Людина, яка не знає байдужості

( 0 Votes )

З цією людиною я знайомий з дитинства. А в юності ми вже були друзями. Разом читали книги – і переживали за Спартака, Робінзона Крузо, князя Ігоря, Тараса Бульбу, Робіна Гуда і за всіх лицарів, про яких знали з книжок і фільмів. Нас, юнаків, вражала велика самопожертва цих героїв. Ми проводили розкопки, щоб зрозуміти нашу місцеву історію. І ця любов до витоків, до нашої минувшини не зникла, а й далі рухає нами. Основна його робота – реставрація і збереження пам’яток архітектури, яких на Волині біля 500. Ось такою важливою роботою займається ця людина – наш земляк, уродженець села Новаки Петро Олексійович Троневич.

Разом писали вірші і разом дивилися кінофільми – індійські і про індіанців Америки. Запускали саморобні ракети з «Байконуру» – картопляної ями. Слухали оповіді старих людей. І майже завжди ініціатором усього був він. Навіть акустичну гітару виготовив самотужки, що дуже й дуже непросто.

Ми й досі у пошуках нашої правдивої історії. Але мене цікавить духовна основа нашого народу, а ця людина історією свого народу зайнялася фахово, закінчивши у 1980 році історичний факультет Луцького педінституту. Те, що ми старалися пізнати частково, він став досліджувати системно і більш масштабно, роблячи розкопки і працюючи з архівними документами у відповідних установах. У 1980-1985 роках – це праця у Волинському краєзнавчому музеї. З 1985 по 2004 рік він – заступник директора з наукової роботи державного історико-культурного заповідника в м. Луцьку. А з 2004-го і по сьогодні – головний спеціаліст відділу містобудування та архітектури Волинської ОДА з питань збереження та реставрації історико-культурних пам’яток. За цей час відреставровано Луцький замок, Зимненський монастир, Покровську церкву у селі Піддубці, а Луцький історико-культурний заповідник відкрився для відвідування туристами (у ньому знаходиться єдиний в Україні музей дзвонів).

– Друже, за фактами і сухими цифрами твоєї біографії десятки років напруженої науково-пошукової праці в архівах, систематизація цього всього, осмислення подій, які відбулися багато сторіч тому, і найголовніше – відкриття історичної правди й історичної спадщини для теперішніх поколінь.

 – Справді, можна сказати, що це тільки цифри і факти моєї біографії, але за цим – усе моє життя, постійні пошуки. Це і тісні контакти з дослідниками-істориками з Польщі, й обмін документами. А ще я проходив у Польщі стажування, щоб перейняти передовий досвід по реставрації історико-культрних пам’яток. Був у 2009 році у США як один із десяти спеціалістів Волині і Рівненщини, що навчалися основ збереження історичних місць, та знайомився з досвідом по збереженню історичних пам’яток у США. Мав зустрічі з конгресменами, які всіляко підтримують це діло, і був вражений ставленням американців до свого минулого. Їхні музеї – це не мертві експозиції, яких не можна торкатися руками. У цих музеях все діюче. Музей, в якому я побував, протягом дня відвідала маса учнів, які приїхали на 45 шкільних автобусах, й, оглядаючи музейні експонати, кожен міг спробувати зробити щось таке, чим люди займалися 200 років тому: чи то ткати на верстаті, чи то кувати в кузні. Учні могли відчути, чим жили їхні прапрадіди. Отаке шанобливе ставлення до своєї історії у США.

Вивчення історії нашого краю спонукало мене взятися за перо. Я записав всі свої історичні відкриття у книгах, надрукованих завдяки меценатам, які цінять вітчизняну історію і хочуть, щоб її знав народ. Це книги «Волинь в сутінках української історії», «Луцький замок», «Любарт», «Оповідання з давньої історії Луцька» і «Втрачені християнські храми Луцька», написані у співтоваристві з іншими істориками. Видав багато путівників для туристів і ряд статей в газетах, журналах та науково-історичних збірниках.

 – Якщо з висоти пройденого, дослідженого і написаного оглянути драматичну історію, що розвивається на наших очах в Україні, – яке відкриття найбільш цінне для нас зараз?

