в Україні, а про різні нюанси, що, поза сумнівом, виникали всередині УПА, нехай пишуть фахові історики.
– Що для тебе означає книга, писати романи?
– Книжки знімають мені фізичний біль. У дитинстві хотів стати бібліотекарем, але мама вчасно пояснила, що це не прибутково (сміється). Пишу з семи років, почав із зошита у клітинку... Моїми творами у тринадцятирічному віці були власноруч ілюстровані казки-бойовики про лісових звірят. Зайченя, Олененя, Лисеня, Тигреня та Бегемотик захищали від піратів свій український ліс зі зброєю у руках. Чи то лапах. Досі не можу збагнути, що робили бегемотик і пірати у наших лісах? (сміється). Знаю одне: казка лежить в основі будь-якої книги. Бо у казці усе правильно, добро перемагає зло, це правда про розвиток світу. Головний герой має звільнити кохану принцесу, рідне царство, світ. Чоловік має допомогти жінці. У казці завжди є місце подвигу – за що я їх і люблю. Казка, як правило, закінчується створенням сім’ї, продовженням роду. Моя книга «Язиката Хвеська» – це переспів українських народних казок. Я народився у СРСР, де книга була у дефіциті (хоч і коштувала недорого – авт. статті). Тоді у радянських школах вчителювали переважно чоловіки. Оскільки часи були понурі, то чоловіки часом запивали, принаймні, так було у моїй школі, у Ніжині. Урок зірвано, що робити? Викликали до дошки мене, де мусив 45 хвилин розповідати прочитане у книгах. Спочатку у чужих, а потім почав видумувати своє.
– Ти любив радянські фільми про школу?
– Ні, бо це суцільна брехня. Усі ходили там «по лінійці» і «за ручку». Реальність у радянській школі кардинально відрізнялась від екранізованої. Я, наприклад, виріс на робочій околиці, а старостою у моєму класі традиційно був фізично найсильніший учень. Якось підходить цей здоровань і каже: писатимеш нам з хлопцями твори, а ми зробимо так, щоб тебе не били... Забігаючи наперед скажу, що мене дійсно не били, але чи то був збіг обставин, чи просто не було за що бити – не знаю. Потім підійшли ще четверо громил з паралельного класу, мовляв, своїм пишеш, і нам давай. Довелось писати вже вісім творів, голова йшла обертом, зовсім вибився із сил. Треба було якось викручуватись, щоб твори не повторювались, а всі ж на одну тему! Звернувся до свого старости: так і так, рятуй, бо загнусь і не буде ні вам, ні їм. Староста «порішав», тоді я став писати лише чотири твори – своїм. Моя «криша» таки захистила мене. Це була підневільна, але дуже корисна літературна практика, під час якої я навчився не повторюватись. Видав на сьогодні 37 книжок, і жодна з них не схожа на іншу.
Якось у 2006 році написав дві книги під різними псевдо, надіслав на конкурс. В результаті мені дали і першу, і другу премію, тобто я переміг сам себе... Тепер уже не впевнений, що це правильно. Бо в літературі теж має бути творча конкуренція. На жаль, в Україні сьогодні ще не має достатньої кількості письменників-белетристів. Багато років співпрацюю з мережею книгарень «Є», бо тут майже на сто відсотків представлено український сегмент літератури. Інші крамниці часом кажуть про українську книгу: споживачі не купують. Тоді запитую: а ви пробували її продавати? На жаль, у нас сьогодні обмаль книгарень, у маленьких містечках вони взагалі відсутні. Якби ж то їх було в Україні стільки, як виборчих дільниць!
Світлана ФЕДОНЮК,
м. Київ.
< Попередня | Наступна > |
---|