Останній господар Осовика

( 0 Votes )

Коли мені попали в руки старі документи, польські та німецькі топографічні карти довоєнного періоду Володимирецького, Рафалівського, Степанського і Висоцького, Морочненського районів – враження змінилося на подив і навпаки. Десятки населених пунктів зникли відтоді з лиця землі. Лишилися тільки назви місцин, де колись жили люди. Ранками їх будили півні, звали-мукали корови, іржали трудяги-коні, мекали вівці та кози, чувся людський говір і материнська пісня.

Там жили люди з надією у завтрашній день. Працювали. Складали плани на майбутнє. Та вмішалася політика. А за нею, як завжди, прийшла різня. Зникли поселення. Спопелилися. Хто уцілів у полум’ї розбратів – переселилися.

 Сьогодні їх назви – орієнтири для грибників, травозбирачів, чорних археологів. А навесні, коли зацвітають по колишніх маєтках кущі бузку та покинуті більш як піввіку тому вишневі та сливові садки, рожевопінні здичавілі яблуні та груші, – ця місцина стає раєм для маленьких компаній та поодиноких пар закоханих. У такий час сюди ще добираються й ті, хто тут народився і виріс, для кого ця земля залишається батьківщиною. Серед них – і Олександр Карп.

Сьогодні він думками лине туди. На зниклі хутори. До чеської колонії Осовик. Як і його сестра, Марія Павлівна.

Осовик на карті Володимиреччини
 

– Ще при цариці Катерині наш прадід переселився із Чехії на Волинь. При першій царській комісації землі тато моєї мами Емілії, чех по національності, В’ячеслав Кримель, купив на Осовику 20 гектарів лісу. А поруч із ним теж 20 гектарів лісу придбав українець Іван Карп – перший з українців, що поселився на Осовику серед німців і чехів. Його племінник мав за дружину німкеню високого німецького роду, і був у свій час солтисом (головою сільської ради) Осовика, – розповідає Марія Карп. – Власники вирізували ліс, продавали, викорчовували коріння – і таким способом творили собі сільгоспугіддя.

Сусіди допомагали одне одному будуватися. Допомагали у жнива, на сінокосі, а взимку – в лісі. Любили і берегли природу. Місяць перед ягодами ніхто туди й ногою не ступав. І худобу намагалися пасти віддаль, аби звірят та пташенят не наполохати.

 Після Брестського договору Волинь у складі Західної України відійшла від царської Росії до Польщі. Звідси виїжджали окремі власники земель, російські генерали та поміщики. Мамин батько, дід В’ячеслав, докуповує землю і поповнює маєтності. На той час у В’ячеслава і Анни Кримель було шестеро дітей – Башик, Яруш, Емілія, Юля, Стефан і Анна. У Карпів якраз підріс високий і гарний син Павло. Тож невдовзі дід видає заміж дочку Емілію за сина Карпів – Павла.

Це були наші мама і тато. У них народжуються – Степан, Євгенія, Володя, я, Саша і Оля.

 старша сестра Марія Павлівна

Ви просите розказати про Осовик. Я народилася 1 жовтня 1931 року. Дитинство завжди хороше, бо то дитинство. Пам’ятаю, які у нас клумби цвіли біля дому. У мами – багато вазонів. Біля вікна стояли спеціальні лавки, і на них – живі квіти. Дім у нас був великий, дерев’яний, з двома кімнатами, кухнею і сіньми. У діда В’ячеслава залишився жити дядько Яруш, їх хата мала аж три кімнати, кухню, коридорчик та великі сіни. Всі господарські приміщення були продумані, раціонально сплановані і на віки збудовані…

 Сіяли все: жито, просо, гречку, горох, кукурудзу з допомогою кінних сівалочок. Сіяли й пшеницю, але малечко. То була дорога культура. А вже як спитлюють батьки муку, то на Коляди і Пасху пекли з арнаутки білий високий хліб і пироги. Сіяли також горох; запозичили у поляків-мазурів і німців-голендрів (їх так називали) кінські боби та нут. Ми тримали корів, коні, але земля просить поживи. То боби садили, збирали якраз перед жнивами. І поле після бобових було, як удобрене. А нут? Це така рослина як горох чи біб, у нього насіння має різнокольорове забарвлення, від білого, рожевого, червоного, кремового до фіолетового і чорного. 9 гектарів займав хліб. Зернові, круп’яні, льон. У матері був город більше гектара. Садили все, і все мали своє. А садок? Все, що могло рости в наших краях, у нас росло.

