Шкільний коник

 

Сивка-Бурка-Твою-Мать


 

Позавчора наша директорша їздила у район, казали, в поліклініку. Насправді ж вона їздила в райвно, щоб продати шкільного коника. Та кінь тут ні до чого. То все через дядька Архипа, шкільного конюха. Директорка вдруге продає того коня, аби тільки вигнати з роботи дядька Архипа.

 

                Тепер усі діти села ходять у скорботі. Моляться, щоб ніхто того коника не купив і щоб не продали його “стерв’ятникам”, що теляток і худобу скуповують. А я попросив тата викупити коника нам…

Перший раз продали цього бідолаху за Стир, але скоро повернули назад і навіть не вимагали повернення всієї суми. Коник слухався тільки лайливих слів, а на звичайні команди «культурною» мовою стояв собі як укопаний. Бувало, всі знали, де працює шкільна конячка: руйнівні слова конюха здригали усю округу. А тепер… Тепер, я так думаю, директорка здасть тварину на м’ясо, щоб більше її не вертали…

                Він і не винуватий, той коник. Але…

                Тільки продзвенить дзвінок на перерву, як наша директорка, мов ошпарена кип’ятком, кидається до вікна і дивиться, чи немає на шкільному подвір’ї сивого коня і дядька Архипа. Коник зветься Сивка-Бурка-Твоя-Мать. «Сивка-Бурка» – то його ім’я, а «Твоя-Мать», мабуть, прізвище. Але я буду про коника розповідати без прізвища, бо мені мама накрутять вуха. І ще казала, що в дитячу кімнату заберуть, як я про все чужим людям розповідатиму і довгого язика матиму.

Дядько Архип нашій директорші приходиться родичем – її батьку двоюрідний брат. Чоловік він добрий. І фурман хороший. Сивку-Бурку доглядає, як моя мама маленького братика. Глядить. Що сам їсть, те й конику дає. Дядьку Архипу добре було б у цирку працювати. У ньому великий артист вмер, кажуть мій тато. Але дядька Архипа ніхто в цирк і артисти не візьме, хоч він і навчив коника пиво пити, бо дядько Архип дуже міцно лається.

Дома нас вчать бути чемними і хорошими. Вчителі як зговорилися з домашніми: на уроках наставляють теж саме. Ніби ми такі тупі, а вони, дорослі, такі розумні. За нас усіх найрозумніший коник. Він з пів-слова розуміє свого господаря, знає всі одно- , дво- і триповерхові негарні слова. Ці слова називаються, пробачте, “матами”. Це не ті матраци на яких ми на уроці фізкультури скачемо, а такі недобрі слова, яких ніхто немає права голосно говорити. А дядько Архип їх говорить. І голосно…

От цей дядько ними оперує і розкидається, як розкидають гній по полю. Він знає такі слова, яких в жодному словнику навіть наші відмінниці не змогли знайти. А як тільки починається перерва, ми біжимо надвір до коника. Погладити. За хвоста потримати. І послухати лайливих слів. Дядько Архип нас відганяє. А ми з ним дражнимося. То він до нас кричить:

– Ах ви, такі-сякі …ранці! Скільки двойок, таку … ать, нахватали?

І ми з любов’ю дивимося, як летить до нас директорша школи, а за нею, мов перелітні птахи – інші вчительки, переважно класні дами. Наша класна не бігає за нами. Вона чекає на маленьку дитину. Її чоловік – Толік-пилорамщик – сказав старшим хлопцям що як хто її розсердить чи обідить, то всім голови поскручує. Толік може.

Але ж нам так хочеться побігти до того коника, побачити великі фіолетові очі, посмикати за гриву, погладити і послухати дядька Архипа. От мої друзі, які з батьками ходять на “собраніє”. Де вони таке можуть почути? А вчителі відбирають наше конституційне право – слухати. Я близько до коника тепер не підходжу: і зі сходів добре чути, як конюх лається. Мені цікаво дивитися на те, як директорша вчить дядька Архипа говорити хороші слова. Вона його просить і умовляє, а він її дражнить і перекривлює. Потім тупає ногою і з Сивком-Буркою їде геть із двору по нові сніданки чи обіди учням.

 Дзвонить шкільний дзвінок. Я засікав: на 3 хвилини пізніше. Це у нас вкрали три хвилини відпочинку. Так робиться спеціально, щоб ми “урок жизні” не проводили біля коника і дядька Архипа.

Хоч ми і боїмося молодого історика, але наш конюх ліпше знає цей предмет. Він раз як крикнув на Сивку-Бурку: «Ти шо, кобила Алєксандра Македонського, твою ать?». Ми ніколи й не задумувалися про того Македонського. Був собі та й був. А тут цікавість розібрала: кінь у нього був чи кобила? Всі кинулися до історії. А я з другом Ваньком одразу пішли до історика і запитали його. Той зціпив зуби, позеленів і нагнав нас геть. Тю, я ж нічого поганого не зробив, просто спитав.

Пішли ми додому і давай шукати все про Македонського. Знайшли. І давай читати. Виявляється, він був великим полководцем, хотів завоювати весь світ – як Наполеон. В книжці по історії не написано, якого він мав коня. А на малюнку – біла коняка. Я із старшою сестрою – в Інтернет. Там знайшли “кобилу Македонського”. Значить, історію дядько добре знають.

