HomeНовиниВ РайоніРепортаж із гнізда «кукушки» (+фото)

Репортаж із гнізда «кукушки» (+фото)

( 0 Votes )

Родина Олександра та Людмили Мельник рятує унікальну залізницю – найдовшу у Європі вузькоколійку Антонівка-Зарічне,  котра вже понад сторіччя поєднує глухі поліські села на відстані 106 кілометрів. Тим часом підприємство-власник активно перетворює вагони і платформи, які могли б перевозити тисячі пасажирів та сотні тон вантажів у купу металобрухту. Саме тому наша журналістська стежина пролягла до хати цього небайдужого подружжя.

Вузькоколійка Антонівка–Зарічне - це прокладені через ліси та в обхід боліт рейки усього 69 см завширшки, по яким ходить «кукушка», або поїздок. Саме так, з любовю, місцеві жителі називають цей рідкісний вид транспорту, бо за ним віддавна звіряють час, мов за настінним годинником із зозулькою-кукушкою. На вигляд поїздок теж наче іграшковий. То як його не любити, цього залізного прибульця з минулого, такого рідного як дідусь, доступного як борщ? Тим більше, що  маршрутки відмовляються їздити розбитими дорогам між віддаленими селами й хуторами. Не вигідно. Саме цю фразу, як заклинання, в останні роки повторює й Львівська залізниця, для якої вузькоколійка обходиться у пять мільйонів гривень щорічно. Таку суму не реально назбирати з пенсіонерів та учнів. Повну вартість квитка -11 гривень, платять лише туристи.


 

Окрім Рівненщини, в Україні є ще дві вузькоколійки – на Закарпатті та Кіровоградщині.  Наша «кукушка» курсує двічі на добу, о сьомій ранку виїздить з Антонівки, а в обідню пору повертається із Зарічного. Останнім часом замість чотирьох, ходить лише два-три вагони,  - заради економії. Минули  часи, коли локомотив водив  цілі ешелони з деревиною, продукцією крохмале-патокового заводу.    

   Батьком-засновником вузькоколійки став поліський ліс, який тут здавна промишляли. Найближча велика дорога, якою деревину можна було вивезти у Європу - залізниця Київ-Варшава, що проходить через Антонівку. Але ж колоди треба було якось доставити з лісозаготівель до цього населеного пункту. Так у 1902 році проклали перші вузькі рейки, а від вирубки до вирубки услід за лісорубами пішли  залізничники. Ось чому «кукушка» заїздить на малонаселений хутір Луко, роблячи при цьому великий гак, а до Володимирця так і не «залітає» – від станції до селища йти кілометри з чотири.
У 70-х роках минулого століття запаси промислової деревини майже вичерпались, потреба у залізниці відпала, рейки вкривала іржа. Та чиясь мудра ідея продовжила історію вузькоколійки – нею пустили пасажирський потяг, поєднавши жителів  двох районів, Володимирецького й Зарічненського, розташованих серед непрохідних боліт та лісів,  з великою землею.

Про чудо-поїздок я вперше почула  сплавляючись на плотах річкою Стир, разом з Олександром Москальцем, автором і оранізатором  еко-фестивалю «Майдан». Усі останні чотирнадцять років не полишала думка зняти про «кукушку» документальний фільм. І ось працюю у Володимирці, зовсім поряд з її «гніздом». А за два місяці у «Володимирецькому віснику» нарешті вибираюсь на побачення до своєї давньої творчої мрії, разом з колегою-фотографом. На розвідку, для початку – в Антонівку.

Житель Антонівки Юрій Ярмошик, 1934 року народження,  машиніст, котрий віддав «кукушці» сорок років життя, пригадує: ставши пасажирським, поїздок набув такої популярності, що люди їхали навіть на дахах вагонів, біля кінцевої станції скакали на ходу, скидали валізи мало не на голови один одному. Усе - щоб встигнути придбати квитки на київський потяг, що відправлявся через пять хвилин. Юрій Степанович дякує Богу, що за чотири десятиліття ніхто не потрапив під колеса, а то б відразу – тюрма, осоромив би династію. Батько ветерана-залізничника теж був машиністом, як і брат. 

