Зоряний час копача Бонавентури

( 0 Votes )

«Скала гостра, верх зрізаний, як у чумацькій шапці... Балка так і балка так, клином сходяться до скали... Біля скали лежить.., на пригорку, два копили... Один копил... на восток показує, другий на запад...» – описує місцину, в якій, на його погляд, закопано скарб, копач Бонавентура – пустобрех із відомої комедії Івана Карпенка-Карого «Сто тисяч».

«Наче розумний, а дурний. Тридцять літ шукає кладів і голий став, як бубон», – міркує після розмови з невдатним мисливцем за скарбами Роман Калитка, син сільського багатія. Але смисл цього епізоду значно глибший, ніж здається на перший погляд: ХІХ століття, коли автор писав свій захоплюючий повчальний твір, накрило Європу, а заодно й Україну, потужною хвилею «чорної» археології. Чому – «чорної»? Бо, на думку фахівців, «чорні» археологи – аж ніяк не історики. На відміну від істориків, вони, займаючись розкопками, вилучають важливі історичні артефакти з наукового обігу і тим самим приховують історію від суспільства.

ПРИГАДУЄТЕ? Бонавентура просить у Калитки грошей на пошуки «вірного» кладу, закопаного біля скали Боковеньки. Вимальовується неабияка вигода. Однак жадібний глитай воліє тримати синицю у жмені, ніж спокушатися обіцяним хитруном-копачем журавлем. Він мало не в очі насміхається з наївного шукача скарбів. Та це не значить, що рід Бонавентури перевівся. Витримавши випробування часом, Бонавентура вижив, ба – навіть перестав розкопувати всліпу і свій прагматизм підкріплює чітким розрахунком. Нині він зв’язаний з кримінальними групами контрабандистів і впливовими посередниками, які допомагають відпровадити древні знахідки у приватні колекції. І в побратимстві у нього професійні археологи, які з чисто соціальних мотивів припинили (або не розпочали) археологічну практику. (До речі, у Польщі археологів готують у Варшаві, Кракові, Жешуві, Любліні й інших містах, а при Львівському університеті  навіть невелику, у 20 студентів, групу в якийсь момент розпустили. Дозвіл на розкопки за Бугом щороку беруть до 2000 чоловік, а в нас – у рази менше).

А ще сучасний Бонавентура знає, що легше працюється там, де вже побували державні археологічні експедиції. Вони вже зробили найтяжче – зняли верхній шар порожнього ґрунту. Тож Бонавентурі залишається головне: за першої-ліпшої нагоди з допомогою техніки вичистити з землі решту збережених там цінностей. «Чорні» чистильники земних надр навіть пишаються своїми злодійськими розкопками: мовляв, у приватних колекціях їхні скарби будуть гарно доглянуті, а в музеях надовго, як у землю, заляжуть у запасниках, – там невистачка грошей навіть на власне утримання.

ЕКСПОНУВАННЯ старовини стало особливо модним у часи сумнозвісного «майданізму». Відтоді представники української «еліти» навперебій зайнялися колекціонуванням, не гребуючи, очевидно, й допомогою «чорних» археологів. Ну звідки у них стільки древніх викопних раритетів? У національному музеї кожен експонат на суворому обліку. Звідти його не виймеш. Тому «еліта» навіть сприяє археологічній «чорноті», а Україна, легковажачи своїми історичними багатствами, перетворилась у поставника історико-археологічної продукції на «чорний» ринок.

Вважають, що злочинний світ щороку заробляє на розкопках мільйони доларів. Але чом вона відродилася, ця лже-археологічна пошесть? Треба визнати, що «чорняки» існували і в радянські часи, однак їм не давали розгулятися правоохоронні органи. А з іншого боку, це проблема переважно перебудовного періоду, коли йшлося про долю Радянської Країни, а не окремо взятих скіфських курганів чи військових поховань. Життя людей катастрофічно погіршувалося. Люди шукали виходу з матеріальної скрути. І все ж, «чорною» археологією займалися одиниці. То був промисел ризикований, потайний і підпільний. Але й тоді, на відміну від сучасності, у 1987 році над любителями пам’яток Великої Вітчизняної війни відбувся гучний судовий процес у Вінниці, а в 1989 році – у Кривому Розі. Нині – тиша і благодать. А той, хто наважується подати голос, неминуче наражається на неприємності: ідеться ж про велике «бабло»! Збута «чорняками» старовина з часом значно зростає в ціні. І розжирілий буржуй, щоб нею заволодіти, не рахується з грошима.

