Авторизація

HomeНовиниВ РайоніДзвони в Божих храмах Погориння

Дзвони в Божих храмах Погориння

( 1 Vote )

 І поробили дзвінки зо щирого золота,і дали ті дзвінки поміж гранатові яблука на подолку шати навколо, поміж ті гранатові яблука.

                     Кн. Вихід 39. 25 

Дзвони в Божих храмах православного і католицького світу під час Богослужінь мають важливе призначення – прикрашати їх своїм мелодійним переспівом, підносити людські почуття до глибин вічного і прекрасного, сприймати урочисто саме розуміння величі Господнього творення. [1]

 Дзвін – ударний сигнальний інструмент з металу у вигляді порожнистої, зрізаної внизу груші, всередині якої підвішено ударник (серце). [2]

Церковні дзвони не лише мають свою довгу історію, а й еволюцію і призначення.

З'явилися вони в Китаї за дві тисячі років до народження Ісуса Христа. Пізніше появилися в Єгипті, Асірії, Греції і Римі. Маємо біблійні повідомлення про дзвони. Використовували їх як ударні музичні інструменти в Китаї, в інших країнах для означення часу, історичній науці відомо, що коли 323 року до народження Христа перевозили домовину з тілом Олександра Македонського, то мули, що везли колісницю, мали на голові золоті дзвоники. Дзвіночки прикрашали також одяг священнослужителів. Перші вістки про дзвони як суто явище церковне походять з Італії. За єпископства Паулінія у IV ст. відлили дзвони для храму міста Нола, й тому невеликі дзвони довгий час називали «нолами», а більші розміром – «кампанами» (від округи Кампанія, де розташоване місто Нола). Існує переказ, що взірцем для форми дзвона майстри-людвісари взяли польову квітку «дзвіночок».

У богослужіннях Західна церква почала використовувати дзвони ще в IV ст., а за папи Сабініяна (604-606) було упорядковано порядок їх використання.

Метали з яких виготовляли дзвони були різні: бронза, мідь, залізо, золото, срібло, інші сплави.

Візантійська церква використання дзвонів в церковних Богослужіннях сприйняла як латинський витвір, але пізніше, десь в другій половині IX ст., в Царгороді з'явилися перші дзвони.

В Україну-Русь та на історичну Волинь дзвони також прийшли із Заходу, найправдоподібніше – з Німеччини через Моравію. Свідченням того є найдавніша наша назва дзвону «колокол», що походить від німецького «Dіе Glосkе».[3]

До їх появи скликали вірних до служби за допомогою «била» або «клепала». Про їх наявність і в храмах Божих маємо історичні джерела. Це були своєрідні дошки – «било» з дерева, «клепало» з металу. Їх перейняла наша церква від Візантійської.

Про широке використання «била» знаходимо повідомлення в «Літописі руському» під датою 1074 року у зв'язку з упокоєнням в Бозі преподобного Феодосія Печерського: «... він, Феодосій, тоді повелів зібрати братію всю. І братія ударила в била і зібралися всі». [4]

Била й клепала з наших храмів витіснили церковні дзвони, які оповіщали вірних про початок служби, прикрашали своїми мелодіями Служби Божі, сповіщали радісні, сумні події.

З того ж «Літопису Руського» дізнаємося, що в 1237 році король Данило Галицький привіз дзвони з Києва, а інші відлив в Холмі, а благовірний князь Володимир Василькович відлив дивно звучні дзвони для збудованого ним храму св. Юрія в м. Любомлі, що таких, з слів літописця «не було по всій землі». [5]

Отож давнє людвісарство Волині і Полісся виводить свої пракорені ще з княжих часів. В Погоринні з'явилися вони в храмах Божих з появою тут перших святинь в X-XI ст. у містах Пересопниця, Дорогобуж, Степань, Висоцьк і інші.

Ці перші дзвони Божих храмів Погорині не дійшли до нашого часу: стали жертвами орд Батия, поляків, литвинів та інших чужинців, що пустошили нашу землю. Слід пам'ятати, що дзвони від найдавніших часів, аж до закінчення другої світової війни були військовими трофеями, а в часи атеїзму стали його жертвами. Дзвони віддавали, як це було в м. Дубровиці, Степані, Кураші і інших містах, на металобрухт, а за виручені кошти возили піонерів в Артек.

