HomeНовиниВ РайоніДень визволення Володимирця в історії моєї родини

День визволення Володимирця в історії моєї родини

( 0 Votes )

Коли приходить Вілія, 13 січня, в моїй родині згадують прихід Червоної Армії і визволення Володимирця. Згадують двояко. Визволення… І суть, і спогади не передати словами. Це – сув’язь великого й грізного часу, коли на карту новітньої історії було поставлено існування цілих слов’янських народів. А вони складаються із сімей і конкретних людей. На терези історії Друга світова війна кинула мільйони людських життів, які здобували для нас ВИЗВОЛЕННЯ від коричневої чуми фашизму. Для кожного міста і села йшло воно у парі з Великою Вітчизняною війною і Перемогою, йшло із радістю, надією та слізьми.

Сьогодні моторошно і страшно уявити, що колись по нашій землі ходили чужинці, диктували свою волю, нав’язували свою мову. І хочеться стати на коліна перед пам’яттю всіх учасників опору, які відстояли нам свободу і незалежність.

Визволення Володимирця датується 12 січня 1944 року. За словами очевидців, німці з мадярами вступили у наше містечко 3 липня 1941 року, а покинули його 10 січня 1944 року. Два дні у містечку не було ніякої влади. 13 січня 1944 року підвечір, якраз на багату Вілію, з боку Канонич та Антонівки у Стару осаду вступили війська 397-ої Стрілецької дивізії. А трохи раніше, десь опівдні, увійшли до Володимирця народні месники партизанського загону імені Кармелюка, яким командував Олексій Нилович Шитов.

А зранку перед партизанами у спорожнілому Володимирця появилися повстанці (бандерівці). Із боку Половель-Зелениці йшли три загони вояків УПА, всі переважно місцеві. Один із загонів вів сотник «Островець» (Шикало), зять Ганни Потапихи (Тюски), жительки Володимирця. Всі поспішали на кутю. Зайшовши у місто без жодного пострілу, повстанці розійшлися по хатах. В кожного були родичі, а головне – заходило велике свято.

І хоча за Володимирець не точилися запеклі бої, визволення району не обійшлося без крові. Недалеко кринички, що зразу за аеродромом в бік Красносілля, на місточку зустрілися бойові групи братів Зеленицьких (рідні брати володимирчанки Євгенії Новодід), обоє із роду Зеленицьких-Повтораків з Володимирця. Один із братів був у червоних партизанах, другий – у сотні УПА. Між собою брати ще перекинулися словом, бо обоє йшли до матері на Тайну вечерю. Та почалася перестрілка, і одного з братів убили, а смерть його повісили на другого брата. Тодішня пропаганда саме братовбивчим охрестила це вбивство, хоча потім таки знайшли справжнього вбивцю повстанця Зеленицького. З часом правда розкрилася. Гірка правда.

Тільки-но розквартирувалися червоноармійці, як серед місцевого населення пішли похатні пошуки «ворогів народу». На Вілію забрали НКВДисти і мою маму, Катерину Сарницьку. Її батько, Григорій Сарницький, під час війни працював на тартаку (пилорамі) у німців, яка розташовувалася на старій вузькоколійній станції біля Новацької дороги. Баба по матері Надія-Франя Козоріз мала всього троє дітей і носила на спині «жовту» єврейську латку, числилася як неблагонадійна. Хоча її брати Григорій, Ничипір та Пилип, з першою Радянською владою евакуювалися у Челябінськ, далі чесно воювали. На війні загинули Григорій та Ничипір.

До Григорія Сарницького та його дочки Катерини нова влада причепилася (і це, замітьте, в перший день приходу в населений пункт!) за доносом на голову Дубівської сільради Михайла Волчецького (яку німці не закривали): буцімто він через Григорія та Катерину передав невироблені шкури овець та провіант бандерівцям. Такий донос зробили свої ж, сусіди. І Вілію обоє Сарницьких провели у приміщенні єврейського дому, навпроти військкомату. Там є підвал, де допитували людей. А викидали усіх допитаних навпроти, під мур католицького костьолу Матки Божої Остробрамської (зараз у тому приміщенні ресторан «Біле озеро»).

