Авторизація

HomeНовиниВ РайоніБудні соціального працівника Володимиреччини

Будні соціального працівника Володимиреччини

( 0 Votes )

 

Поки тріщали хрещенські морози та мели хуртовини, більшість працюючих спокійно їх пересиджували в приміщенні і раділи, що надвір треба виходити лише в крайніх випадках – перебігти до роботи та з роботи додому.

Та не всім таке щастя перепадає: є люди, що і в сніг, і в дощ, і в хурделицю спішать на поміч одиноким людям.

Ніна Гаврилівна Капітула працює в соціальній сфері вже більше двадцяти років, з яких близько половину – соціальним робітником при Володимирецькому районному територіальному центрі соцобслуговування.

Коли ми вранці зустрілися, першою її фразою було: «Уже вся спина мокра, забігалась». Виявилось, жінка допомагала своїм колегам розносити харчування тим одиноким людям похилого віку, що неспроможні самі себе обслужити.

А що ж входить у ваші обов’язки? – цікавлюсь.

– Немає чіткого переліку. Просто – допомагати. Але за тією допомогою найрізноманітніша робота – дрова принести, в хаті прибратись, їсти приготувати, води наносити (за день, буває, по 13 відер ношу), купити необхідне в магазині. Взимку – двір від снігу почистити, влітку – допомогти з городиною. Беремо прати речі до себе додому або в терцентр (для таких потреб наша установа має пральну машинку). Найболючіше питання для старих людей – сплатити всі комунальні послуги, якусь довідку взяти, постояти в чергах для оформлення субсидій. З усіма цими проханнями вони й звертаються до нас…

У Володимирці працює 3 соцробітники, у яких по 9-10 людей під наглядом. Ці бабусі й дідусі своїх помічників так і називають – няні. Кожного з них соцробітник відвідує мінімум 2 рази на тиждень. Та при непогоді (сніг, мороз, хуртовина, наприклад) ходити до одиноких людей похилого віку соцробітники зобов’язані щодня.

Будні соціального працівника Володимиреччини
 

– Уже й самій не спиться, як погана погода, переживаю за своїх бабусь. Всі вони потребують допомоги, уваги, простого людського спілкування. Найбільше переживають, що помруть, а ніхто й не знатиме, – ділиться Ніна Гаврилівна. – Чоловік мій вже на пенсії, тож і він добровільно долучається. Оце як морози були, то замість мене чергував вночі у терцентрі. Та й ходить зі мною по цих людях, все-таки разом легше. Бабусі вже його знають, і синів моїх також. Ми всією сім’єю інколи приходимо допомогти щось, ту ж картоплю викопати.

За інструкцією, на кожну таку людину соцробітник має виділяти не менше двох годин свого часу. Та чи вистачає їх?..

Будь-яка людина потребує від цього світу не лише матеріального (узяти хоч забезпечення життєво необхідними речами). Не менше для старенької людини значить й спілкування. Живе, добре слово, увага і спілкування – хіба це у хвилинах виміряєш? Коли днями сидиш в чотирьох стінах, так хочеться з кимось поговорити!.. Говорити. Бо слухають вони постійно – тишу. А от поспілкуватись…

Завітали і ми разом із соцпрацівницями до двох бабусь – наситили їхні дні новими враженнями.

– Подружок та однолітків немає вже давно, одна така живу на вулиці. Дочка живе недалеко в селі, але через сімейні обставини не може мене відвідувати – чоловік прикутий до ліжка. Сусіди хороші – допомагають чим можуть, та й Гаврилівна (соцробітник) золота у мене, завжди допоможе. Куди я без неї, – розказує моторна шістдесятисемирічна Лідія Іванівна Шавиріна. В хаті у неї затишно і чепурненько, тепло, пахне компотом із сушок. І все щебече, щебече…

Інша ж підопічна – Софія Семенівна Бедик (87 років) – нас аж розцілувала, як побачила. Любить гостей, та рідко їх бачить. На стільці хазяйновито розлігся кіт – ото й уся компанія жінки.

Ніна Гаврилівна розповідає, що нещодавно до старенької завітали також учні ПТУ-69 – акція у них соціальна була. Почистили двір від снігу, пофотографувались, та й пішли. МНСники теж недавно робили обхід людей похилого віку, інформували про заходи протипожежної безпеки, експлуатацію електроприладів, грубок…

– Усі вони мені вже як родина. Часто телефонують. Ділюсь з ними тим, що маю. Інколи пригощаю їх своїми стравами – голубцями чи котлетами. Хай трохи поласують. І мені приємно, і їм…

Звичайно, здійснювати зі старенькими людьми – специфічна робота. Треба мати велике добре серце, щирі наміри і величезне бажання допомагати людям. Людина похилого віку – часто примхлива людина, що тут приховувати. Інколи й образити не зі зла може. «Та через усе це треба переступати, пробачати, – каже Ніна Гаврилівна. – Адже треба розуміти, що окрім соцробітника, у таких людей найчастіше більше просто нікого немає – взагалі або поблизу».

На питання, чи хотіла б змінити свою роботу, Ніна Гаврилівна категорично відповідає – НІ.

Побільше б таких людей нашому суспільству…

Будні соціального працівника Володимиреччини
 

Олена Стельмащук

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 122 гостей на сайті