Найдавніший дзвін, збережений в Україні, є в кафедральному соборі св. Юрія 1341 р. у Львові. А на історичній Волині – дзвін 1566 року, подарований князем Олександром Чорторийським Святогірському Успіння Божої Матері Зимненському монастирю. До давніх збережених дзвонів належить дзвін 1572 року з монастирського храму Преображення Господнього в м. Дубно, який нині знаходиться в місцевому музеї, а на глибокому Поліссі молдовський дзвін 1583 року з с. Молодове Іванівського району Берестейської області. [6]

Основними центрами людвісарства були в XV-XVIII ст. на історичній Волині цехи у Володимирі, Холмі, Луцьку, Острозі, Дубно, Бродах, Степані і інших менш відомих містах і містечках.

Із збережених дзвонів Погориння головно відлиті дзвони в людвісарських майстернях м. Дубно, а також Степані, де цей вид ремесла був дуже розвинений і лише після Третього розподілу Польщі 1795 року відливання дзвонів тут занепадає, бо в XIX ст. Москва завозила в наші храми дзвони російського виробництва.

Високої майстерності дзвони зберігалися в містечках Погориння. У Дорогобужі, зникли ще в часи першої світової війни, Дубровиці, Степані. В Дубровиці перший секретар місцевого райкому КПРС Охтень Іван Мефодійович, який дуже відзначився своїм вандалізмом храмів Дубровиччини в 60-х роках, наказав знімати давні дзвони. Директор школи Майба здавав їх в металобрухт, а на виручені кошти возив піонерів в Артек. [7]

У колишньому княжому містечку Висоцьк в місцевій церкві були давні мистецькі дзвони невідомого походження, гарно декоровані рослинним орнаментом, з зображенням святих. Вони також загинули ще в роки першої світової війни.

Містечко Степань славилося в Пригоринні не лише своїми широковідомими ремеслами (в тому числі і людвісарством, про що говорить давня назва села і річечки Зульня права притока Горині), а й величними храмами Божими. Вони були побудовані на місці святинь княжої доби: Святої Тройці 1523 р., Преображення Господнього 1749 р., Св. Миколая 1775 р., Успіння Божої Матері XVIII ст., монастир Св. Михайла XVI ст. і інші. Всі вони мали окремі багатоярусні дзвіниці з пречудовими дзвонами місцевих людвісарів, з кириличними написами, багато декоровані.

У радянські часи завдано небаченої шкоди святиням Степаня. Лише храм Св. Тройці залишився не розвалений, не осквернений і зберіг свою дзвіницю з дзвонами XVIII ст. Церкву Св. Миколая звандалізували, перетворили в клуб санаторію «Горинь», дзвіницю розібрали, а дзвони здали в металобрухт. Всі решта позбулися не лише дзвіниць, а й узагалі зникли з історичної карти Степаня.

Церкву Успіння Божої Матері, Преображення Господнього розламали разом з дзвіницями, Св. Миколая перетворили в клуб санаторію «Горинь», а дзвіницю розібрали, церкву на кладовищі москвофіли спалили вже в часи незалежності України, церкву-каплицю над джерелом розібрали і перевезли в Сарни до історико-етнографічного музею, всі дзвони здано в металобрухт. А були то дзвони XVIII ст., неповторні мистецькі пам'ятки волинських, деякі і місцевих степанських людвісарів. Всі вони мали кириличні написи, багате рослинне декорування, зображення святих, вилиті з найкращих сплавів металів.

Автор, перебуваючи в липні 2010 р. у науковій подорожі на Костопільщині, від старожила села Збуж (17 км південніше Степаня) Юхима Павловича Каленика дізнався, що великого дзвона з храму Преображеня Господнього в Степані 1962 р. комуністи привезли на місцевий колгоспний двір. Дзвін цей був дуже давній, гарно декорований рослинним орнаментом, належав до високих взірців предметів волинських людвісарів.

– Недовго дзвін пролежав на колгоспному дворі, – розповідав Юхим Павлович, – вістки про погром церков в Степані швидко поширились у навколишніх селах, боячись що вірні дізнаються про місцезнаходження дзвону, місцеві атеїсти однієї ночі його вивезли невідомо куди...