– Можна сказати однозначно: це висока духовність нашого народу, яка виявлялася у всьому. Досліджуючи період нашої історії з 1300 по 1600 роки (він відображений у книзі «Волинь в сутінках української історії»), я дивувався високій духовності і волелюбності наших предків. Нашу історію завжди перекручували. Поневолювачі з усіх сторін намагалися розірвати Україну на шматки. Вони нав’язували нам тільки те, що було вигідне їм. І ця лінія зневаги і заздрості простежується до цих пір: «Вас не було, немає і не повинно бути». Наш сильний і високодуховний народ хочуть вирвати з історичного контексту й історичної цілісності, щоб ми не розуміли, хто ми, звідкіля і куди йдемо. Для цього використовували все, від армії до релігії, і роблять це до цих пір. Вони розуміють, що народ без пам’яті, без мови – просто населення. Державно наш народ часто не міг сформуватися у всій силі, але як духовна і культурна спільнота Україна вистояла під усіма бурями історії.

 – Якими ж усе-таки були люди тої далекої епохи і що в їхньому житті було визначальним?

 – Мабуть, любов до правди, любов до своєї землі, любов до волі. Народ і його еліта були єдині. Багаті люди будували церкви, школи, шпиталі для хворих. Та й рівень життя був доволі високим. У ті часи багато українців вчилися в Італії, Німеччині, і це були діти не тих людей, що правдами і неправдами пропихали своїх чад до вищого становища, а здібна молодь з усіх верств населення. Саме ж населення в ті часи зросло у десять разів. Було розвинуте справжнє місцеве управління. Був сільський суд. Міста і містечка мали магдебурзьке право і громадянський суд. І хоча наші землі перебували у складі чи то Литви, чи то Речі Посполитої, звичаєве право панувало на нашій землі, й еліта – а це була справжня еліта! – не відділяла себе від народу. Наведу приклад. Пан Василь Загоровський, який потрапив у полон до татар, заповів усе своє майно на Волині громаді.

 – Теперішня еліта, якщо можна так назвати цих людей, робить зовсім протилежне. Розтягує громадське добро, вивозить багатство з України та ще й за вкрадені гроші наймає кримінал і терористів, щоб тероризувати Україну. Ця «еліта» хоче створити напівкримінальне суспільство, і ми вже багато в чому відійшли від правди та законності. Своїм нинішнім життям, життям егоїстичним та бажанням жити тільки для себе, не думаючи про те, що було і буде, ми розірвали зв’язок поколінь, зв'язок з минулим і відрізаємо наше майбутнє. Зникає краса відносин між людьми. Спілкування перейшло у площину «ти мені, я тобі». На все це дивляться діти і вважають, що це – нормально і що так було завжди. Зрештою, втрачено всякий страх перед Богом! Але як же нам бути?

 – Не дивлячись на це, наш народ знайшов у собі сили, пробудився і не хоче жити «по понятіях». Він шукає правду, а це неможливо без знання минулого і розуміння своєї духовної суті. Історія ставила нас завжди в такі обставини, коли, окрім Бога, не було на кого сподіватися. в І цьому, можливо, й полягає наша найбільша перевага. Недарма ж поет сказав: «Я є народ, якого правди сила ніким завойована ще не була. Яка біда мене, яка чума косила, а сила знову розцвіла».

Найбільшим відкриттям в історії нашого народу, думаю, була й буде любов до правди і волі. Тільки вільний народ може розвиватися повноцінно, але цей народ повинен стати справді вільним – вільним від неправди, яка всередині у нього. Ми повинні будувати відкрите суспільство, в якому все буде видно, як на долоні. Тоді зникне корупція і запанує злагода, і ми будемо гіднні тих великих предків, які жили багато століть тому і берегли свою землю.

 – Друже, я повністю згоден з тобою. У цей непростий для нас час ми справді повинні всім розумом своїм, всією своєю душею вернутися до Божої правди та заповідей Божих, які так часто ігноруємо. Тоді у нашому суспільстві запанують мир і любов між людьми.

Сергій БОГДАН.

с. Новаки

 

У вас недостатньо прав для коментування.