«Середнього зросту, досить кремезний, з лиця дуже звичайний, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затис- нені, а ніс кирпатий. Зате очі - незвичайні: великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості, розумні. На голові солом’яний бриль, а з-під бриля спадали в безладі густі пасма чорного волосся», - таким у 1846 році постав Шевченко перед польським письменником Юліаном Беліна-Кенджицьким.
«На зріст був середній, кремезний, трохи вайлуватий, навіть незграбний. Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи неквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре читав уголос», - згадувала дружина коменданта Новопетровського укріплення Агата Ускова. А Агата Лаврентьєва, з якою поет познайомився в Орську, стверджувала, що нічого страшного в ньому не було - «тільки вусища. Отакі, скажу я вам, були у того чоловіка вусища, що я зроду таких не бачила!.. Довгі та закручені, - ну, далебі, наче конопляні мотузки.»
Не вище середнього зросту, кремезний, кругловидий, рум’яний, з «таранкуватим» обличчям, сірими, досить відкритими і ясними очима, з лисиною - таким у 1852 році постав Шевченко перед хорунжим Уральського козачого війська Микитою Савичевим. Описаний ним же у 1858 році Шевченко уже невпізнанний: «Жовто-зелений, у зморшках, худий. На його обличчі лежала печать глибокого страждання, великі сірі очі світились незвичайною добротою». «Темно-русяве рідке волосся зачесане на один бік. Довгі великі вуса своєрідно опущені донизу. Типовий хохол», - зазначив Савичев. А російський письменник Іван Тургенєв уточнював: «Шевченко являв собою образ козака з помітними ознаками солдатської виправки і ломки».
З довгою бородою і добродушною усмішкою, з очима, повними любові і сліз постав Шевченко перед своїм благодійником, віце-президентом Петербурзької академії мистецтв графом Федором Толстим. Інші сучасники також відзначали глибокі темно-карі очі поета, від яких гарнішало все лице і в яких «пробігали якісь іскорки», коли починав говорити.
Кобзарева вдача
Сучасники відзначають, що Шевченко дуже загорявся у суперечках, але не опускався до озлоблення чи зарозумілості. Будучи ласкавим, м’яким і наївно-довірливим, він у кожному знаходив щось хороше й інколи захоплювався навіть тими, що не були цього варті. А.Усковій поет видався стриманим, навіть недовірливим (це не дивно в його солдатському становищі). А художниця Катерина Юнге відзначала, що не чула від нього жодного непристойного слова; він нічим не відрізнявся від інших вихованих людей.
Спав, кажуть, дуже мало. Великого товариства уникав, а жіночого не шукав. Не любив грати в карти. Коли йому дозволили жити з офіцером, він хотів вибрати найпростішого. Глибоко замислившись, міг (на лихо собі!) зняти шапку перед офіцером не тією рукою.
Якось на літературних читаннях поета зустріли настільки прихильно, що, зво- рушений до глибини душі, він у сльозах пішов з естради. Лише заспокоївшись, повернувся і почав читати. А поселившись у Києві на Пріорці, попросив хазяйку, щоб йому випрали сорочки. Взявшись за цю роботу, нянька Оришка у зав’язаних носовичках знайшла гроші - 25 і 5 карбованців. Але Шевченка порадувала не знахідка, а чесність жінки. А.Ускова теж відзначала, що любові до грошей за Шевченком не помічала.
«При всьому самолюбстві в ньому була непідробна скромність», - стверджує І.Тургенєв. І додає: «...це
була натура пристрасна, невгамовна, здавлена, але не зламана долею, простолюдин, поет і патріот». Попри все це, Шевченко був до наївності чесним. Коли в казармі йому принесли казенний солдатський одяг, спитав в унтер-офіцера, скільки той коштує, і вийняв 40 карбованців. На щастя, підоспів совісний офіцер і поновив справедливість.
Кажуть, Шевченко не любив косооких, однак поліцейський чиновник, який його заарештував у 1847 році, був саме таким. А звільнившись від ненависної солдатчини, поет зізнався: «Я такий щасливий тепер, що сповна винагороджений за всі мої страждання і всім простив».
Дорожив родиною
У Шевченка було двоє братів, Микита і Йосип, та троє сестер - Катерина, Ярина і Марія. Катерина, старша сестра поета, була його нянькою в дитинстві; до нього приязно ставилися в її сім’ї. Ярина - середня сестра Шевченка і його вірна, ще з дитячих літ, товаришка. А молодшою його сестрою була Марія, яка трирічною осліпла і близько 1846 року померла. Приїжджаючи у 1843 і 1845 роках на Україну, Шевченко бачився з братами і сестрами, турбувався про них. Після 1859 року поет почав клопотати про визволення своїх родичів з кріпацтва і допомагав їм матеріально. Збереглися фото Шевченкових братів Микити та Йосипа, а на груповому знімку, зробленому, коли хоронили поета, є і його сестра Ярина.