ВАЖКО уявити, але незаконна археологічна здобич здебільшого потрапляє за кордон. Швидше всього, вона назавжди втрачається Україною. У той же час Захід зовсім по-іншому обходиться з власними артефактами. Тамтешнє законодавство ускладнює механізм розкопок. А ще там багато археологів, які, конкуруючи між собою, часто звертають погляди у наш бік. Україна для них – справжній археологічний клондайк, бо ж євроазіатськими степами тягнулися торговельні шляхи з величезними цінностями, і якраз на Україні виявлено поселення-гіганти, що сягають ІІІ-ІV тисячоліть до н.е.!

Сплеск «чорної» археології пов’язують і з розвитком української державотворчості. Зазвичай, вона не обійшлася без власного міфотворення. І, вихваляючи українство, міфотворці «услужили» археологам – привернули увагу багачів до прихованих у землі скарбів. Владарює тут не повага до науки, а прагнення похизуватися рідкісними, наявними в домі речами. Правда, є ризик зіткнутися не так із докорами сумління, як з претензіями науковців. Але від «чорняків» відхрещуються відмовками, мовляв, археологічне добро у когось куплене. З’являється навіть ореол майже благородства. І тут показовий приклад міжнародної україно-румуно-молдавської виставки, коли трипільські експонати з Румунії і Молдавії були належно задокументовані, а українські у підготовленому Ватиканом каталозі значилися, як речі невідомого походження. І збирачів-колекціонерів зовсім не бентежить, що могильні цінності не прийнято вдягати і зберігати дома. Їх не лякає, що це не тільки неетично, а й, за народним повір’ям, небезпечно.

АРХЕОЛОГІЧНІ знахідки для скупників в одному ряду з розкішними меблями. Але насправді їх не оціниш грошовими купюрами. За ними – таємниця походження і змужніння народу. І цим пояснюється нагальна потреба захистити їх від незаконних зазіхань з боку «патріотів» власної кишені. На жаль, загроза такого пограбування існує. Вона розгорнулася на всьому пост-радянському просторі. От тільки росіяни шукають могилу Рюрика із похованим разом із князем сріблом-золотом, а «сверблячка» для українців – золото Мазепи та інших історичних «золотих» персон.

Звісно, «мазепинцями» стають не всі. Багатьох полонив значно скромніший промисел. І показовий тут випадок, коли викладач рівненського вузу пересилав до Польщі старовинні монети, а двоє мешканців міста Дубне, як повідомлялося в РП «Рівне», тривалий час з металошукачами прочісували місця колишніх боїв. Провівши у цих копачів обшук, міліція виявила багнети, ножі, патрони, гільзи, гвинтівки, автомат ППШ – цілий арсенал часів Великої Вітчизняної війни. Чолов’яги вважали себе не «чорняками», а любителями старовини. І зовсім не збиралися чинити за прикладом анонімного земляка, який прийшов і добровільно, без натяку на винагороду, здав у міський історико-культурний заповідник колекцію військових багнетів, ножів і штик-ножів.

Зазвичай, все відбувається по-іншому. На початку 2000-х один із професійних археологів, відпочиваючи у Криму, натрапив на групу «чорних» копачів. Чоловік зробив зауваження – і його сім’ю, «для науки», під автоматним дулом поклали на землю. Подібне спіткало і фермера з села Решуцьк Рівненського району: його побили «чорні» археологи, яких постійно проганяв зі свого поля.

Повернути копачів-ділків до тями не так просто. Вони вже ввійшли у смак, і сфера їх діяльності, на погляд газети «Рівне вечірнє», обширна: Новомильські городище і курганний могильник, Будеразький і Стеблівський кургани у Здолбунівському районі, Білівський курган і Жорнівське городище у Рівненському, Дорогобузьке – у Гощанському, багатошарове поселення Пляж-1 і Басівкутське городище у Рівному, багатошарове поселення біля Хрінницького водосховища і Могилянський могильник в Острозькому районі, урочище Волиця у Дубні і територія заповідника «Поле Берестецької битви». У літописній Пересопниці «чорняки» не тільки без кінця щось розшукують, а й, за словами місцевих жителів, знаходять. А біля міста Радивилова незаконно розкопано санітарні поховання часів Першої світової війни. Що характерно, місця розкопок «чорняки» по-християнськи можуть позначати дерев’яними хрестами, але з могил вигрібають усе, що має здатність продаватися.