– А який льох у нас був, з драбиною-східцями! Глибокий. Засіки картоплі, буряків, моркви, ріпи, брукви, – додає Олександр Карп. – Цілий засік яблук був. А бочки меншої, ніж на сто літрів, не тримали. У нас мама була славною господинею. Маленька, але як та бджілка…

На Осовику діяла чотирикласна школа. Хто хотів далі вчитися – ходили у Володимирець. Завідувала школою «вихувна» Ядвіга Червінска. Дома ми розмовляли з мамою чеською мовою. З батьком – польською. Недалеко від нас жили німці, ми з дітьми дружили, тож говорили і по-німецьки. У школі – тільки на мові влади, тобто польською. Хоч мама й була чешкою, ми притримувалися православ’я і ходили у Володимирецьку церкву, оцю, що в центрі. Навпроти був костьол. Бігали дивитися й туди. Особливо дівчата на виданні. Але тоді першими дівками на село були «земельні» баришні.

– Перед війною, ще до приходу перших «Совєтів», знову почався активний поділ землі та її перекупка. У 1938 році німці і багаті поляки почали виїжджати з Осовика. Наш дід В’ячеслав, наче відчуваючи такі події, поділив землю між дітьми, оформив документи. Нашій матері вділив не одну десятину. Найменшим сином був Саша. – Продовжує розмову Марія Павлівна. – У нас з’явилися нові сусіди, міщани з Володимирця, які купляли землю і засаджували її лісом. Серед них – Стах Мілоста, солдат Першої світової, відзначений за хоробрість. Він одержував тоді пенсіон (солдатську пенсію).

Прихід німців щось не запам’ятався. Хіба що, як тільки вони вступили, то всі німецькі родини спішно виїхали в Німеччину. Різниця є, коли ти їдеш туди добровільно і коли тебе примусово везуть…

останній власник земель і господар Осовика Олександр КарпДесь на початку літа 1942 року прийшла чутка, що українці вирізали всіх поляк і спалили село Парослю. Горіли Видимир, Янувка, Порода. Вже ми тоді у себе в хаті не ночували. Недалеко під лісом залишилася пуста німецька хата. Там всі матері і діти сиділи. А наш батько Павло із старшим братом Степаном лишилися дома, стерегти добро. Добра у нас було дуже багато, особливо всяких машин. І косарка, і молотарка, і сіялки, і млинок, і зерносушарка з калібровкою для відбору насіннєвого зерна, і січкарні, і бурякорізка, городній інвентар. Там одні лопати та коси чого вартували…

В одну із ночей бачимо: горить наша хата. Ми всі у ліс. Забрели в таке болото – не розказати. Діти кричать. Матері на них «цікають», щоб мовчали, бо як знайдуть бандити – всіх переб’ють. Словом, згоріло півсела. В чому ото стояли, в тому й зосталися. Вранці знайшов нас брат Степан. Прийшли додому. Одні головешки. Сидить батько і так плаче! Серед тих нічних нальотчиків знайшовся ще совісний чоловік: він відв’язав і відпустив одну корову, а всі інші, коні, воли, свині, птиця – згоріли. Купа залізяччя лишилася від машин і реманенту. Корова злякана, ходить довкола, ледь зловили. А корови у нас добрі були. Ще німецького заводу, по три відра молока вдень давали. Гарні були корови.

Їсти так хочеться, а нема нічого. Якраз вишні почали спіти. Ми всі на ті вишні повилазили і почали їсти. А тато з мамою сидять, плачуть. Згоріло половина Осовика, аж до дороги. Коли приходить материн брат Яруш і каже, щоб йшли до нього в хату жити. Він жив з дружиною Манєю і дочечкою, яка теж Манєю звалася.

Пішли ми туди. Давай заново господарювати. Віддав нам дядько половину хати. Привели корову. Зробили собі льоха. Якраз поспіло жито. Посівів не спалили. О, тоді вже ми зажили. Мати з старшими підуть, нажнуть, обмолотимо, в дядька теж були машини. Змеле батько борошно і вже є хліб. А мама на третій день пішла у Довговолю, по людях одяг збирати. І спасибі їм, кожна хата якусь одежину кинула.

 Зібрали врожай, викопали картоплю, наробили сіна. Частину хліба продали і купили коника. Перезимували спокійно. Хати більше ми не будували. Війна закінчилася тим, що на фронт забрали нашого старшого брата Степана, який смертю хоробрих загинув у Латвії.

