Короткі етюди великого життя: Тарас Шевченко у спогадах сучасників (частина 3)

( 0 Votes )

 

У творчості Шевченка мало гумору. Здебільшого все сатира. «Гумору, жарту в ньому не було зовсім», – вважав І.Тургенєв. Але маємо й інші свідчення. За спогадами деяких сучасників, поет був настільки майстерним оповідачем, що старі й молоді, бувало, рвуть животи зо сміху, а він і бровою не поведе.

Приходить якось Шевченко до Костомарова, а той сердиться: «Дідько тебе приніс заважати мені працювати!» –  «Та ти мені, либонь, і непотрібний, я до твого Хоми прийшов, хочу поклон твоїй матері послати, до тебе мені й діла нема», – відповідає нежданий гість. Побурчать – а потім засиджуються обоє до пізньої ночі: Шевченко поривається йти, а Костомаров не пускає.

Подібне згадує і письменник Данило Мордовець. Якось Шевченко на кілька днів зник, а коли знову об’явився, то жартома пояснив: «Застукали мене гаспидські пани – Жемчужников та отой граф Олексій Товстий… Поманили мене, як цапа капустою, українськими варениками та й продержали у Товстого під арештом аж три дні, поки не втік, – мат-тері їх сто копанок чортів!»

Під час навчання в академії студенти влаштували вечірку у скульптурному класі. Трохи випивши, вони зняли з постаменту вирізьблену скульптором Миколою Пименовим фігуру Юпітера і замість божества всадовили Шевченка. От він і розважав друзів оповідками, аж поки у клас не ввійшов Пименов. Кажуть, загледівши професора, Шевченко через вікно дременув у сад, а Пименов тим же шляхом кинувся навздогін. Тільки де там: за Тарасом і слід простиг!..

Перед допитом жандармський офіцер утішав поета: «Бог милостивий, Тарасе Григоровичу; ви виправдаєтеся, і ось тоді заспіває ваша муза». Шевченко відповів: «Не який чорт нас усіх сюди заніс, коли не ся бісова муза!». По-своєму він витлумачив і назву урочища Підкамінь: «Це чортяка нашого брата мав цим каменем  придушити. І придушив».

Душу переливав у пісню

«Я не знаю чоловіка, котрий любив наші пісні більше, ніж Тарас», –  стверджує Кобзарів свояк Варфоломій Шевченко.

Після роботи поет часто вів всіх у садок співати. Хоча добрих голосів у  співаків не було, Тарас брав почуттям. Пісня у нього, кажуть, «говорила». Спочатку – улюблена «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя». Далі – «Зійшла зоря із вечора», «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку», «Ой горе, горе, який я вдався», «Де ж ти, доню, барилася?». На весіллі у П.Куліша, ходячи по залу, заспівав «Ой, зійди…» – і всі заслухалися. Як він тоді співав, такого співу господар не чув ні в Україні, ні по столицях, стверджують очевидці. Люди зійшлися докупи, а пісні змінювали одна одну, даруючи втіху і слухачам, і співакові.

Н.Білозерській Шевченко запам’ятався з пов’язаним на шиї шарфом. Вираз лиця смутний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень. А гостюючи у Сребдольських, Шевченко заспівав у присутності поміщика Миколи Білозерського, людини дуже строгої, – і цей незворушний старий заплакав.

Маючи гарний і чистий тенор та знаючи багато пісень, на засланні Шевченко співав в офіцерському хорі – виконував російські й українські пісні. Зустрічаючись із А.Олдріджем, дарували один одному мелодії своєї батьківщини, і великому трагіку подобалися українські пісні. Мандруючи по Волині та дослухаючись до селянського співу, Кобзар залишив вражаючий відгук про народну пісню: «Недаремно сумні і понурі ваші пісні, засмучені земляки мої. Їх склала свобода, а співала тяжкая одинокая неволя».

 

Щиро любили, заслужено поважали

У 1843 році Шевченко потрапив на бал до поміщиці Тетяни Волховської. Його майже ніхто не знав. Але дуже скоро поруч із російською і французькою мовами вже лунала українська, а ще через скількись часу господиня, поважна жінка, протанцювала з Шевченком народну українську «Метелицю». На цьому ж балу право першого танцю Волховська надала Тарасові Шевченку і Ганні Закревській. Танець вдався на славу: до кінця своїх днів Шевченко благоговійно згадував Г.Закревську.

Шевченко виступав актором в армійському самодіяльному театрі і допомагав ставити водевілі. В антракті одного з них, вдягнувши українську одіж, він разом із прапорщиком Б. станцював гопак – і відтоді його не раз просили затанцювати. А І.Тургенєву запам’ятався інший випадок: як один запопадливий генерал доніс оренбурзькому генерал-губернатору Василю Перовському, що рядовий Шевченко порушує заборону на малювання. Грізно глянувши на донощика, Перовський промовисто виголосив: «Генерале, я на це вухо недочуваю: будь ласка, повторіть мені з другого боку те, що ви сказали!». Вловивши невдоволення, генерал уже з іншого боку сказав щось таке, що зовсім не стосувалося Шевченка. (Перовський, на жаль, відмовив поетові у присвоєнні звання унтер-офіцера, яке давало б йому право на відставку).