Грамотний і Сивка-Бурка був. Одного разу дорослі хлопці вилізли на горище до баби Варки і вкрали мацика. Вони хотіли здивувати своїх дівок. Трохи того мацика над’їли, а далі – не подужали. Додому не понесеш: батьки спитають, де взяли. Треба десь того мацика заховати, щоб собаки не винюхали і не потягли. Що вони роблять? Беруть мішка, кидають туди мацика, мішка зав’язують мотузкою і підвішують … у шкільному колодязі. З того колодязя ще й сусідні хати воду беруть. Не знаю, як вони того мішка з мациком вішали, але шнурочок обірвався і мацик упав в воду.

Набирає дядько Архип Сивому води, а той не п’є. День не п’є, два не п’є. Вже по школі пішла чутка, що вода якась не така, як треба. І сусіди на сполох вдарили. В придачу баба Варка викликала дільничного інспектора: мацика шукати! Взяли воду на аналізи і повезли в район. Хлопці думали, що сховали кінці у воду, але вода, яку не пив кінь, їх видала.

Зібралися чоловіки і почали чистити того колодязя. Відрами вибирали воду і виливали. Коли ж дивляться: на дні щось таке сіре і волохате лежить. Думали, хтось собаку чи старого кота втопив. Дістають. Як дивляться – а то Варчин мацик розлізся. Мацик розлізся, а ініціали Петрового діда на мішку збереглися. От по тих ініціалах і взнали, хто мацика вкрав. Сивці-Бурці “висловили” подяку, а я на все життя запам’ятав одне: де кінь воду п’є, там і людині можна сміливо пити.

Ще хочу таке вам розказати. Значить, дядько Архип ругається. І стільки нечуваних слів каже, що я подумав: «Владімір Даль назбирав всяких слів аж чотири книжки. А я зберу слова дядька Архипа і запишу їх значення. Стану відомим. Про мене вся школа говоритиме, всі будуть вітатися. Напишуть в газетах і великих журналах. От вчительці рідної мови носа втру! Вона братикова хресна. Вже не будуть з мамою мені голову гризти тими правописами, реченнями “рядними і підрядними”, прямою мовою і лапками». Це я так думав.

 Йшли ми втрьох зі школи додому – я, Ваня і Давид. Я поділився ідеєю і запросив хлопців у партнери. Ми вирішили, що всі слова, яких немає у Даля, будемо записувати самі, хто де що почує. Покупляли зошити і гарно попідписували “Нецензурна лексика”. Дядько Архип став нашим головним постачальником, невичерпним джерелом, натхненником і провідником …

Не пройшло й тижня, як моя мама догледіла, як я щось ховаю. І треба такому трапитися, що в один день всі наші зошити лягли на вчительський стіл! На великій перерві я побачив, що коридором прямує матушка, Ваніна мама. Серце моє йокнуло. Коли дивлюся – за вікном прошкує до школи Давидова мама із виводком сестричок. Я й обомлів. Викликали і мою маму.

Нас трьох так виховували, так виховували, що я не хочу й згадувати. Я стояв на колінах. Ваня стояв на колінах. А Давидко за півгодини на пам’ять вивчив аж чотири псалми. Нам наказали не дружити, один з одним не розмовляти, до дядька Архипа і Сивки-Бурки “за кілометр” не підходити.

Та ми знайшли вихід – виїжджаємо за село, до кар’єру. Там росте сосна. Я дістаю другий примірник своїх вцілілих записів. Ми сідаємо і гойдаємося на сосні. Читаємо дядька лайливі слова і сміємося. У школі нам задали тему: “Ким ти хочеш бути?” Мама мене готують на вчителя словесності чи фізики. Ваню бачать тільки священиком. Давидко у нас вже сьогодні готовий пресвітер, він серед нас наймудріший. А я знову хлопців підбиваю. Кажу: «Давайте всі разом напишемо, що хочемо бути дядьком Архипом! От вся школа на вуха стане! Нас дівчата за сміливість будуть любити». Посміялися і роз’їхалися. А тепер боюся, щоб хлопці бува, справді, такого не понаписували. Бо хто-хто, а я від батьків получу… Ой, вже получу! Я написав, що хочу бути міліціонером або міжнародником-журналістом. Хочу поїхати на батьківщину Македонського і своїми очима побачити той пам’ятник. Я там уже розберуся, кінь в нього був чи кобила.

 

П.С. Сьогодні наша “штильба” таки продала Сивку-Бурку. Його повезла заґратована машина. З наших один Давид встиг попрощатися із коником. Казав, що плакав сам, і сльози котилися у Сивки-Бурки.

Плакав і дядько Архип. Він попросив у коня пробачення хорошими словами. Наостанок вдарив Сивку-Бурку батогом і кинув його на машину до коня. Витер очі, опустив голову і пішов геть. Сивка-Бурка заіржав і машина рушила.

Давид розповідав і плакав. І ми всі плакали.

Дядько Архип “не просихає” — сидить у “загашнику”. Цілий день п’є. І дуже лається. Криє “поверхами” нашу директоршу, обзиває всіх. Казали бабці на лавочці, що “Архипу урвалося”. Що урвалося, я не зрозумів. Але при чому тут коник?.. За ним ми всі сумуємо. Двері конюшні відкриті навстіж. Ще залишилось чимало сіна…

Тихо і сумно на шкільному подвір’ї. Наче винесли покійника. Навіть учителі не схвалюють дії директорки, яка перезимованого коня навесні збула.

Розповідь Миколки записала Г. Штерн.

Останнє оновлення на Середа, 03 жовтня 2012, 09:43