Надія Лунковська - остання жителька Осовика…

( 0 Votes )

Прочитала статтю про останнього господаря Осовика – аж серце здригнулося. Адже я жителька, яка останньою покинула Осовик…

Народилась я і жила на хуторі Дубина, що межував з Осовиком. Від нашої хати до хати мого дідуся Карпа Павловича Коровіцкого було 10-15 хвилин ходьби. Жителів хутора Дубини я пам’ятаю майже всіх. Деякі з них живуть тепер біля нас у Володимирці, сусіди на нашій вулиці.

                Я часто ходила до дідуся, і добре пам’ятаю будинки, що лишились після того, як Осовик спалили. Дідусева хата була під самим лісом, у великому садку, з великим квітником. За господарськими будівлями росло в кружок п’ять дубів, посеред яких була викопана яма з східцями – до обгородженої кринички. Повіддаль стояв будинок, там жив дідусь з чешкою, маминою мачухою Анною Балон та її дорослими дочками Гандзьою і Маричкою.

                Сусідами дідуся були сім’я чехів Вашиків; далі стояла хата поляків Пасіковских; домівки Яруша Кримля та Павла Карпа були трошки далі. Ще один будинок лишився після спалення Осовика, ближче до Довговолі, і один – по праву сторону дороги, що йде від кринички на Довговолю. Чиї це були будинки – я не знаю.

                Під час війни Кримлі, Вашики, Пасіковські та Анна Балон виїхали за кордон. Виїхали також і ті жителі Осовика, будинки яких були спалені, в тому числі і мій дядько Михал з дружиною-німкенею Йогасею.

                На той час ми жили в сусідів, бо наша хата згоріла від попадання в неї німецької бомби. Жити було дуже тяжко, бо ледве вискочили із палаючої хати, в одних сорочках. Та ще й батько приїхав із війни без правої ноги вище коліна. Лежав він у госпіталі за адресою, яку як зараз бачу на трикутничку листа: «Іванов обласной. Почтовий ящик 24».

                Остання жителька Осовика - Надія Якимівна Лунковська, жителька Володимирця.Мій дідусь не поїхав, бо не захотів залишати дочку (мою маму). І ми переїхали до дідуся на Осовик у його простору хату.

                Це були найщасливіші миті мого дитинства. В школу ходили у Володимирець. Після школи пасли корів, копали картоплю, м’яли просо. Письмові уроки виконували увечері при лампі. Коли не було керосину – при лучині, яку палили на припічку. Усні уроки вчили, пасучи корів.

                Тоді в хаті Вашиків поселилася сім’я Гриця Гошти, в хаті Пасіковських –Андрій Моніч, інвалід, без одної руки. Обидві сім’ї з Довговолі. В хаті, тій що ближче до Довговолі, – переселенець Еміль Лемчик з жінкою та дітьми Славком, Янкою та Марусею. У хаті праворуч від нас – Росошик, теж без ноги, як у батька, тільки лівої. Діти у нього були більш дорослі – Тетяна, Женя і Степан. Він ще ходив з нами в школу.

                Коли після війни почали зносити хати з хуторів, Росошики і Лемчики завербувались і виїхали в Каховський район Херсонської області. Гошти і Монічі перебралися на Довговолю. Карпам дали квартирку у Володимирці. Мій дідусь на той час вже помер. А його хату забрали в державну власність.

                Квартири нам не дали, хоч батько і був інвалід війни. Керівники району підігнали бульдозер, розвалили хату, перевантажили на автомашини, завезли і згрузили біля МТС (потім там був ПМК), де те дерево і згнило.

                Ми лишилися жити у садку, як цигани. Землі Осовика перейшли у володіння Довговільського колгоспу імені Жданова. Голова колгоспу, партієць Русін приїжджав, перевертав горшки з їжею, забороняв користуватися садом, їсти малину, яблука, груші і … жити на їхній землі.

                Отак наша сім’я лишилась останніми жителями хутора Осовик. Як наступили заморозки, то щоб умити і переодягти нас перед школою, мати розпалювала на подвір’ї вогнище.

                Пізньої осені нам таки дали квартиру у Володимирці, в аварійному будинку (тепер на його місці побудований дитсадок по вул. Соборній). Складалася вона із сіней, кухні, кімнати, де впритул стояли два полуторних ліжка, невеличка шафа, стіл і біля плити — шкафчик.            Щоб пройти від дверей через кімнату, треба було ховати під стіл табуретку. Спати доводилось і поперек ліжка, і навіть на плиті.

Так я, остання жителька Осовика, стала володимирчанкою.

Вдячна, що згадали Осовик, його жителів і повернули мене у юність.

 З повагою –

Надія Якимівна Лунковська,

жителька Володимирця. 

 

Матеріали по темі:


 

У вас недостатньо прав для коментування.