РОЗМАХ «чорної» археології на Рівненщині, мабуть, не гірший, ніж, скажімо, на Львівщині. І цікавить наших копачів багато що: пам’ятки трипільської, давньослов’янської та інших культур, древня кремнієва зброя, «шмайсери» і ППШ Великої Вітчизняної війни. Преса говорила навіть про «чорні» ринки, що склались у Дубні й Рівному. Але мовилося і про намагання обласної влади створити окрему службу з охорони культурної спадщини. Таку службу – відділ охорони і розвитку культурної спадщини – створили, але ця археологічно-культурологічна охоронна хвиля, схоже, не дійшла до районів, та й районна влада якось мовби осторонь: нагляд за «чорними» археологами (як і за покладами бурштину) покладається насамперед на місцеве самоврядування. Словом, у вийнятих із землі артефактів лиш одна серйозна перешкода на шляху за рубіж – прикордонний контроль. Але й у цьому «решеті» опиняється далеко не все, що намагаються вивезти з України.

Не уникла археологічного вандалізму й Володимиреччина. Свого часу в одній із журналістських поїздок довелося відвідати старе занедбане єврейське кладовище. Потягнувши дерев’яний держак, що стирчав з отвору під бетонною плитою, ми видобули лопату, якою, очевидно, велися розкопки. А не так давно в урочищі Осовик поблизу Володимирця якийсь незнайомець нишпорив металошукачем на випаленому сонцем пагорбі. Таких «шукачів щастя», кажуть, немало. І за вишколеними копацькою практикою нащадками старику Бонавентурі явно не вгнатися. На хуторі Соловйова Гора, що між Антонівкою і Городцем, хтось довгенько чекав, коли стара одинока жінка нарешті відійде у кращі світи. А коли це сталося, перед вікнами її спорожнілого дому, проснувшись, сусіди з подивом угледіли глибочезну яму: послідовники Бонавентури вийняли з неї щось таке, про що добре були поінформовані. Подейкують, там десятиліттями зберігався немалий скарб.

НА ДУМКУ фахівців, в Україні недостатньо врегульовано порядок пошуково-ексгумаційних досліджень воєнних поховань. От і виходить: в офіційній археології діють жорсткі правила видачі дозволів і обов’язкової звітності, а археолог-«чорняк» копає, де завгодно, аби лиш металошукач у руках. Щоправда, наше законодавство не таке вже й безсиле. За самовільні розкопки, пов’язані з плюндруванням могил, можна «заробити» до восьми років ув’язнення. Але якого вандала спіткала заслужена ним доля? Щоб покарати сучасного Бонавентуру, треба піймати його на гарячому. А не будучи пійманим, він завжди може заявити, що знайшов артефакт на шляху або викопав на власному городі. От і втішайся грізною статтею у кримінальному кодексі!

І все ж, який він, справжній археолог, а не Бонавентура-копач? Таким вважають Бориса Мозолевського, який свого часу знайшов скіфську пектораль. Він усю ніч міг просидіти біля скіфського поховання, щоб вранці, як одкровення, повідомити: «Знали б ви, скільки вони мені за ніч розповіли!» Так само і мій університетський учитель, знавець древньої латині Юрій Шанін прохопився: «Якби ви знали, які рукописи я прочитував, розклавши на коліні!» А ще вони, справжні, – люди з нальотом кумедної забобонності. Олексій Корвін-Піотровський, учений секретар Інституту археології НАН України, розповів кореспондентові журналу «Країна» про свого колишнього керівника. Прибувши на місце розкопок, ця шановна в археологічних колах дама вдягала «щасливе» ситцеве платтячко і хвилин п'ятнадцять обходила майбутні «копальні». Тільки після цього, сховавши вдяганку до наступних експедицій, дозволяла команді вийти з машини. А самого Корвіна-Піотровського виручали дві речі: «щасливий» розкопочний ніж, з яким постійно щось знаходив, і солом’яний капелюх, яким… розганяв дощові хмари над польовим археологічним табором. Романтизм? Напевне. Але це й ознака справжнього археолога, а не «чорного» копача Бонавентури – руйнівника могил, розкрадача підземного скарбу і злісного демона археологічної науки

Олексій ГОРОДНИЙ

 

У вас недостатньо прав для коментування.