Велике, кажуть, бачиться здаля. З наближенням 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, яке святкуватимемо наступного року, відчутнішим стає зацікавлення особистістю нашого національного кумира, більшає публікацій на кобзарську тематику. Власне, тому й захотілося поділитися з читачами районки почутим і побаченим у російському місті Оренбурзі, де наразі мешкає моя дочка Олена з сім’єю. Гостюючи в Олени (вона – заступник голови обласного українського культурно-просвітницького товариства імені Т.Г. Шевченка), попрохав влаштувати мені екскурсію шевченківськими місцями.
ДО ЦЬОГО ДНЯ уявляв Оренбуржжя, як далеку окраїну, перетворену свого часу у місце заслання політично неблагонадійних підданих царської Росії. Місце, де, далеко від друзів і України, у забороні робити улюблене діло – малювати й писати, наш Кобзар, мужньо переборюючи нелегкі умови солдатської муштри, провів більше 10 років. Та оренбуржці, серед яких не злічити нащадків далеких переселенців з України, з любов’ю ставляться до української культури і її творців. Засланий поет Тарас Шевченко відчув доброзичливе ставлення і простих людей, і місцевої інтелігенції до себе та свого мистецтва. Напевно, саме така атмосфера й сприяла збереженню таланту великого митця, дозволила поетові в умовах заслання створити більше третини своїх творів.
Тож давайте заочно прогуляємося місцями, де бував Кобзар. Ось, приміром, будинок №3 на вулиці Радянській, куди далекого 1847 року був доставлений відбувати заслання поет з України. А ось будинки № 24 й 43 на вулицях 8 Березня та Кавказькій, де він зупинявся, відвідуючи Оренбург. У будинку губернатора на Радянській, 2 Тарас Шевченко малював портрет дружини посадовця Матильди Петрівни. А ось і знаменитий будинок на Радянській, 24, де Кобзар перебував під арештом в одній із камер гауптвахти. Наразі тут музей-гауптвахта Т.Г. Шевченка, який нагадує про нелегкі умови перебування поета. Удалося побувати й у Музеї культури та побуту українського народу, де розміщена велика кількість експонатів. Гостинно, в українському національному вбранні, зі словами «Ласкаво просимо!» зустрічає відвідувачів директорка музею Т. В. Чащина.
Але найбільших вражень зазнав, відвідавши музей Т.Г. Шевченка в Орській фортеці. Музей розміщується у невеликому будиночку на вулиці Шевченка у місті Орську. Понад 160 років тому тут були соляні комори, артилерійський цейхгауз і ротний арсенал фортеці. Приміщення музею – немовби картина з українського пейзажу: будиночок із дерев’яними східцями, лавка, пліт, високі соняхи, вишня. В Орській фортеці Т.Г. Шевченко томився з 22 червня 1847 року по 11 травня 1848 року, а потім – ще з 15 травня до 5 вересня 1850 року. Непривабливим був Орськ у ті часи. Поет, який любив розкішну українську природу, зелені береги Дніпра, привільні південні степи, з жалем дивився на ці сумні місця. «Так ось вона, знаменита Орська фортеця, – писав він у повісті «Близнюки», – і мені зробилося нестерпно сумно, неначе мене Бог знає яке нещастя чекало в цій фортеці, а страшна пустеля, що її оточувала, здавалася мені могилою, готовою похоронити мене заживо».
Враження від фортеці, тягар заслання і спогади про Батьківщину Т.Г. Шевченко втілив у своїх творах, яких написав тут більше двадцяти. Серед них поеми «Варнак», «Чернець», «Княжна». Не маючи умов для малювання, потай мережив клаптики паперу віршами. Пізніше ці потаємні невольницькі вірші він переписував у «захалявні книжки».
Надзвичайно вразили ці напрочуд змістовні вірші, які поет ховав за халяву солдатського чобота і які тепер виставлені в одному з трьох залів музею. А відкриває експозицію рельєфне зображення Тараса Шевченка на фоні Орської фортеці. У першому залі розповідають про дитинство, юність і початок творчого шляху поета. Із Шевченкових картин «Циганка-гадалка» й «Катерина» на нас дивляться очі щирих і стражденних дівчат. Навпроти входу до другого залу розміщена діорама «Орська фортеця», яка приголомшує масштабністю і реалістичністю. Згадуються слова поета: «Невелика кам’яна церква на горі казенних будівель: казарм, цейхгаузів; дерев’яний місток. Це обширна площа, оточена з трьох сторін каналом та валом, а з четвертої сторони – Уралом. Оце вам і фортеця…».
Тут багато документів, які розповідають про перебування Тараса Григоровича у фортеці, зокрема списки солдатів 5-го батальйону першої бригади 23-ї піхотної дивізії, де він служив; суворий указ Миколи І про заслання поета з резолюцією про заборону малювати й писати і слова зі «Щоденника» Кобзаря з приводу оголошеного йому «височайшого» вироку: «Якби я був нелюдом, кровопивцем, то й тоді для мене більш вдалої кари не можна було придумати, як виславши в Окремий Оренбургський корпус солдатом. І до всього цього мені ще заборонено малювати».
Другий і третій зали з’єднує інтер’єр казарми Орської фортеці. Він вражає атмосферою бідності і зневіри. Інтер’єр каземату відтворений за Шевченковими описами. Через маленьке віконце можна побачити комірку, де впродовж цілого року перебував солдат Шевченко. Дерев’яне ліжко, стіл із глечиком – от і все, чим задовольнявся Тарас Григорович. Навіть не заходячи в каземат, відчуваєш певний острах. А на думку приходять рядки, що є доказом сили духу, волі й мужності безвинно звинуваченого поета: «О думи мої! О слава злая! За тебе марно я в чужому краю Караюсь, мучуся… але не каюсь!..».
Ось так, побувавши за тридев’ять земель, у чужій для деяких моїх земляків країні, я занурився у давній побут українського народу, пройшов нелегким Шевченковим життєвим шляхом, по-новому відкрив для себе геніального поета, прозаїка і художника…
Пам’ять людини з роками слабшає. Пам’ять народна, навпаки, міцніє. «Цієї людини давно вже немає», – каже розум. «Є!» – не погоджується серце. Є, бо світло душі Великого Кобзаря світить нам усім і донині…
Валерій МАРИНЧЕНКО,
член Національної спілки журналістів України.
< Попередня | Наступна > |
---|