У травні-червні 1945 року нова адміністрація – другі «совєти» – провели опис, ревізію та облік всіх земель у користуванні селян, стан посівів зернових, круп’яних і їх приблизну врожайність, кількість худоби, реманенту, домочадців та наймитів. Всі ці дані були внесені у «шнурову» книгу при райфінуповноваженому СРСР у Володимирецькому районі (ним був П. Бендюк). Перепис зобов’язував кожного господаря здати у Фонд Червоної Армії стільки-то кілограмів чи центнерів вівса і жита.

Не обминув цей перепис і села Осовик. На той час чесько-німецька колонія опустіла. А вже з початку 1946 року була оголошена примусова депортація чехів на «ісконну батьківщину».

– Перед війною наш дід по матері, В’ячеслав, поскуповував землі довкіл нашого наділу. Так до тих 20 гектарів сільгоспугідь, що ми мали, долучилися ще шість таких кусків із лісом, що межував з «казьонним», – продовжує розмову остання жителька Осовика Марія Павлівна Карп. – І коли почали виїжджати материні брати і сестри в Чехію, вони тут залишали свої домівки, а там мали одержати житло. Ой, їх там повселяли в такі хатки під німецькою границею, що нема про що й говорити. Всі почали на новому місці будуватися…

У частину хати дядька Яроша влада посадила кватирантів. Наша рідня передала всі документи на землю матері, але засвідчили, що вся земля чехів Осовика передається Олександру Павловичу Карпу, 1933 року народження. Документи на землю і ліси завірені Сарненським суддею; під ними стоїть останній запис солтиса Осовика, вже без юридичного права, але з гербом із левом, польським шрифтом. Для історії. Так Саша став останнім господарем Осовика…

Нашу матір відпускали у Чехію з дітьми, але без батька. Бо батько українець і не мав права туди переїжджати. Мама Емілія сварилася з властями, як то таке може бути, щоб при живому батькові, п’ятеро сиріт везти на чужину.

Так ми й лишилися на Осовику. Скоро батько простудився і помер.

Там ми ще прожили до 1951 року. Я пішла працювати на молокозавод. Мій брат Володя працював завідуючим сепараторним пунктом у Хиночах. Звозили молоко з Дубуї (Степангорода), Воронок, Радижева. Брат забрав мене до себе аналізатором молока. Я робила аналізи жирності.

А згодом він на мене залишив пункт: йому запропонували роботу на міжрайбазі. Скоро там провели ревізію, знайшли недостачу і заслали у Воркуту. Там він познайомився із володимирчанкою Анною, побралися. У них народилося два сини, які там і проживають.

Брат із «політичною» дружиною повернулися у Аннину хату, знайшли притулок і спокій на рідній землі. Сестру Женю забрав заміж військовий, Михаїл Башкірцев. Він був чорнопогонником, і бандерівці його не зачіпали.

Два роки тому наша Женя померла. У Клесові живе молодша сестра Оля. Ще як жива була наша мама, то ми їздили в Чехію у гості до рідні. Тоді мамі знову пропонували переїхати в Чехію, але вона відмовилася. Там наші набагато краще живуть. Нам з мамою дали ось цю квартирку у Володимирці, я так і живу в ній. Саша женився, побудувався. Вдівець.

Я пропрацювала на молокозаводі з одним записом у трудовій книжці. Пішла на пенсію, як інвалід по зору. Маю першу групу. Важко бути незрячому. Робили дві операції, але вони нічого не дали. Мене доглядають працівники із Територіального центру. Приносять обід.

Щодня до мене приходить і брат Саша. Наносить дров, розпалить грубку. Я не бачу, тож боюся вогню. Ніна Капітула мене доглядає, така добра жінка, то вона розпалює мені грубку і вже побуде, поки дрова згорять. У мене сусідочка є, Оксана, медсестра з дитячої поліклініки. Теж загляне і запитає, що потрібно, чи води внести, чи хліба купити.

А в суботу і неділю Саша прийде, картоплі начистить, то я сама на газу зварю. Я всіх прошу, хто до мене приходить, ложити речі там, де я поклала. Отак орієнтуюся по дому. Саші ноги болять і від пожарної йому до мене тяжко ходити. Йде з паличками. Переживаю.

Отаке, дитиночко, життя…

Галина Тєтєнєва.

На фото автора: останній власник земель і господар Осовика Олександр Карп із старшою сестрою Марією Павлівною.

Просимо продовжити тему і запрошуємо всіх, чия батьківщина на Осовику, до розмови. Будемо вдячні за кожен спомин.

 

У вас недостатньо прав для коментування.