HomeНовиниВ РайоніЦентр реабілітації наркозалежних у Щокові на Володимиреччині

Центр реабілітації наркозалежних у Щокові на Володимиреччині

( 1 Vote )

У селі Щоків Сопачівської сільської ради є такий реабілітаційний трудовий центр, де лікуються від алкоголізму та наркоманії … Божим словом. Заснував його Степан Різанович, нині житель Кузнецовська. Купив у селі стареньку хату із земельною ділянкою, розбив теплиці, запросив перших нарко- і алкозалежних. Тут є і своє хазяйство, з якого кормляться жителі цього останнього притулку надії, трудотерапією заліковуючи свої гріхи.

Розповідає Сергій:

– Уперше мені дали попробувати «травку» в сьомому класі. Я тоді жив в Кузнецовську. Батько нас покинув, мама працювала на двох роботах, аби вижити. І поки мати була на роботі, я належав сам собі і вулиці. Вона приходила із зміни, нахилялася наді мною – чи немає запаху горілки. І спокійно йшла готувати мені на ранок до школи чистий одяг, костюм, сніданок, бо о 6:30 вже мала бути на першій роботі.

Так я встиг закінчити 8 класів. На тому моя наука скінчилася. Я почав виносити з квартири все, що міг. Розуміючи, що це прірва, кидав те наркотичне куриво, далі знову курив, а перейшов на «колеса». Я повільно вмирав. Після лікарні двічі «зав’язував». Думав, одружуся, заведу сім’ю, буду жити як нормальні люди. Не сталося. Від мене відмовилися усі.

Та якось із Церкви запросили у цей реабілітаційний центр, спробувати полікуватися Божим словом. Я й приїхав у Щоків. Працюю. Молюся. Дасть Бог, поверну сім’ю. Дружина мені дзвонила. І це вже Божа вість, це Господня рука.

– А я з Рівного, – розповідає Олександр. – Жив на Ювілейному, там таких, як я, теж «ловлять» на гачок. Брат однокурсника мене втягнув. Інститут я встиг закінчити. Працював на хорошій солідній державній роботі. Маю двійко дітей. Через алкоголь і наркотики я втратив все: престижну роботу, квартиру, майно. Дружина мене покинула. Пройшов тюремне пекло. Теж декілька разів помирав і лікарі мене рятували.

Останній раз, коли мене знайшли на вулиці Мірющенка, то лікарі констатували клінічну смерть. Я все чув, але нічого не бачив. Я був на межі між життям і смертю. Я хотів кричати. Але сил не вистачало розімкнути зуби і губи, лежав непорушним деревом.

Дома у мене всі віруючі, і мама, і сестри, і брати. Я знав, що всі вони моляться за мене. І теж в думках звернувся до Бога. Я просив Його про одну лише послугу: аби мене таки забрали в лікарню, а не везли в трупарню помирати. І Господь почув мене, змилувався наді мною.

Вибігла на вулицю медична сестра (вона віруюча, з нашої Церкви). Підбігла, подивилася. Взнала мене. Передзвонила куди потрібно. І мене понесли в приймальний покій. Поклали в коридорі на кушетку. Приїхали мама, тато, сестра з братихою. Їм розповіли, де підібрали мене медики. Казали, що я лежав у канаві, в листі, і біля мене стояли собаки. Коли «швидка допомога» проїжджала мимо, медбрат щось помітив, щось йому показалося дивним. Він попросив водія зупинитися. При мені не було жодних документів, лише кишенькове видання «Нового завіту». Далі ви вже знаєте, що зі мною було. Наді мною тиждень усі молилися, аби я прийшов до свідомості.

То була ніч. А мені вдарило у вічі таке світло, яскраве-яскраве, і Голос лагідно і владно сказав: «Вставай! Ходи!» Коли я розплющив очі, біля мене, схилившись, сидячи спала мама. Я попросив води. Всі медики заметушилися...

Я пішов на поправку. Виписали мене із лікарні. Влаштувався на роботу. Та хтось через когось довідався, що я колись був наркоманом і п’яницею – тож попросили написати заяву на звільнення. Так я поміняв три роботи. Вранці, щоб дружина і діти нічого не запідозрили, вставав і йшов ніби на роботу, а сам ходив шукати якогось заробітку.

Центр реабілітації у Щокові
Якось на станції зустрів старого друга. Він мені «відпустив» у кредит «дозу». Вколовшись, я ще встиг переступити батьківський поріг… 

Від мене вкотре відвернулися рідні. Але не відвернувся Бог. Через знайому сестра взнала, що від нашої Церкви у Щокові є реабілітаційний Центр. Передзвонили пастирю, мене зустріли і направили сюди. Працюю. Молюся. Вірю, що Бог не залишить мене наодинці із моєю бідою. Вірю, що Господь дасть сили вистояти проти спокус...

Із Волині, з Черкаської та з Київської областей доля зібрала у Щокові людей, які мають нести випробування. І ще й які випробування! Усі вони надзвичайно талановиті. Та доля не любить самовпевнених, самолюбивих і занадто гордих: ось людина досягає вершини успіху, ще крок до слави, до багатства, приправленого гординею (сам себе почав хвалити, впевнився, що «Бога за бороду вхопив») – і враз усе скінчилося! Покотився донизу. А ті, що вчора заздрили, ще й допомагають падати, відвернуть, не те, щоб руку допомоги простягнути. А як важко підніматися з прірви! Як важко доводити, доказувати, що ти ще Людина…

Хлопцям, чоловікам і жінкам у реабілітаційному домі у Щокові витримати байдужість близьких, рідних і суспільства сьогодні допомагає Молитва, праця і Віра. Віра у себе. Віра в Бога. Віра в майбутнє.

Центр реабілітації у Щокові
 

…На півгектара розкинулися нашвидкуруч зроблені теплиці під старою плівкою. Там вирощуються огірки, зелень. Там тепло. Тихо. Спокійно. Є час для роздумів про минуле життя кожного. І про майбутнє. Є час на роботу, відпочинок, молитву. Тут панує дисципліна і довіра одного до одного.

Сьогодні тут старший Саша. На 12:30 він має їхати в Кузнецовськ по справах обителі. Він теж пройшов усі «кола пекла». Зумів силою волі і силою молитви з Божою поміччю відстояти своє чесне ім’я та повернути образ людини. Він уже може повертатися до людського суспільства, до звичного життя, але зостався посильно допомагати повертатися до нормального життя інших хворих, які прийшли до Центру у Щокові в останній надії на зцілення.

З ними тільки віра і Бог…

Г. Штерн.

На фото автора: ось сильні духом, що борються із згубною тьмою. (Щоків, два фото, група мужчин)

 

У вас недостатньо прав для коментування.