Випадків приязного, доброзичливого і співчутливого ставлення до Шевченка у спогадах сучасників багато.

Ставилися, як до сина

Дізнавшись про донос, Шевченко виявив залізну витримку. Так само – і при арешті. Після допиту він сказав М.Костомарову: «Не журися, Миколо, доведеться ще нам укупі жити», – і так сталося. А вже при етапі зі сльозами на очах попросив прощення у матері Костомарова: «Прости ж мене, матінко, і не кляни!». Ця старенька жінка не тільки зрозуміла поета, а й по-материнськи полюбила його. Разом із невісткою, дружиною М.Костомарова, вона згодом була на його похоронах.

Гарно склалися стосунки у Шевченка і з батьками письменника Євгена Гребінки. Вони добре знали автора «Кобзаря» з синових листів. Тож коли у 1843 році Шевченко прибув до Є.Гребінки на хутір Убіжище, старі прийняли поета з усією властивою полтавчанам гостинністю.

Люблячи, дбали про поета

Т.Г.Шевченко. Фото. 1860 рік.Скориставшись у 1855 році коронацією царя Миколи, віце-президент Петербурзької академії мистецтв граф Федір Толстой подав «прошеніє» про звільнення Шевченка. Але тільки восени 1857 року, коли діти вже спали, він розбудив їх: «Вставайте, діти! Велика радість!». Вдягнувшись нашвидкуруч, всі вибігли в зал. А там – батько, мати і всі домашні; на столі шумує шампанське: «Шевченко звільнений!». Дорослі цілують дітей, а ті з несамовитим криком радості стрибають по кімнаті.

Попри значний ризик, упродовж усього заслання не поривала зв’язків із Шевченком ще одна представниця знаті – княжна Варвара Рєпніна. Вона матеріально і морально підтримувала поета і була його справжнім другом. Щиро турбувалися про Шевченка і багато інших людей. «Кобзар» 1840 року, як відомо, вийшов коштом поміщика Петра Мартоса, а «Кобзар» 1860-го – коштом підприємця-цукрозаводчика Платона Симиренка. Письменник, етнограф і наказаний отаман Чорноморського козацького війська Яків Кухаренко морально і матеріально підтримував засланого поета. Так само – письменник Євген Гребінка. А чиновник Роман Тризна разом із багатьма іншими шанувальниками розповсюджував «Кобзар». Лікар Андрій Козачковський лікував поета і сприяв йому під час заслання, а журналіст Андрій Краєвський клопотався про викуп із кріпацтва Шевченкових братів і сестер.

 

Звичне щастя було не для нього

Одні сучасники стверджують, що жіночого товариства Шевченко не шукав. Збереглося свідчення, що навіть у Ликери Полусмакової допізна не затримувався. Однак є і супротивне твердження: жіноче товариство Кобзареві подобалось, але О.Афанасьєв-Чужбинський у своїх спогадах розповів, що поет кілька літ зберігав квітку, відірвану від наряду якоїсь красуні. На його переконання, завдяки цим захопленням Шевченко ставав ще художнішим і працював ще більш заповзято. А в самих жінках любив запал і пристрасть – «щоб під нею земля горіла на три сажні».

Милі, але пропащі створіння Шевченка не захоплювали. І все ж, не втішаючись продажними граціями, він ніколи їх не картав образливим словом. Не любив і потайної розпусти. Коли у 1849 році переконався, що дружина картографа і будівничого К.Герна підгулює з гарненьким прапорщиком, узяв – і в потрібний час завернув зрадженого чоловіка додому.

Н.Білозерська у знак особливої шани подарувала Шевченкові свою вінчальну квітку. Інша невідома дама, коли хоронили поета, принесла до його труни терновий вінок. В обох випадках прозирає жіноча прихильність до Кобзаря. Однак привертає увагу й інше. Шевченко відкинув любов старшої від себе Варвари Рєпніної. А от шукаючи порозуміння зі значно молодшими Ликерою Полусмаковою і Катериною Піуновою, жаданого подружнього щастя не знайшов, як не знайшов його в юності і з Феодосією Кошиць, Ядвігою Гусиковською і Марією Європеус. Зокрема і з цієї причини Л.Жемчужников сказав: «У декого можна полічити в житті лихі дні, у нього – щасливі». Художниця Катерина Юнге не менш слушно зауважила: «Не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству».

 

 Підготував Олексій ГОРОДНИЙ.

На знімку: Т.Г.Шевченко. Фото. 1860 рік.

Матеріали по темі:

 

 

У вас недостатньо прав для коментування.