Де в Антонівці депо – знають усі тутешні, тому знайти його не важко – просто йти  від вокзалу по вузьких шпалах. Володимир Рибчинський має 54 роки, 34 працює оглядачем вагонів:


 

- Це моя перша, і, сподіваюсь, остання робота. Якщо держава не виділить гроші, «кукушки» не стане, вона й так їздить майже на голому ентузіазмі працівників вузькоколійки. Мій син Олександр – теж залізничник, має десять років стажу, окрім нас у депо зараз є ще 15 чоловік. Як свята, то людей у поїздку багато, а от грошей мало, бо більшість пасажирів – пенсіонери. Фестиваль «Бурштиновий шлях» не приносить фінансового зиску, лише пропагує цей маршрут туристам. Хоча «кукушку» намагаються закрити вже літ з тридцять, дякувати Богу, ніяк не здужають. Якби ж на озерах  побудували турбази, то продовжили б життя вузькоколійці. Ще років чотири тому вагонне депо «кукушки» належало ВД «Ковель-залізничний», тепер його приєднали до Здолбунівського мотор-вагонного депо. У нас було 14 пасажирських вагонів, близько 80 вантажних платформ, багато з яких Ковель здав на металобрухт, залишивши лише 15 - для дорожників. Шкода. Усе  не надто старе. 

 


Вагон, розмальований під крамничку «Бурштинового шляху», списали ще до фестивалю, то й стояв без гальм. Його використовували з рекламною метою, для продажу бурштинових виробів, а тепер теж поріжуть на метал. За часів СРСР мали пять тепловозів, за роки незалежності купили чотири, та реально їздить лише два. Решта – поломані, та й придбали їх далеко не новими, вони навіть за мене старші (посміхається). До речі, одним із тепловозів уже 60 років рухає двигун від танка Т-34. (Таких моторів з тавром  «Усе для фронту! Усе для перемоги!» після війни залишилось чимало, кажуть, ще до 56-го року їх встановлювали на тепловози, катери,  корівники. Ось чому звук -голос «кукушки»  нагадує танкове рикання – авт.).

Повз нас прогуркотіло три вагончики з двома десятками пасажирів. Махаємо руками машиністу,  дітлахам у вікні.

 

 Поїздок висадив людей на станції, повертається, біля нашої компанії зіскакує провідничка і ще якась жіночка. Вітаємось, знайомимось. Галина Підвишенна

з 54 років життя  27  поспіль служила провідником на «кукушці», мешкає в Антонівці, за пятдесят кроків від депо:

-                      Вчилась у Львові, працювала на «Олімпіаді-80», на рейсі Львів-Москва-Трускавець, міжнародних перевезеннях. Батько хотів, щоб була ближче до доми, тому й умовив мене перевестись. В Антонівці вийшла заміж, чоловік – теж залізничник, як і свекор. Тепер я вже на пенсії, але роботу не забуваю, інколи ще й «кукаю» - коли їзджу поїздком на город (сміється). Я  пишаюсь, що маю причетність до цієї унікальної залізниці. А коли закінчується дорога, здається, що й життя зараз скінчиться…

 

Тим часом «кукушка», скинувши піря-вагони, погуркотіла локомотивом до свого гнізда – спеціального ангару, де  відпочиватиме до ранку. Біжимо за нею й ми. З кабіни вискакує двадцятичотирьохрічний машиніст Олександр Василюк, він  вже три роки як продовжує справу батька-залізничника:

-                      Взавтра мій перший самостійний  робочий день за кермом. Вважаю, що це звичайна робота, хіба трохи цікавіша. Вранці їхало зі двадцять туристів, то ставав їм на озерах, на вимогу.

Далі прямуємо до садиби Олександра та Людмили Мельників, що навпроти депо. На подвір’ї,  просто біля порогу стоїть… тепловоз, від якого тягнуться шнурки для сушіння білизни. А до снігометельного щита припнутий   пес Бім – щоб сторожував майно. Адже машина справжня, діюча, на рейках, правда вони прокладені лише метрів з десять, до клумби. Видно, що підніжка тамбура для Мельників така ж рідна, як  поріг  отчої хати. Подружжя радо нас зустрічає, ми заздалегідь повідомили про свій приїзд телефоном. Одразу просять за стіл.