Розкоші не прагнув
Після викупу з кріпацтва, організованого передовими представниками літератури і мистецтва, Шевченко потрапив у зовсім інше життя, однак назавжди зберіг душевну простоту, зокрема й у манері вдягатися. Він став вхожим у панські маєтки; серед його знайомих, крім відомих митців, були і поміщики, промисловці, чиновники, інші представники знаті. Одначе в душі Шевченко залишався самим собою.
«А не хочеться мені натягати отого фрака, щоб він ізслиз!» - спересердя вигукнув він з приводу якоїсь урочистості. Та й на засланні А.Ускова відзначала,
що поет був швидше нечепурним, ніж уважним до своєї зовнішності. Амуніція, відзначав сучасник, нечищена, ґудзики поржавіли, вузький мундир сидить не по-солдатськи і часто розлазиться по швах.
І все ж, можна почути, що наш Кобзар в якийсь момент життя був справжнім денді. Мовляв, потрапив поміж панів і сам запанів. Що й казати, високопоставлені чиновники вважали за честь прийняти у своєму домі відомого поета і художника. Вдягатися на такі візити треба було відповідно. Тож Надія Білозерська, з якою, вже після заслання, Шевченко познайомився у Петербурзі, відмічає, як елемент його одягу, зав’язаний на шиї шарф. Насправді ж наш Кобзар не любив вишуканої вдяганки, і для нього було справжньою мукою - збиратися на якусь урочистість.
Будучи у середніх літах, виглядом на фотознімках поет справляє враження вже літньої людини. І тут цікаве спостереження І.Тургенєва: «У високій баранячій шапці, в довгій темно-сірій чумарці з коміром чорного смушку, Шевченко мав вигляд справжнього малороса.; портрети, що лишилися після нього, дають загалом правильне про нього уявлення».
В оточенні простоти
Кріпацький син, наймит- пастушок, козачок у панських покоях і безправний учень художника Василя Ширяєва - усе це свідчення тяжкого життя, що судилося кріпацькій дитині. Просвітком у цьому житті стало навчання у Петербурзькій академії мистецтв. Тож потрапивши на заслання, Шевченко потерпає не стільки
від скромного побуту, скільки від психологічного дискомфорту, викликаного солдатською муштрою і відірваністю від культурного життя країни.
На постелі - застелений рядном тонкий матрац і подушка з не зовсім чистою наволочкою. Не видно жодного комфорту у його казармено- му побуті: ні стола, ні стільця, стверджував М.Савичев, який відвідав Шевченка на засланні.
Черговим просвітком стало повернення після заслання у рідну академію, де Шевченкові виділили невеличку кімнату для прожиття і творчості. Але й там його супроводжувала простота. Вузенька кімната, вікно, мольберт, стіл із книгами й естампами, диванчик з клейончастою оббивкою, два стільці і проста ширма, що ділила кімнату на прихожу і майстерню. Оздоб - жодних. На антресолях - спальня, що слугувала й літературним кабінетом і меблі в якому ще убогіші: стіл, ліжко зі скромною постіллю, ще один столик з графином і рукомийником та чайний прибор. Такі «апартаменти» побачив російський письменник Микола Лєсков, коли в останні дні провідав поета.
Любив і шанував природу
Шевченко був надзвичайно чутливим до природи. Блукаючи лісами над Сулою і Сліпородом, довго міг просиджувати біля нірки якогось жучка і вивчати його звички. Навіть звичайне дерево могло його захопити. Не раз захищав кошенят і цуценят від вуличних хлопчаків. А пташок, прив’язаних на шворці, викуповував у дітей і випускав на волю. Якось йому трапився гицель (мисливець за бродячими тваринами), який тягнув недобитого пса. Поет докорив живодерові, а той почав катувати нещасну жертву. Тоді Шевченко вихопив у нього ломаку і довго після того не міг заспокоїтися.
А ось спогад із часів заслання. У 1853 році з Астрахані і Гур’єва-городка виписали багато дерев. З урочища Ханга-Баба, що за 30 кілометрів від Новопе- тровського укріплення, привезли шовковиці. Шевченко охоче допомагав їх садити. А ще він власноруч посадив підібраний по дорозі на заслання пагінець верби, який прижився і став відомою згодом у світі «Шевченко- вою вербою». Улюбленим місцем поета був також город поблизу укріплення, де, осторонь від солдатської казарми, поет любив про щось думати.
Очевидці згадують, що Шевченкові довелося якось побачити міраж - невідоме далеке місто з будинками і вежами. Митець встиг його змалювати, а коли у Ново- петровську показав малюнок морякам, ті в один голос вигукнули: «Та це ж Астра- бад!» - нинішнє іранське місто Горган поблизу Каспійського моря.
Шевченко, очевидно, не любив полювання, але участь у ньому (либонь, один раз у житті!) довелося взяти. Йшлося тоді про тигра-людоїда. Отож за порадою поета солдати влаштували самостріл із шести гвинтівок, а Шевченко згодом намалював упольованого звіра. На малюнку, однак, він аж ніяк не безсилий та переможений, а у всій своїй невпокореній красі.
Підготував Олексій ГОРОДНИЙ.
< Попередня | Наступна > |
---|