Лишилася Катерина живою лише завдяки щасливій обставині. Катерину за день побили так, що енкаведисти вважали її напівмертвою. Кинули під мур, що там і замерзла. Два брати-партизани із загону імені Кармелюка, Микола та Михайло Рижі, які проїжджали містом, впізнали Катю по лисячій шубі. Взяли на коня і привезли її до дому. Діда ж (її батька) Григорія ще тримали три дні, але потім таки відпустили.

Треба сказати, що ці партизани-розвідники Микола та Михайло Рижі з Канонич з допомогою моєї бабусі (матері Катерини) Надії Сарницької переправили до інтернаціонального партизанського загону імені Кармелюка багато євреїв. З гетто (нині квітковий магазин) володимирчани відпрошували у німців з ранку до вечора євреїв на роботу. Можна було їх тримати у себе три дні, але слід було ходити в комендатуру і щодня «замельдувати», що вони живі-здорові і є «в наявності». Поліцаї були володимирецькі, тільки четверо чужих із Сарн. Міщани носили їм їжу й самогон, то вони й не перераховували, скільки ти душ привів назад у гетто. От через партизан і відправляли євреїв «у ліс», а звідти літаком – на Москву. Останній лист- подяка володимирчанам за врятоване життя на адресу голови Володимирецької селищної ради Ольги Стопчинської прийшов з Ізраїлю від Бритки Майєр наприкінці сімдесятих років.

Пройшли роки. Але з тих пір мої бабуся і мама терпіти не могли совєтів. У мами сім років не було дітей. Ті знущання вгробили їй здоров’я. Та Бог наказав її гнобителів. На Пасху ті два енкаведисти, які допитували мою матір Катерину Сарницьку, пішли із володимирчанками Ганною Р. та Мартою Ч. на маївку. В одного із них була граната. Він грався-грався тією гранатою, а вона й вибухнула. Дівчат, хоч і сиділи поруч, навіть не зачепило. А тих два – на смерть.

13 січня 1944 року з партизанським загоном Шитова до містечка повернулися бійці Іван Лукашевич Ващенко та мій дядько Іван Бегер –  бабусин двоюрідний брат. Він привів із собою побратимів-партизан: Христю і Зигмунда Твореків та їх племінника Арсена Симчука з Новаків. Арсен залишився в бабусі на квартирі, працював інструктором райкому комсомолу, а потім партії. Його сім’я із села теж переїхала у Володимирець. Це був мій батько.

І в тім, що ми сьогодні живемо під мирним небом, – заслуга тих людей, із 1941-45 років, які прекрасно розуміли, що йдуть на смерть, але йшли і захищали свою рідну землю. Визволення не прийшло задарма. Воно забрало багато солдатських життів. Свідченням цього є братські кладовища в центрі нашого містечка та селищі Рафалівка. А скільки по лісах, полях та болотах невідомих могил?..

71 рік виповнилося з дня визволення райцентру від німецько-фашистських загарбників. 71 рік володимирчани живуть під мирним небом і гідно вшановують пам’ять про тих, хто приніс нам мир і незалежність. За доброю традицією щорічно 12 січня лягають вінки та букети квітів до меморіальної скульптури Матері-Батьківщини, де на стіні висічені імена всіх, хто поклав голову на олтар свободи і не повернувся з полів війни.

І сьогодні ми схиляємо голови перед ветеранами всіх воєн. В тому числі й перед батьковими побратимами-партизанами Арсентієм Григоровичем Ващенком, Яковом Антоновичем Кречком, Валентиною Олександрівною Власюк і Омеляном Доминовичем Літвіном із Сабуровського з’єднання.

Із своїм госпіталем пройшла всю Європу і дійшла до фашистського лігва колишня медсестра Єва Андріївна Горецька. Не переписати історії і не змінити її хід. Учасників Великої Вітчизняної війни, бойових дій, партизанів, досі відстрілює війна. Вона забирає їх і рідіють ряди ветеранів. Тільки пам’ять про Визволення і Перемогу житиме вічно, допоки битимуться наші серця. Слава Вам, визволителі! Слава Вам, переможці!

 

Галина Симчук.

На фото: фрагменти покладання квітів…


 

У вас недостатньо прав для коментування.