 

-                      Найменшеньку донечку я назвала Лідою, на честь матері, котра усе  трудове життя була провідником на «кукушці».  «Кукушка» - це дорога життя», - часто казала моя мама, Лідія Іванівна Лазарєва, до заміжжя Ярмошик.  Життя нашої  родини з 1944 року тісно пов’язане із вузькоколійкою, інколи мені здається, що якби не було Ярмошиків, не було б і цієї залізниці. Після війни першим майстром локомотивного депо став рідний брат мого дідуся, Ярмошик Платон Лаврінович, який до благородної справи відбудови  «дороги життя» залучив двох своїх синів - Михайла і Олександра, останній до пенсії водив поїздок.  Дідусь, Ярмошик Іван Лаврінович,  працював  машиністом паровоза,  його нестало надто рано, у 1957 році, дались взнаки фронтові поранення. Мій батько з Дніпропетровщини, мати - з Антонівки, познайомились та одружились у Рівному, там і я народилася, але за кілька років повернулись у  мамині краї. Тато зараз живе у Росії, проте заповідав поховати його тут, під  дубом у Городці. Вихованця совєцької України зачарувала щирість поліщуків, родинні традиції та підтримка, адже  тутешня наша  рідня живе під гаслом: «Поки чужий скривиться, то свій заплаче». Мені було шість років, як мама одягла шинель провідника, ці перші спомини врізались у пам’ять назавжди. Ніколи не забуду розповіді, як вона супроводжувала цинкові труни з Афганістану», - розповідає Людмила Мельник, сама вже тричі мама, громадський активіст, член Асоціації збереження історії залізниць України, депутат Володимирецької райради.

 У роки афганської війни  Лідія Лазарєва неодноразово поверталась з рейсу заплакана: з брестського потягу на «кукушку»  перевантажували  «вантаж 200» ( умовне кодоване позначення цинкової труни із тілом загиблого солдата у радянській армії. Застосовується як кодові слова з часів військового конфлікту в Афганістані, у російській армії - до нині. Для спрощення ще вживають слово «двохсотий» - авт.), провідничці доводилось передавати домовини рідним. Якось  аж одинадцять  везла, то ридали усі – і пасажири, і залізничники.

-                      На жаль у 2006 році мами не стало, вона не дожила якийсь місяць до пенсіїЩодня, до години, поки не повернеться з рейсу «кукушка», ловлю себе на думці, що чекаю коли моя рідненька прийде з роботи. Вона усе робила для людей, знала основи медицини, бо сама хворіла, дбала за збереження поїздка, тепер це  намагаюсь робити і я із родиною, навіть пісню написала, своєрідний гімн:  «Поїздок «кукушка» - залізниця рідної землі», - ділиться думками Людмила Мельник, заводить пісню. Ми намагаємось підспівувати, а маленька Лідочка танцює разом з іграшковим зайчиком.

У 2007 році друзі із  Асоціації збереження історії залізниць України повідомили Людмилі Мельник: вийшов наказ про закриття вузькоколійки. Саме у той час голова Рівненської ОДА Віктор Матчук їздив районами, балотуючись у парламент.  Разом з головою АЗІЗУ Олександром Гопкало, науковцем із Києва, жінка приїхала у Володимирець, на зустріч із цим кандидатом до Верховної Ради. Розповіли про  біду, зацікавили.  За місяць в обласному  відділі культури та туризму затвердили  багатоетапний проект «Поліський трамвай», тривалістю 16 років і бюджетом два мільйони гривень, 100 тисяч з яких передбачалось на рекламу.

-                 Тодішня влада нас почула, а самого Віктора Матчука я вважаю хрещеним батьком ще й  родинного проекту «Агросадиба». Звісно, маємо недостатньо можливостей, щоб забезпечити європейський побут, але ми можемо лікувати людські душі – природою, піснею, щирою розмовою. Якщо хтось захоче розваг, поїде в Арабські Емірати, а за душевністю, краєзнавством й традиціями – це до нас. Не кажучи вже про таке диво  як «кукушка». Я щаслива жінка, маю чоловіка, діток, хату велику, та лише одна мрія не дає мені спокою: бажання, щоб поїздок завжди бігав під нашими вікнами. Деякі недоброзичливці казали: Мельники, коли ви вже замовкнете зі своїм патріотизмом та поїздком? Не дочекаються! А от добрим гостям ми завжди раді. Хто прийшов до нас у хату – той вже є нашою ріднею, - переконана моя співрозмовниця.