Степань з княжих часів був центром ремесла і торгівлі, особливо славилося містечко над Горинню своїми ремеслами у XVIII – поч. XIX ст. Серед відомих історичній науці ремісничих цехів цього княжого містечка був ливарний, який славився своїми людвісарними виробами, серед яких були і церковні дзвони. [8]

Свідченням того, що виплавляння металу та виготовлення з нього різних господарських побутових, церковних предметів побутувало тут ще в княжу добу, свідчать попередня назва с. Грушівка (Зульня), річечка під тою ж назвою права притока Горині, яка витікає з недалеких лісів і омивала в давнину с. Зульню. [9]

На користь нашої думки, що в Степані місцеві людвісарі плавили метали і відливали церковні дзвони ще в сиву давнину для Божих храмів того регіону Волинського Полісся говорять історичні джерела, що тут в Зульні в 1583 році знаходилися три рудні для плавлення місцевої залізної руди та металів. [10] Ще одна з цих ливарень знаходилася в селі Велика Любаша 17 км на південь від Степаня. Місцеві старожили розповідали автору про велику кількість шлаків від плавлення руди, яку довозили з с. Яполоть (знаходиться на місцях, де стояли магерні над річечкою Замчисько). А сімдесятирічний Вісиль Перелет показав і місце де стояли ці невеликі поліські домені печі. Ці магерні – людвісарні майстерні в селі –  знаходилися тут і працювали ще з «незапам'ятних часів» аж до кінця XIX ст., і, як свідчать історичні джерела, «виготовляли рільничі знаряддя, речі побуту, холодну зброю». [11]

Отож з металів місцевої плавки степанські людвісари мали можливість виготовляти світські і церковні предмети.

На нашу думку, давні церковні дзвони (можливо, ще княжої доби), виготовлені степанськими людвісарами, знаходилися в численних храмах Погориння, і їх мелодійні співи прикрашали служби Божі в святинях цього літописного регіону нашої землі.

Цієї весни і літа відбув я чисельні наукові подорожі до середнього Погориння: Караєвичі, Грабів, Деражно, Бичаль, Постійно, В. Мидськ, В. Стидинь, Збуж, Яполоть, Жалин, Космачів, Велика Любаша, Кричильськ, Городець, ще раніше – в с. Цепцевичі, Бережниця, Кураш, Висоцьк та інших селах. Оглянув місця, на яких стояли понищені наші святині; збережені храми (їх дзвони переважно нові, відлиті в м. Нововолинську).

Незважаючи на масовий вандалізм над ними в недалекому минулому, мені вдалося виявити низку дзвонів XVIII-XIX ст. Знаходились вони (або їх рештки) в церкві Різдва Пресвятої Богородиці в с. В. Мидськ – ударник великих розмірів і ваги від давнього дзвона, з якого можна судити про його вагу (не менше півтонни), недіючі дзвони 1755 р. виготовлення на дзвіниці храму Св. Юрія, в с. Грабів, в окремій дзвіниці церкви Чесного Хреста Господнього в Деражно і інші.

Кожен дзвін має свою історію: виготовлення, використання, зберігання, переховування, нищення і т. д. Саме про зберігання дзвонів вірними, переховування їх від окупантів землі нашої, які вважали їх або за військові трофеї, або за «опіум» народу, довелось почути мені від вірних в Пригоринні десятки цікавих історій.

У княжому містечку Деражно вчителька-пенсіонер Леся Василівна Бас розповіла, як було врятовано великий дзвін місцевої святині:

– Весною 1943 року українські повстанці звільнили Деражно, Постійно інші навколишні села від німецьких окупантів. Тоді саме і з'явилася поговірка: «Від Деражно до Постійно – Україна самостійна». Німці з поляками палили села, вбивали українців, грабували їх майно, не жаліли і храмів Божих, а дзвони забирали як військові трофеї і відправляли в Німеччину, яка масово потребувала металів для військової індустрії. З попалених храмів Костопільщини в селах Постійне, Яполоть, Велика Любаша і інших німці й поляки забрали не лише церковне майно, а й дзвони, підсвічники і інші речі виготовлені з кольорових металів. Мої старші земляки передбачали їх акцію і в Деражно. Однієї травневої ночі дзвони було знято з дзвіниці, а найбільшого перевезено на місцеве кладовище і «поховано» з почестями – надмогильним написом та дубовим хрестом.

