Людина… Лікар… Хороший чоловік… Найкращий батько… Надійний товариш… Корифей хірургії Володимиреччини… А ще – депутат обласної ради 2002-2006 років, патріот своєї Батьківщини та незламний борець за її волю, відмінник охорони здоров’я, орденоносець («Знак пошани» та «Жовтнева Революція») – всі ці слова адресуються до Володимира Дмитровича Задійка, лікаря-хірурга Володимирецької районної лікарні, який 24 травня відзначає своє 80-ліття.
Босоноге дитинство Володі промайнуло на Тернопіллі, де густі верболози, чисті джерельця та правічна історія панського маєтку та, здається, такого ж древнього, як світ, водяного млина. Маленьким Володя часто мріяв швидше подорослішати, стати лікарем, щоб допомагати батькам, які важко працювали. У ті голодні роки, напевне, ще однією найзаповітнішою мрією було досхочу наїстися.
Мріям, а особливо підкріпленим материнською молитвою, властиво збуватися. Незабаром Володимир – студент Станіславського (нині – Івано-Франківського) медичного інституту.
25 червня 1962 року молодим спеціалістом Володимир приїжджає до нас, в поліську глушину, перед тим відмовившись від таких манливих пропозицій, що стає аж млосно. Зараз, згадуючи ці моменти, Володимир Дмитрович каже: «Йшов, де важче. Не жалію про свій вибір по цей час. Тут, на Поліссі, люди добріші».
Пропрацювавши упродовж п’яти років лікарем-отоларингологом, Володимир став до операційного столу. І з 1967 року до 1999 року – він незмінний завідувач хірургічного відділення Володимирецької ЦРЛ. Скільки пацієнтів пройшли через його руки, скільки операцій за ці півстоліття, врятованих життів – не злічити! Сотні, тисячі молитов за здоров’я лікаря від діток, їх мам, дружин, чоловіків…
«Усе життя – як один день, ще й досі пам’ятаю свою першу операцію. Це було в 1962 році і оперували апендицит. Тодішній головний лікар Василенчук Володимир Іванович поставив мене хірургом до операційного столу», – розповідає Володимир Дмитрович. І все сором’язливо відмахується: «Ну що ти будеш про мене писати, все як в усіх, працював як і всі, на совість».
Життя як вишитий рушник, де чорне переплітається з червоним, так і радісні дні мережкою стеляться в сумними. «Самотність – це найгірше, що може спіткати людину. А ще коли була надійна і вірна дружина, опора, розрада – і в один раз її не стало. Не дай, Боже, таке пережити комусь. Хоча це теж життя. Важко, дуже важко. Але тільки донька й робота рятували мою зранену душу, – ділиться сокровенним Володимир Дмитрович. – Не можна роз’єднати родину і роботу, поставити щось на перше місце. Ні, не виходить. Це як такий нерозривний ланцюжок, існування якого по частинці неможливий. Десь жертвуєш часом для роботи, а десь для родини».
Колеги по роботі характеризують Володимира Дмитровича як вимогливого, але справедливого і душевного лікаря. Він вміє і посварити, і похвалити, і розрадити.
«З Володимиром Дмитровичем легко працювалося. Він швидко орієнтувався в складних ситуаціях. Дійсно, як кажуть, працювати – як пісню співати. Такий дует склався з операційними медсестрами Ольгою Ващенко та Надією Гузей, анестезистом Миколою Дячуком, молодшими медичними сестрами Любов’ю Бедик, Галиною Макарчук», – розповідає Валентина Нестерчук, головна медична сестра, в минулому теж анестезист.
Хороша, надійна зміна хірургів виросла у Володимира Дмитровича. Радіє душа за них, кожному він хоче передати ту частинку своїх знань і життєвого досвіду.
«Хочу побажати молодим лікарям завжди бути добрими, не забувати про людей, бути відповідальними, поважати і підтримувати один одного, мати хороших друзів, гарну родину», – таке побажання для теперішніх і наступних поколінь лікарів від Корифея.
Лариса САРНИЦЬКА
На знімках Юрія Білика:
- Корифеї Володимирецької хірургії Василь Васильович РЕВТА, Володимир Дмитрович ЗАДІЙКО, Михайло Антонович ГОЛОВЕНКО;
- Володимир ЗАДІЙКО з колегами-лікарями Володимирецької ЦРЛ сьогодні.
< Попередня | Наступна > |
---|