Людмила, попри клопоти великої сім’ї, намагається не оминати жодного патріотичного заходу на теренах краю, зокрема вшанувань на козацьких могилах у Берестечку.

-                 Василь Червоній, голова Рівненської облдержадміністрації, на превеликий жаль, вже відійшов у кращі світи. Він був мені як брат, до нині є для мене прикладом служіння Україні, йому я присвятила вірш. Хочете вірте, а хочете ні, та у  2005 році бачила над Берестечком диво. На третій день тамтешнього дійства прибув патріарх Філарет, ми з дівчатами стояли поряд з ним, у національному вбранні. Як священики заспівали «Боже, Єдиний, Великий, нам Україну храни», люди заплакали, а на небі  утворився хрест із хмар», - зізнається жінка.

До розмови приєднується Олександр Мельник, котрий до цього займався встановленням нового насосу на воду. Гості ж у хаті, дітей купа, а старий згорів ще позавчора. Довелось терміново їхати у Сарни, у спеціалізований магазин. Олександр немов вилитий з м’язів, усе в його руках горить, як вугілля  у паровозній топці.

-                 В Антонівці чи не кожна родина має стосунок до залізниці, це ж пристанційне містечко. Мій дід теж був машиністом, батько служив кондуктором, у 1945 році супроводжував ешелони на війну з Японією, мама працювала на сортувальній станції, тепер вже і я десятиліття на залізниці. Тато показував мені на колійних рейках датування: 1897 рік. Що це означає? «Кукушка» старша на п’ять років, аніж усі думають! - емоційно розповідає чоловік.

Нещодавно Олександр разом із сином Григорієм  відвідав родичів у Канаді, через наявність яких у радянські часи не зміг закінчити військове училище, виконати так званий інтернаціональний обов’язок в Демократичній Республіці Афганістан. Сьогодні це звучить дико, а тодішня влада обтинала громадянам усі, навіть теоретичні, спроби втечі з СРСР, намагаючись побудувати комуністичний рай за колючим дротом.


 

                Мельник знає  «кукушку» як свої п’ять пальців, тому саме до нього телефонують з усіх вузькоколійних  депо – на консультацію. Машиніст вірить, що міг би зібрати локомотив із заплющеними очима.

- Гроші на «домашній» локомотив Ту-6, 1982 року випуску, дав інженер Вольфрам, любитель вузькоколійок з Австрії. Ми ж, українські фанати, об’єднані в Асоціацію збереження історії залізниць України. Туди входять люди різного віку й професій, наприклад, київський прокурор, студент з Алчевська, архітектор зі Львова, атомний фізик з Ужгорода, художник із Санкт-Петербурга, студенти з Ростова та Москви… Усі разом відремонтували тепловоз, а точніше купу заіржавілого заліза, купленого на Закарпатті. Тепер техніка в ідеальному стані», - задоволено констатує Олександр. Відремонтовану машину  має намір безкоштовно передати на баланс вузькоколійки з однією лише умовою – мати можливість щотижня організовувати екскурсії для туристів із тривалими зупинками «на вимогу».


 

На думку Мельника, основна проблема «кукушки» - у її теперішній не завантаженості.

- От якби знову пустити ешелони,  наприклад - з торфом, якого по маршруту поїздка ціле море, тоді б рентабельність залізниці значно зросла. Сировину можна транспортувати так, як колись вивозили ліс», - мріє Сашко, адже площа місцевого торф’яного басейну біля 300 гектарів, глибина залягання – 9 метрів.


Прощаючись з гостинною антонівською родиною ми віримо, що «якби» Олександра Мельника обов’язково збудеться. І чиясь світла голова та сильна рука зупинить безпощадне перетворення на металобрухт залишків рухомого майна «кукушки», яке наші земляки надбали столітньою невтомною працею. А може вже час поцікавитись цієї історією і правоохоронцям?

 

Світлана ФЕДОНЮК

Фото Анни Логвиненко 

 

У вас недостатньо прав для коментування.