У цій «могилі» дзвони і пережили щасливо окупацію. Енкаведисти по війні в церкві і дзвіниці влаштували свої склади, шукали дзвони, але ніхто з утаємничених в справу переховування великого і менших дзвонів не зрадив, тому нині всі 6 дзвонів своїм співом прикрашають служби Божі...

В окремих селах Пригориння закопані, затоплені у води Горині дзвони так і не вдалось відшукати, учасники їх переховування від окупантів передчасно і несподівано ішли з життя, забрали з собою таємниці рятування дзвонів в с. Грабів, Караєвичі, Постійно, Бичаль, Городець і інші.

Вже сама назва Городець промовисто вказує нам, що це поселення над Горинню належало до давніх Погоринських городів XI-XIII ст. і має своє давнє багате минуле. Відомості про храм Божий в Городці маємо з XVII ст., але то не була його перша святиня. [12] По побудові нового храму св. Миколая, 1839 р. в Городці, дзвіницю змістили над бабинець, хоч до того була вона окремо від святині, а давні дзвони ще доби князів Гольшанських перенесено з неї до дзвіниці нової церкви. Церква св. Миколая в Городці також мала велику збірку давніх ікон XVI-XVII ст., багато цінних предметів церковного мистецтва, а місцевий палац власників села нагадував безцінну скарбницю нашої історії. [13]

Усі ці безцінні скарби як і давні церковні дзвони храму св. Миколая опинилися в чужих музеях, приватних збірках наших загребущих, вічно жадних чужого добра, сусідів.

Подібна доля чекала давні церковні дзвони доби князів Гольшанських, образи, інші предмети церковного мистецтва церкви в с. Великі Цепкевичі в нижньому Погоринні. Спочатку святиня була пограбована «невідомими», а тоді спалена. Загинули тут і давні церковні дзвони, які впродовж віків сповіщали благовіст вірним. [14]

Окрему увагу заслуговує історія церковних дзвонів храму Покрови Пресвятої Богородиці 1885 р. в с. Кричильськ як і самих святинь в цьому давньому княжому поселенні Пригоринні.

Видатний дослідник Волині професор Олександр Цинкаловський в 30-х роках минулого століття в Кричильську віднайшов сліди давнього IX-XII ст. печерного анахоретського (відлюдного) монастиря.

– В урвищі Горині відкрив, – писав дослідник, – видовбану в глинястому березі печеру, що складалася з коридору і округлої камери з виверченим вентилятором для забезпечення допливу повітря... [15]

Саме такої ротондної (округленої) форми були печерні, наземні храми, починаючи з Мефодієвської доби (870-992 рр.) і наявність тут печерного анахоретського монастиря є свідченням того, що свічку віри Христової засвічено тут в сиву давнину. [16] Без сумніву, тут, як і в Степані, ще до татаро-монгольської навали були храми Божі вибудувані, а вибудувані по них зберігали не лише святість місця, а й передавали новим церковне майно і дзвони, які збереглися.

Слід наголосити, що наші поліські людвісари були високими майстрами плавлення металів, виготовлення церковних і світських речей, мали високі знання з цієї справи, віковий досвід, який передавався від покоління до покоління.

Дзвони в Божих храмах Погориння як і всієї історичної Волині, України є темою недослідженою цілковито, вона потребує глибокого і всестороннього дослідження. Одночасно і самі рудні на Волинському Поілссі чекають також свого дослідника, який розкрив би їх вікові таємниці.

Давні традиції волинських людвісарів відновили в 90-х роках минулого століття майстри цієї величної і святої справи – нововолинські умільці. Дзвони, виготовлені їх руками, знаходяться не лише в храмах Погориння, а в усіх регіонах історичної Волині та України.


 

 

Коментарі   

 
0 # Гість 04.12.2018, 14:01
Доброго дня! Підкажіть будь ласка, а де знайти літературу до цього тексту?
Відповісти
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

На даний момент 47 гостей на сайті