Неділя перед Великоднем називається «Вербною», а тиждень – «вербним». У Вербний тиждень, за народним віруванням, не можна садити городини, бо «буде ликовата, як верба». Не сіяли колись і буряків, бо «будуть гіркі».
У Вербну неділю святять вербу. Під церкву заздалегідь навозять багато вербового гілля. Зранку на Богослужіння сходяться всі, старі й малі, – бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу». Коли закінчується відправа і священик окропить гілля свяченою водою, то діти одне поперед одного стараються якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути з неї по кілька «котиків» – «щоб горло не боліло». Звичай святити вербу дуже старий, бо вже в «Ізборнику» видавництва 1073 року згадується «Праздьникь вьрбьньї». Згадує про вербу і Данило Паломник (1095-1108 рр.), що відвідав Єрусалим і там бачив «древіе много по брегу Іорданову превьісоко, яко вербіе єсть й подобно». То були пальми, що нагадали нашому землякові рідне чернігівське «вербіє».
Був колись на Україні звичай носити свячену вербу з церкви до церкви. Так, у Харкові у Вербну неділю учні разом з вихователями та вчителями урочисто несли свячену вербу від міської парафіяльної церкви Святого Дмитра до «колегіюму». А в слободі Котельва Охтирського повіту народ на чолі з духовенством щорічно носив вербу від Троїцької церкви до Преображенської. Колись господарі, повертаючись з церкви з свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або (якщо було близько) в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток». А решту, що залишилася, несли до хати і ставили на покуті під святими образами. Якщо, ввійшовши до хати, заставали когось, що проспав заутреню, то били такого свяченою вербою, примовляючи: «Не я б'ю – верба б'є, за тиждень Великдень, недалечке червоне яєчко!»
Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви, та й дорогою, як додому йшли; а б'ючись, примовляли: «Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!»
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше гілля, якщо воно залишилося після освячення, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Свяченій вербі приписується магічна сила. Як вперше навесні виганяють тварин на пасовисько, то конче свяченою вербою – «щоб нечисть не чіплялася до тварин». Більше того, викидають гілля свяченої верби надвір під час граду – «щоб град зупинився». Верба має велике значення в народній медицині. Коли хворіють люди або тварини, то знахарі варять свячену вербу разом з цілющими травами і напувають тим варивом хвору людину чи тварину – у повній надії, що допоможе. Відваром свяченої верби мочать голову і цим лікуються від головного болю. Лікуються свяченою вербою і від пропасниці та ревматизму, збивають нею гарячку.
Товчене листя з верби кладуть на рани, а відвар, настояний на її листі, п'ють проти шлункових захворювань. Верба має неабияке значення і в науковій медицині Ось як пише про це Юрій Липа в книзі «Ліки під ногами»: «Кора верби в легких напарах придається в ревматичних хворобах суглобів і болях м'язів. Найліпше пити її в мішанці, і то впродовж багатьох тижнів. Відвари з кори давати треба в гарячкових станах і пропасниці, зв'язаних з побільшеною нервовістю. Головний складень світової слави ліку на нерви "Пасифльорин", побіч пасифльори – це кора білої верби».
Поруч такої пошани до верби і віри в її лікувальну силу дивно звучить народна легенда про козячу вербу – один з видів верби. Легенда каже, що козяча верба проклята Богом за те, що з неї робилися цвяхи для хреста, на якому розп'яли Спасителя: «за це її черви точать». Крім того, за народнім віруванням, у сухій вербі сидить чорт; звідси й прислів'я: «закохався, як чорт у суху вербу!» Козяча верба часто зустрічається на Україні, особливо в лісах і на левадах. Її характеризують коротке і широке листя, а також грубі «базоки» або «котики».
Чудодійні властивості верби
Вербою б'ють, щоб здорові, веселі та багаті були; дітей, щоб сильні були, добре росли та сприйняли життєву силу весни.
Вербу кладуть після свячення за образи, щоб охороняла хату від лихих сил.
Вербу садять на городі, коли принесуть з церкви на щастя молоді: коли верба прийметься – дівчина вийде заміж, а хлопець одружиться.
Вербою на Юра виганяють худобу вперше на пасовисько, злегка торкаючись нею худоби, щоб здорова, плідна, і в тілі була.
Вербою в давнину відводили грозові тучі – кивали свяченою вербою в бік хмар і відводили громи та град.
Вербу кидали в пожежу, чим зменшували, за їх віруванням, велику руйнівну силу вогню.
Свячені вербові котики кидали в кашу, і їли з вірою, що через ті котики-базьки передасться людям сила весняної енергії на цілий рік.
З освяченою вербою після повернення з церкви обходили вулики бджільники, щоб бджоли роїлись; господарі обходили обори та стайні й кошари, щоб худібка була здорова, плідна, щоб корови давали багато молока.
Ковтали котики ще по дорозі з церкви, щоб не було лихоманки, щоб горло не боліло.
Обсаджували криниці вербами, щоб забезпечити воду від лихих сил, щоб вода була «пригожа та здорова».
Обсаджували копанки-калабані, в яких прали свою білизну, щоб уберегтися від хвороб, щоб вода очищалася.
Сухою торішньою свяченою вербою розпалювали піч під великодні паски.
У багатьох місцевостях клали покійникові в домовину кусник свяченої верби.
Свячену вербу клали в домовину бабі-повитусі, щоб мала чим відганяти потерчат.
Підготувала Леся ГАВРИЛЮК
< Попередня | Наступна > |
---|